WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Арабські країни після ІІ світової війни - Курсова робота

Арабські країни після ІІ світової війни - Курсова робота

Найважчим ударом для Насера і для всього арабського світу стала поразка в червневій війні 1967р. з Ізраїлем.6 днів війни і повний розгром збройних сил Єгипту, Сирії та Йорданії, окупація Синайського півострова, західного берегу р. Йордан і Голанських висот. Неузгодженість арабів, моральна і технічна перевага ізраїльтян, пасивність та уповільненість дій арабів, зрада привілейованої частини арабського офіцерського корпусу. Чорна сторінка в арабській історії ХХ ст. на деякий час паралізувала дієздатність арабських держав, уряди і армії яких були дискредитовані.

Разом з тим, червень 1967 р. парадоксальним чином відродив Палестинський рух опору до життя (ПРО). В 1948 р. при утворенні держави Ізраїль із 1350 тис. арабів Палестини 780 тис. стали біженцями, які були розміщені у палаточних таборах ООН на території Йордану, Сирії, Лівану і Єгипту. Інші у своїй більшості, проживаючи на Західному березі р. Йордан і в секторі Газа під контролем Єгипту як і біженці були незадоволені самим фактом поділу Палестини і надзвичайно несправедливим характером цього поділу в результаті рішення ООН від 22. ХІ. 1937 р. згідно якого євреї, тобто ⅓ населення отримували 56% території країни, але особливо арабо-ізраїльською війною 1948-1949рр., яка завершилася пануванням Ізраїлю на 80% території Палестини. Палестинські араби весь час покладали надію на те, що ООН, а після 1952 р. Насер, ліквідують цю несправедливість.

В міру того, як ця надія зникала, вони стали створювати загони фидаїв, які нападали на Ізраїль. Цьому сприяв і ріст їх чисельності (тільки біженців на 1968р. нараховувалось 1346 тис. чол.) і національна самосвідомість (сотні тисяч із них навчалися в спеціально створених ООН 452 школах і 10 навчальних закладах-центрах). До того ж, країни в яких вони тимчасово поселилися, були не в змозі утримувати біженців і тому всіляко сприяли їх прагненням повернутися на батьківщину, в т. ч. і із зброєю в руках. Це особливо логічно вписувалося в ідеологію арабського націоналізму і арабської єдності, яку пропагували Насер і ПАСВ. До палестинських фідаїв приєднувались і представники інших арабських народів - від алжирців, сирійців, до йєменців і іракців. У 1964р. виникла Організація Визволення Палестини (ОВП), яка прагнула політично об'єднати всіх борців за відродження в Палестинську арабську державу.

Червень 1967р. означав остаточний крах надій палестинців на ООН і на арабські країни. Тому вони вирішили діяти самі і розгорнули з липня 1967р. партизанську війну на окупованій Ізраїлем території. Витіснені ізраїльтянами на сусідні території, вони продовжували цю війну на лініях перемир'я, тим більше, що Ізраїль теж наносив удари, особливо по Єгипту, через ці лінії. За 1967 - 1969рр. особистий склад політичних кадрів ПРО виріс у 30 разів, чисельність його збройних сил у 150 раз, ступінь їх оснащення зброєю, фінансами та іншим забезпеченням - майже в 300 раз.

Все це відбувалося на фоні небаченого піднесення патріотизму серед палестинців, де б вони не знаходились і ким би вони не були.

Велике значення мала і та обставина, що з січня 1968р. на чолі ОВП став Я. Арафат, який займався організацією загонів фидаїв з 1958р. Він отримав освіту в Єгипті, став підприємцем в Кувейті, потім пройшов школу політика-нелегала у багатьох країнах Близького Сходу, нагромадив великий досвід керівництва підпільними організаціями, формуванням збройних сил, організацією фінансової допомоги і потоками інформації, агітації і пропаганди, розвідувальними та диверсійними акціями. Володіючи талантом дипломата, Арафат на протязі десятиліть в умовах обстановки, яка дуже часто різко змінювалася, як в середині ОВП так і навколо неї, завжди зумів знаходити оптимальний варіант, який забезпечував підтримку ПРО з боку різних, іноді навіть ворожих одна до одної сил арабського світу.

Піднесення ПРО в 1967 - 1970 рр. араби назвали „палестинською революцією". Вона була використана арабським урядом для ліквідації наслідків шестидневної війни і включення ПРО в контекст загально арабського протистояння з Ізраїлем. Але подальше посилення ПРО не входило в їхні плани, особливо Йордані та Лівані, де ПРО мав найбільший вплив. Почалися атаки армії Лівану (в 1969 і 1973рр) і Йорданії (в 1970 - 1971рр) в результаті яких ПРО мав важкі втрати. Але ПРО виявився надзвичайно живучим в силу багатьох причин - невирішеності економічних і соціальних проблем, які багато в чому і сприяли виникненню ПРО, постійного збільшення кількості палестинців і симпатій до них серед арабів, соціальні еволюції самих палестинців, серед яких за десятиліття вигнання відсоток інтелігенції, підприємців, службовців, інженерно-технічних працівників і кваліфікованих робітників став набагато вище, ніж серед інших арабів. Крім того, ПРО залишався козирем у зовнішній політиці майже всіх арабських держав як у їх взаємовідносинах з країнами Заходу так і між собою. Тому всі арабські країни в 1973р. визнали ОВП „єдиним представником арабського народу Палестини і надали їй повні права члена ЛАК, а ГА ООН прийняла в листопаді 1974р. резолюцію про „право палестинської нації на самовизначення", на „національну незалежність і сувернітет".

Але наступні події сильно ускладнили реалізацію цієї резолюції. З 1975р. ПРО був втягнутий у довгу громадянську війну в Лівані, однією з причин якої було небажання правих кіл християнської буржуазії Лівану терпіти присутність ПРО в країні. В 1982р. Ізраїль почав окупацію півдня Лівану і змусив загони ПРО до евакуації в інші арабські країни. Але і на цей раз військове послаблення ПРО не привело до його політичного послаблення. Більше того, мирний опір палестинців, який почався з 1987р. (інтіфада) на окупованих територіях поставив під питання панування Ізраїлю на захоплених ним територіях. З 1993р. Ізраїль і ОВП визнали одна одну і створену палестинську автономію на Західному березі р. Йордану з столицею у м. Раммаллах (домовленості між головою ОВП Я. Арафатом та прем'єр-міністром Ізраїлю І. Рабіном).

В інтифаді палестинців поряд із ОВП і іншими силами ПРО прийняли участь і організації ісламістів. І це не було випадковістю. Довга, починаючи з 20-х років ХХ ст. боротьба палестинських націоналістів стала на початку 80-х років не давати реальних результатів. А це привело до появи на авансцені боротьби в Палестині різних груп ісламістів, які вважали, що лише допомога всіх мусульман світу допоможе палестинцям. Їх ядро склали активісти організації Хамас (Харакат аль-мукавама аль-ісламійя, тобто „Рух ісламського опору") яку підтримала Лівія і Саудівська Аравія у кінці ХХ ст. Ізраїль вважає Хамас своїм головним противником. І це має свій резон.

60 - 70-ті роки на Сході були одночасно роками появи і посилення молодих національних держав; але також роками розчарувань в дійсності, ефективності ідеології націоналізму. Збереження економічної залежності від Заходу, нездатність націоналістів вирішувати соціальні проблеми які надзвичайно загострились в останній третині ХХ - на поч. ХХІ ст., викликали розчарування у всіх світських ідеологіях. Цей процес особливо зачепив світ ісламу, оскільки у всіх інших країнах Сходу від Японії до Індії, у більшій мірі проявилися інтернаціоналізація господарських виробничих, фінансових, культурних, технологічних, естетичних і людських зв'язків. Вся Східна і Південно-Східна Азія відчула вплив японського „економічного дива", яке навчило підприємців вмілому засвоєнню досвіду США і Західної Європи, а найманих робітників - дисциплінованості і лояльності, працездатності, відданості своєму підприємству, невимогливості до житлових умов, бажання підкорятися. Цьому в певній мірі сприяли і такі релігійні доктрини як буддизм, конфуціанство, індуїзм, християнство. Крім того, якраз у цій зоні розташовані майже всі НІК, які здійснили в 50 - 70-х рр. індустріальний стрибок який покращив життєвий рівень населення - Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Малайзія, Таїланд, Індонезія (до кризи 1997р) у інших країнах зони з'явився шанс і стимул досягти цього ж.

Всього цього не було у країнах ісламу від Пакистану до Марокко. Іслам консервативний, менше схильний до новинок, більш повно регулює і контролює життя віруючих, перешкоджаючи її модернізації, або в крайньому випадку, гальмуючи її. Тому країни ісламу завжди більш твердо протистояли „вестернізації", тобто буржуазній модернізації, яка йшла із Заходу, і більш непримиримо були налаштовані по відношенню воєнно-політичного гегемонізму, економічної і культурної експансії Заходу. В ХІХ - на початку ХХ ст. це вилилося в панісламізмі (тобто прагненні об'єднати всіх мусульман, щоб гідно протистояти невірним), потім - у різних мусульманських вченнях і течіях які суміщали іслам з націоналізмом, а з середини ХХ ст. в ісламському фундаменталізмі. Потім ідеалом останнього є створення в кожній країні „ісламської держави" конституцією якої буде Коран, „господарським ідеалом" - ісламська економіка, яка буде регулюватися шаріатом, а соціальним ідеалом - мусульманська община (умма), яка заснована на солідарності і взаємодопомозі віруючих. Ця утопія стала дуже популярною серед майже 1 млрд. мусульман в 70 - ти країнах, включаючи Росію і чимало республік СНД.

Loading...

 
 

Цікаве