WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Арабські країни після ІІ світової війни - Курсова робота

Арабські країни після ІІ світової війни - Курсова робота

Арабські країни після ІІ світової війни

Арабський світ у другій половині ХХ на початку ХХІ ст. опинився в центрі міжнародної політики. Його стратегічне положення, нафтові багатства стали в роки "холодної війни" об'єктом протистояння між Сполученими Штатами Америки та Радянським Союзом. Однією із центральних проблем Близького Сходу залишається палестинське питання, яке і стало центром протистояння між Ізраїлем та майже всім арабським світом.

Дипломна робота ділиться на дві частини, кожна з яких починається із загальної характеристики регіонів: Близький Схід та Північна Африка. Буде дано аналіз соціально-економічного та політичного розвитку кожної арабської країни у другій половині ХХ на початку ХХІ ст., зроблено відповідні висновки та перспективи. Не полишено поза увагою проблему ісламського фундаменталізму та активної участі радикалів із арабського світу у діяльності міжнародних терористичних організаціях.

У даній роботі зроблена спроба на основі найновішої літератури показати процеси в арабському світі після Другої світової війни в комплексі його місце в системі міжнародних відносин. Ці процеси будуть показані без ідеологічної заангажованості з позиції науковості та історичної правди.

Арабський світ вступив у другу половину ХХ ст. ще в сильній залежності від колонізаторів. На території майже всіх арабських країн (за виключенням Сирії, Лівану, Йемену, Саудівської Аравії) знаходилися іноземні війська, багато із цих країн (Алжир, Судан) ще залишалися колоніями, інші - були такими фактично, знаходячись під протекторатом Великобританії або Франції. Червнева революція 1952р. в Єгипті, яка ліквідувала монархію, відкрила шлях до визволення. За зразком „Товариства вільних офіцерів", яке керувало революцією, були створені подібні організації і в інших арабських країнах. У деяких із них (в Іраку в 1958р., в Йемені в 1962р., в Судані і Лівії в 1969р) їм вдалося здійснити революцію за таким же сценарієм. Але і там, де співвідношення сил було іншим і події розгорталися по іншому, вплив єгипетської революції був значним. Цей вплив стимулював початок збройної боротьби патріотів Тунісу (1952р), Марокко (1953р) і Алжиру (в 1954р) за визволення, сприяло позитивним зрушенням у Сирії і Йорданії (в 1954 - 1955рр). Лідер Єгипту Г.А. Насер, який добився виведення із країни англійських військ, націоналізував Суецький канал і проголосив своєю метою єдність арабів, отримав звання „чемпіона арабського націоналізму". Лозунг - „Арабська нація єдина, а її місія вічна" Партії арабського соціалістичного відродження (ПАСВ) та її філіалів в різних арабських країнах став отримувати все більше поширення і популярність.

Захід, насамперед Англія і Франція побачили у появі революційного Єгипту і його впливу загрозу своїм інтересам на Близькому Сході, тим більше - після того, як Єгипет прийняв участь у Бандунгській конференції, виступив разом з Сирією проти військових блоків, став одним із стовпів афро-азіатської солідарності. Націоналізація Суецького каналу підірвала одну із найважливіших позицій англо-французького капіталу, який раніше володів каналом, а підтримка Насером палестинських фідаїв (партизан) викликала негативну реакцію Ізраїлю. Тому закономірною була англо-французько-ізраїльська агресія проти Єгипту в жовтні-листопаді 1956р. Не дивлячись на військову перевагу агресорів (Ізраїль окупував Синайський півострів, війська Англії і Франції - зону Суецького каналу), їх акція в кінцевому рахунку провалилася. В США їх не підтримали (розраховуючи в майбутньому на симпатії арабів), а СРСР, придушивши в листопаді 1956р. революцію в Угорщині, в ультимативній формі вимагав виведення англо-французько-ізраїльських військ із Єгипту, що і відбулося у грудні 1950р. Авторитет Єгипту і особисто Насера в арабському світі після цього настільки виріс, що це привело до зближення з ним Марокко, Тунісу і Судану, які добилися незалежності в 1956р. і особливо Сирії, яка утворила разом з Єгиптом у лютому 1958р. єдину державу - ОАР. За приєднання до ОАР виступили також національно-патріотичні сили Лівану та Іраку, які підняли повстання проти своїх прозахідних урядів у травні-червні 1958р.

Боячись найгіршого, США висадили свої війська в Лівані („доктрина Ейзенхауера"), а Великобританія в Йорданії. У підсумку їм вдалося утримати ці держави в орбіті свого впливу. Але в Іраку повстання армії вилилося у „безсмертну революцію 14 липня", яка скинула у країні монархію і при владі став Абд аль-Керім Касем, який очолював „Товариство вільних офіцерів" за зразком єгипетського. Але відносини між ОАР і Іраком не склалися. Генерал Касем зняв з поста свого заступника Абд ас-Саляма Арефа, який виступав за приєднання до ОАР, став переслідувати пронасерівських громадян в Іраку, в т. ч. і місцевий філіал ПАСВ, при цьому опорою йому були комуністи та курдські націоналісти. Це викликало, в свою чергу, переслідування компартії в ОАР і, як наслідок цього загострення відносин Насера з СРСР який до цього часу повністю підтримував Насера. Але це відчуження було недовгим, особливо після виходу Сирії із ОАР в 1961р.

Президент США Д. Ейзенхауер висунув ще в січні 1957р. доктрину, згідно якої США повинні були „заповнити вакуум", який утворився на Близькому Сході після уходу Англії і Франції із регіонів свого традиційного впливу. Ряд країн в т. ч. Ліван, Туніс, Йорданія прийняли цю доктрину боячись все зростаючого впливу Насера і СРСР який йому допомагав. Власне в протистоянні цьому впливу і була сутність доктрини Ейзенхауера. Три принципи лежали в основі близькосхідної політики США після Другої світової війни - боротьба проти впливу СРСР, захист всіма засобами Ізраїлю і забезпечення свого панування над нафтою району. І якщо з питання про Ізраїль добитися взаєморозуміння з арабами було складно, то в іншому США чимало досягли. Тому і СРСР і ОАР не мали іншого вибору, як діяти разом. Вони разом прагнули підтримувати афро-азіатську солідарність, особливо в 1960р. який був названий „роком Африки" - утворилося 17 незалежних держав на континенті. Разом вони підтримали революцію в Алжирі та Йемені.

В Алжирі повстання в листопаді 1954р. переросло у визвольну війну проти французького панування. Фронт Національного Визволення (ФНР), який керував війною, користувався підтримкою арабського світу, світу ісламу, СРСР і інших країн народної демократії. Війна революціонізувала обстановку в регіоні, втягнула у військові дії жителів сусідніх з Алжиром країн в першу чергу Туніс і Марокко. У самій Франції протести проти війни в Алжирі два рази приводили до серйозних політичних криз, коли до влади прийшли соціалісти (1956р), а через два роки - генерал Шарль де Голль, який змінив характер режиму в країні. Багаточисельні жертви і руйнування в Алжирі (до 1,5 млн. загиблих алжирців, 9 тис. зруйнованих поселень) не дали бажаного результату для Парижу. В 1959р. де Голль визнав право алжирців на самовизначення. Але жорстокий опір ультраколоніалістів у Франції і особливо серед верхівки алжирських французів (ОАС), збройні виступи в 1960р. і 1961р. продовжили військові дії ще на два роки. Тільки в березні 1962р. (м. Евіан) були підписані мирні угоди, які припинили війну в Алжирі і дали можливість його жителям проголосувати за незалежність 1 липня 1962р.

В тому ж році „вільні офіцери" скинули монарха в Йемені і проголосили республіку. Це стало лише початком багаторічної (до 1970р) війни племен, які складали більшість населення Йемену, з республіканським режимом і єгипетським військом, яке допомагало йому. Війна закінчилась компромісом, за яким була збережена певна автономія племен в рамках республіки. Паралельно цим подіям в 1967р. було скинуто колоніальний режим у Південному Йемені, який з 1839р. був під владою Англії. Тут після декількох років боротьби з місцевими феодалами, а також внутрішньополітичною елітою держави, утворився з 1969р. режим „соціалістичної орієнтації" - найпослідовніший союзник СРСР. Але не дивлячись на значну економічну, технічну і військову допомогу СРСР, південно-йеменському соціалізму було дуже важко підтримувати в своїй державі навіть відносну стабільність, що крім внутрішніх причин (племінне за структурою сільське населення, пережитки феодалізму, засилля клановості і регіоналізму), пояснювалось також їх постійним протистоянням зі всіма сусідами - з Північним Йеменом, якому вони прагнули нав'язати єдність на своїх умовах, з Саудівською Аравією, яка боялася їх як „бази комунізму" на півострові, і з Оманом - в прикордонній провінції якого - Дофарі – південно-йеменці підтримували партизанський рух проти султана. Положення ускладнювалося і жорстокою фракційною боротьбою у верхівці Південного Йемену, яка перманентно роздиралася ідейно-політичними, груповими і персональними протиріччями. Все це завершилося в 1990р. (після фактичного припинення допомоги СРСР) об'єднанням півдня і півночі Йемену на умовах і при повному пануванні останнього. Спроба сепаратистів знову поділити єдину країну в 1994р. провалилася.

Таким чином, Єгипет на чолі з Насером не зміг встановити свою гегемонію в арабському світі. Прихід ПАСВ до влади в 1963р. в Сирії та Іраку, не виправдав надію прихильників арабської єдності до її реалізації. З ПАСВ Сирії Насер швидко вступив у конфлікт, з ПАСВ Іраку було дещо інше. Вона була позбавлена влади, а новий правитель генерал Абд ас-Салям Ареф, який орієнтувався на Єгипет, загинув навесні 1966р. його наступник дистанціювався від Єгипту, а в 1968р. був скинутий ПАСВ, яка швидко взяла курс не на співробітництво, а на суперництво з Єгиптом і Сирією. Ще до цього Насер втратив вірного союзника в особі президента Алжира Бен Белли, який був скинутий в червні 1965р. Хуарі Бумедьен, який очолив країну, взяв курс на повну самостійність Алжиру, прагнув зробити його лідером всього афро-азіатського світу (що особливо проявилося в ООН) і своєрідною „Японією Середземномор'я".

Loading...

 
 

Цікаве