WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → " Становлення школи ""Анналів"" (1929-1947 рр.)" - Курсова робота

" Становлення школи ""Анналів"" (1929-1947 рр.)" - Курсова робота

Найвідомішими представниками позитивістського напряму у Франції були професори Сорбонського університету Шарль Сеньобо і Шарль Лянглуа. У в своєму творі "Вступ до історичних студій" (Париж, 1899) вони підсумували ті висновки, яких досягла позитивістська історіографія в теорії історичного пізнання.

Дослідники відмовлялися в науковому дослідженні від літературності, теологічного світобачення. В науковому історичному дослідженні будь-яке твердження мало вважатися вірогідним лише тоді, коли воно було підкріплене документами, а сам історик мусить поступитися авторитетові джерел і стати їх коментатором.

Історичне дослідження, яке мало ґрунтуватися лише на документальних джерелах, складалося з кількох етапів. Перший – ретельна археографічна робота з писемними документами (лише вони означалися поняттям "історичне джерело"). Документи належало класифікувати, скласти їх реєстр, щоб врятувати знищення часом для наступного розгляду критиками.

Наступним етапом наукової роботи вважався аналіз класифікованих документів з метою з'ясування фактів. Сюди належала як зовнішня критика джерела з метою визначення автентичності документа, так і внутрішня критика – аналіз змісту та виявлення вірогідних історичних фактів.

Завершальною стадією історичного дослідження був синтез фактів у систему. Найкращим методом такого синтезу вважалося об'єднання фактів у серії, або хронологічно чи тематично зв'язані ланцюги. Потім досвідчені дослідники-редактори мали поєднувати їх у загальну історію в колективних працях. Вважалося, що таким чином історія пишеться об'єктивно, без суб'єктивного втручання дослідника1.

Відповідно до вищевикладеної схеми, певний рівень спільних колективних досліджень можливий лише на завершальному – систематично-узагальнюючому етапі історичного дослідження. Наперед хочеться зазначити, що для вивчення історії ХІХ – початку ХХ ст. характерним був індивідуальний підхід до роботи, основною формою якого було дисертаційне дослідження та написання монографії як результату власного копіткого пошуку фактичного матеріалу. П. Уваров так описує кар'єру типового історика ХІХ ст.: гарне домашнє виховання, навчання в коледжі чи ліцеї, вступ після тяжких іспитів до Вищої нормальної школи, потім роки асистентства, захист дисертації, університетська кафедра (на перших порах в провінції, потім – в Сорбонні) і, нарешті, в ідеалі, – місце професора в Колєж де Франс.

Звичайно, певні проекти спільної роботи істориків почали з'являтися ще у ХІХ ст. Зазвичай вони реалізувалися при певних установах. У Франції до найбільш значних серед них відносимо Вищу нормальну школу, засновану в 1812 р. і за задумом Наполеона покликану готувати шкільних вчителів. Але дуже швидко школа переросла у справжній інтелектуальний центр країни. До першого її випуску належали знамениті історики О. Т'єррі та В. Кузен1.

З метою збереження пам'яті нації була створена система Національних, департаментних, муніципальних архівів, система публічних музеїв. Для обслуговування цих інститутів потрібні були спеціалісти, тому в 1821 р. виникла Школа хартій, яка готувала архівістів-палеографів. Це заняття було надзвичайно престижним, особливо для вихідців з дворянських сімей.

З метою наслідування німецької моделі освіти та науки, орієнтованої на семінари, у 1868 р. міністром В. Дюрюї була заснована Практична школа вищих досліджень. Від самого початку вона мала історико-філологічну секцію, яка відігравала ключову роль в академічних реформах Третьої республіки.

Спільною рисою всіх вищезгаданих інституцій було те, що попри той досвід спільної роботи та співпраці, який вони давали історикам, створювалися вони все ж таки з іншою метою, найчастіше вона мала освітній чи прикладний характер. Такі установи ще не бачили своїм завданням організацію саме науково-дослідної діяльності, хоча вона, звичайно, присутня як складова частина.

На жаль, попри певні практики, спільні колективні дослідження на всіх етапах історичного пошуку методології позитивізму були неможливі в принципі. Відшукування фактів, верифікація документів, групування подій часто цього просто не потребували, а на етапі узагальнення і синтезу колективні висновки могли робити лише загальновизнані історики – метри. Методика цього синтезу позитивістами була розроблена найгірше, та й мерти на практиці працювали поодинці, виконуючи свою частину роботи. Як правило, великі узагальнюючі праці виходили за редакцією одного чи двох відомих істориків.

Найвідомішим прикладом узагальнюючого типу дослідження у французькій історіографії "методичного" напряму вважається 10-ти томна серія "Історія Франції" (Париж, 1900-1912) за редакцією академіка Ернеста Лявісса.

Фактично історики "методичної" школи у Франції, додержуючись позитивістських постулатів, намагалися просто віднайти спосіб тієї адекватної верифікації, яка б зробила дослідження з історії таким ж прозорими для перевірки, як і в природничих чи математичних науках. Таким шляхом історії повертався статус науки. Колективні ж дослідження істориків-позитивістів мали частіше всього формальних характер. Зверталися до такого типу роботи у виключних випадках.

Слід відмітити, що практично відразу в середовищі французької інтелігенції зароджується критичне ставлення до методи "методичної" школи позитивістів. Гострій критиці її перш за все піддавали за однобоке політичне трактування історичного процесу, за одноманітність джерел (лише писемні документи) та за недосконалість і суперечність синтетичних та узагальнюючих практик1.

Одним із перших від пріоритету політичної історії відійшов видатний історик другої третини ХІХ ст. Жюль Мішлє2. Головним його твором стала 17-титомна "Історія Франції" (Париж, 1833-1867), вона була просякнута ідеями романтизму. Ж. Мішлє прагнув розкрити не історію королівських діянь, а народу Франції, людини як соціальної істоти. Ще в першій третині ХІХ ст. він поставив питання про синтез соціальних наук у дослідженні минулого. Їх інтегруючим чинником Ж. Мішлє бачив історію, пропонував історикам активно залучати до своїх досліджень елементи географічного, кліматичного, демографічного аналізу.

Ідеї, висловлені Ж. Мішлє, підхопили представники інших наук в тогочасній Франції.

У 1891 р. Поль Відаль де Ля Бляш засновує школу "географії людини" та її друкований орган "Аннали географії", на сторінках якого послідовно популяризувалися ідеї зближення між географією та історією. Представники школи Ля Бляша розробляли такі напрямки досліджень, як зв'язок між суспільством та середовищем, людиною та кліматом3.

Одна з нових соціальних дисциплін – соціологія – приступила до поглибленого вивчення станів колективної психіки, й на початок ХХ ст. філософ-антрополог Люсьєн Леві-Брюль розробив теорію "примітивної ментальності".

Однак найбільш шквальна критика методик французької позивістської школи в історії лунала з уст французьких соціологів. Їх лідер Еміль Дюркгейм у "Правилах соціологічного методу" (Париж, 1895) постулював неохідність злиття історичних, економічних, географічних, психологічних методів дослідження суспільства, поклавши їх в основу власної концепції синтезу соціальних дисциплін.

Один з найвідоміших учнів Е. Дюркгейма Франсуа Сіміан виступив з детальною критикою методичного дискурсу в історичному дослідженні. У центрі цієї критики опинився перш за все метод отримання історичного знання на основі філологічної критики писемних документів, результатом якої ставав певний історичний факт. Основу кожного наукового дослідження, за Ф. Сіміаном, мала становити проблемна гіпотеза, яку можна було або підтверджувати, або спростовувати. Факти повинні були впорядковуватися згідно гіпотез, що дозволило б виявити закономірності та причинність в хаосі історичних подій.

Перспективу розвитку історичної науки Ф. Сіміан вбачав у подоланні трьох "ідолів", створених "методичною" школою:

  1. "ідола політичного" – постійного захоплення політичною історією, фактом-подією;

  2. "ідола індивідуалізму" – надмірного зосередження на вчинках "великих людей";

  3. "ідола хронологічного" – жорсткого дотримання послідовності подій та підкресленої уваги до ґенези явищ.

Проте Ф. Сіміан, критикуючи "методичну" школу, сам не відійшов від позитивізму, пропонуючи просто іншу його форму.

Свої теоретичні погляди Ф. Сіміан втілив у працях, присвячених соціальній історії головно через призму еволюції цін та грошової політики – тем маргінальних серед істориків позитивістського напряму. В 1932 р. в світ вийшла головна його праця "Заробітна платня, соціальна еволюція і гроші". Досліджуючи статистику грошового обігу, цін і доходів протягом тривалого проміжку часу з 1789 до 1928 рр., Ф. Сіміан намагався пояснити причини і динаміку економічного піднесення, виявити зміни економічних циклів від фаз підйому до фаз спаду. Найбільш важливими він вважав вікові економічні цикли "довгої тривалості", на фоні яких розвиваються "короткі" і "проміжні" (десятилітні цикли)1. Головним показником економічних циклів та причину їх змін дослідник вбачав у збільшення та зменшенні грошової маси, за якими слідувала зміна цін, яка й визначала рівень заробітної платні та доходів, що, в свою чергу, впливало на колективну психологію та соціальні відносини.

Loading...

 
 

Цікаве