WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → " Становлення школи ""Анналів"" (1929-1947 рр.)" - Курсова робота

" Становлення школи ""Анналів"" (1929-1947 рр.)" - Курсова робота

Центральне місце в книжці відведено аналізові "нової історичної науки" та школи "Анналів", а також тим новим "територіям історії" та новим методологіям, що їх освоїли французькими істориками протягом останнього століття. На думку авторів, вироблення нових концептуальних і епістемологічних засад для досліджень української історії неможливе без ґрунтовного ознайомлення і критичного осмислення здобутків світової історичної думки ХХ ст.

Огляд французької історіографії, здійснений у монографії, містить спеціальні розділи та екскурси, присвяченні новими підходам, як от: історична демографія, колективна пам'ять, дискусій навколо французької революції кінця XVIII ст. тощо. Важливо, що книга містить також невелику антологію перекладів оригінальних текстів, які дають безпосередні уявлення про головні методологічні маніфести, ключові роботи та найважливіші дебати у французькій історичній науці ХХ ст2.

Вже наступного 2002 р. той же автор В. Ададуров видрукував книгу "Історія Франції", яку довів до кінця XVIII ст. Особливістю цієї книги полягає в тому, що для її написання історик використав практично лише оригінальні дослідження французьких дослідників, тобто охарактеризував найпомітніші методологічні, концептуальні, фактологічні досягнення французької науки ХХ ст. щодо історії власної країни. Монографія, побудована на такому типі дослідження, є безперечною новацією для українського науки1.

Інші українські історики, хоч і не зупиняються на характеристиці власне школи "Анналів", проте роблять перші спроби запозичити її методику дослідження.

Новітні напрямки світової історіографії обговорюються на сторінках таких видань, як "Дух і Літера", "Критика", "Україна модерна", "Український гуманітарний огляд" тощо. У 1992 р. Інститут археографії НАН України почав видавати збірник "Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей" (редактори О. Толочко та Н. Яковенко), в якому друкувалися дослідження з історії середньовічної свідомості. Автори статей доходять висновку, що існує велика розбіжність між нашими сучасними інтерпретаціями минулих подій і баченням тих же подій їх сучасниками. Давньоруську свідомість, образи світу, держави, володаря досліджують О. Толочко, О. Александров2.

Заслуговують на увагу статті черкаського історика Ю. Присяжнюка, присвяченні вивченню ментальності українського селянства в умовах капіталістичного розвитку кінця XIX–початку XX ст. Дослідник показав, що селянська свідомість на початку ХХ ст. характеризувалася традиційністю, ворожістю до ринкових відносин, суперечила формуванню політичної культури демократичного суспільства3.

Проте найвизначнішою працею цього напрямку досліджень вважається монографія Наталі Яковенко "Паралельний світ". Вона присвячена, за словами самої авторки, аналізові того, як людина XVI - XVII ст. сприймала навколишній світ та себе в ньому. Н. Яковенко вважає, що не варто говорити про універсальні мотивації, властиві "всім українцям", "всім козакам", "всім шляхтичам", проте вважає за можливе віднайти якісь провідні мотиви, що "впливали на поведінкові стратегії і тип світобачення певних груп загалу". Н. Яковенко такою групою обрала українську шляхту та, частково, козаків, і в одинадцяти нарисах реалізувала поставлене завдання. Дослідження київської авторки слугує приладом для багатьох сучасних молодих вчених1.

Згадані нами праці відноситься до найкращих зразків новітніх досліджень за допомогою якісно інших методологічних принципів, у тому числі пропонованих "Анналами". Однак вчений Ю. Зазуляк застерігає від іншого явища, що відслідковується в українській історичній науці. Він пише про формування „апологетичної" традиції в центральній і східноєвропейській історичній літературі, присвяченій "Анналам". Для певного числа наукових робіт стало майже нормою презентувати цю школу як чи не єдино можливий методологічно, новий спосіб історіописання, ігноруючи при цьому інші методологічні альтернативи2.

Вважаємо це зауваження цілком слушним та пропонуємо звернутися до практики російської історіографії, для якої "Аннали" є однією з найважливіших, але не єдино можливих методологій історичного дослідження.

Отже, можемо зробити висновок, що формування практики вивчення школи „Анналів" в радянській та пострадянській історіографії відбувалося складно та неоднозначно. Після першої згадки про „Аннали" в 30-ті рр. ХХ ст. наступне пожвавлення досліджень припадає на другу половину 50-х– 60-ті рр. - час, коли методологія французьких істориків детально аналізується радянськими колегами з позицій марксизму-ленінізму. Починаючи з 70-80-х рр. процес вивчення „Анналів" триває практично безперервно. До того ж в цей же період відбувається унікальне явище як для радянської історіографії. Радянські дослідники (А. Гуревич, М. Барг, Ю. Бессмертний, Л. Ястребицька) неофіційно переймають певні принципи „Анналів" для власних історичних розвідок. Окремі представники школи оцінюються радянською історіографією досить позитивно, а праці М. Блока чи Ф. Броделя виходять навіть у перекладах російською мовою.

Перехід від радянської до російської історіографічної традиції вивчення „Анналів" супроводжувався збільшенням питомої ваги публікацій та перекладів. Сучасна російська історіографія орієнтована вже не на теоретичний аналіз анналівської парадигми історії, а на практичне запозичення її окремих конструктивних методик. Це ж тенденція в цілому характерна і для історіографії української, проте тут цей процес відбувається менш інтенсивно та дещо однобоко – лише щодо сфери історії ментальності.

Розділ ІІ. Становлення практики дослідження школи "Анналів" у французькій історичній науці (1929 – 1947 рр.)

Традиційно в історіографії зародження школи "Анналів" відноситься до 1929 року – дати заснування Марком Блоком і Люсьєном Февром журналу "Аннали економічної та соціальної історії", а появу самої школи асоціюють з революцією в історичній науці першої половини ХХ ст.1, різким відходом від позитивістської історіографії та абсолютно новим якісним явищем в науці.

Аналіз останніх публікацій2 показує, що дослідники французької історичної науки нині формують зовсім інший погляд на зародження школи "Анналів", яка, на їхню думку, була результатом поступової еволюції від позитивістської до модерної наукової парадигми та світоглядних уявлень. Тому ми вважаємо за потрібне дещо розширити хронологічні рамки нашого дослідження і почати з короткого аналізу французької позитивістської історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Позитивізм як філософська течія поставив перед історичною наукою складне завдання ідентифікаційного характеру. З погляду представників цієї течії науками могли вважатися лише ті галузі знання, які в своїх методиках дослідження використовували природничо-математичні методи, тобто ті, які піддаються верифікації у будь-який спосіб дослідником, що бажає таку перевірку здійснити. Гуманітарні науки, до яких тоді входила й історія, такої надійної та однозначної верифікації запропонувати не змогли. Відповідно до цього, вони втрачали статус науки, перетворюючись на белетристику.

Такий позитивістський постулат практично був стимулом для того, щоб історики замислилися стосовно своїх наукових методик та піднялися на захист історії як науки, яка такою є і має право (а то й просто необхідність) на існування.

Не обминули ці бурі й французьку наукову спільноту. Саме в колі французької позитивістської історіографії і зароджуються ті ревізіоністські ідеї, які стали поштовхом подальшого перегляду наукової парадигми вже анналістами.

Глибинні причини перегляду історичних концепцій у Франції мали свою специфічну форму, пов'язану з особливостями національної історії у ХІХ ст.

Після поразки у війні з Німецькою імперією у 1870-1871 рр. суспільство франції перебувало у тяжкій моральній кризі. В інтелектуальних колах Третьої республіки практично одностайним було переконання, що виправити ситуацію можна лише активним реформуванням всіх сфер життя і, насамперед, науково-освітньої галузі. Надання історії національного та професійного характеру мало сприяти процесу оновлення французького суспільства, формуванню національної гордості та патріотичного духу її громадян. У цей час підвищується роль як шкільної історичної освіти, так і її академічної складової.

Значна група авторитетних французьких істориків пропагувала класичні позитивістські постулати по підношенню до історичної науки.

У 1876 р. відомими медієвістами Габріелем Моно та Гюставом Фаньє було засновано практично перший фаховий журнал істориків "Історичний огляд"1, у першому числі якого Г. Моно опублікував програмну статтю під назвою "Про прогрес історичних досліджень у Франції з ХVІ ст.". Остання стала маніфестом позитивістського (або як ще називають французи, "методичного") напряму у французькій історіографії2. За ним головними принципами нового історичного дослідження проголошувалися достовірність фактів та історизм, який передбачав аналіз подій та явищ в конкретних умовах їхнього розвитку. Г. Моно наполягав на тому, що сучасний історик мусить проникнути в час, який він вивчає, та відчути симпатію до досліджуваного об'єкту, бо без цього не вдасться збагнути його сутності, але водночас він пропагував безсторонність у ставленні до подій.

Loading...

 
 

Цікаве