WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → " Петро Могила та ""могилянська доба""" - Курсова робота

" Петро Могила та ""могилянська доба""" - Курсова робота

У дискурсі особистості митрополита Петра єднання віри та лицарства було природним, бо передбачало різнорівневе взаємоопікування духовного й світського, православ'я й козацтва.

Поглиблення зв'язків з митрополитом І. Борецьким вплинуло на вироблення релігійного світогляду Могили, який почав брати активну участь у церковних справах. Ця участь ґрунтовно змінила життєвий шлях молдавського воєводича, який покинув світське життя, приймаючи чернечу рясу. Це був переломний етап – перехід від лицарства до чернецтва – особистості Петра Могили, який поділив його життєвий шлях на два періоди: молдавсько-польський та український, період служіння православній церкві в Україні. 1627 рік – є точкою відліку двох періодів у житті святого.

С. Голубєв зазначає: "Замінюючи меч на чернечу мантію, молдавський воєводич рішився на цей крок з усією щирістю та свідомістю своїх обов'язків як начальника чернечої братії" [7; С. 387]. Про його високе розуміння чернечої місії довідуємося з його власноручних записок. Він писав: "Чернече життя – це досконалість християнського життя". [7; С. 388]

Невідомо, що змусило титулованого аристократа із схрещеними шаблями на родовому гербі, вдалого військового змінити шкіряний колет та кірасу на власяницю й рясу, на скромну долю інока: "пути Промысла неисповедимы, и часто вопреки всем предположениям ведут они человека к цели высокой, которой с другого, противоположного, пути и не видно" [35; С. 47].

Вступ Петра Могили на ієрархічний шлях відбувався в атмосфері пошуків православної руської аристократії шляхів до ослаблення напруженості релігійної війни і до досягнення легалізації усе ще не визнаної православної ієрархії. Фігура лояльного для Польщі аристократа, і навіть неруського по крові Петра Могили полегшувала можливість компромісної угоди православної шляхти з урядом.

Перехід Петра Могили зі світського в чернечий стан був причиною різних інтерпретацій і оцінок самої особи архімандрита й ставлення до нього ченців Києво-Печерської лаври.

Насамперед, треба з'ясувати, які моменти спонукали Петра Могилу до висвяти? Відкидаємо два крайні пояснення, а саме, що молдавський воєводич прийняв чернецтво виключно з ідеалістичних міркувань, з бажання служити церкві та схильності до чернечого життя і аскетизму, чи що він зробив цей крок, спонуканий матеріальними вигодами, що їх забезпечувало керівництво маєтками Печерської лаври, та гонитвою за славою. Обидві крайнощі – помилкові, рішення Петра Могили було наслідком сукупності різнорідних факторів, про які й хочемо згадати.

Про глибоку релігійність родини Могил і про її прив'язаність до православ'я вже було сказано вище. З одного боку, молодий Петро був свідком упадку православної віри на початку XVII ст. і в Молдавії, і на українських землях під Польщею через дії католиків та прихильників унії, а також пожвавлення опору проти латино-уніатської пропаганди, що його розпочали "всі кращі люди того часу". Як пише С. Голубєв, "очевидно, що таке релігійне захоплення серед південноруського народу не могло пройти непомітним для Петра Могили і не могло не викликати в його вразливій натурі глибокого співчуття" [7; С. 429]. Він включається в тодішній релігійний рух, що прагнув урятувати православну віру, особливо під впливом митрополита І. Борецького, який вказав йому на загрозливий стан прадідівської церкви.

При цьому слід пам'ятати також укорінений на ту пору звичай, за яким вищі ієрархічні місця займали визначні люди тодішньої аристократії, навіть члени королівської сім'ї, для особистих користей. Як відзначає літописець, Петро Могила був "при своєму доброму і тривожному житті не позбавлений бажань і слави цього світу", а головне – за своїм характером "ніяк не здібний до замкнутого життя, до діяльності, що обмежувалася б тісними загородами монашої келії". Все ж таки згаданий автор відкидає твердження деяких істориків, що Петро Могила скористався зі свого архімандритського сану для особистої наживи: така думка не підтверджується життям і діяльністю нашого митрополита після висвячення. Аналогічну думку відстоює румунський дослідник Т. Йонеску, для якого "вибір на цей пост (архімандрита) йому здавався першим засобом, щоб піднести і возвеличити православну церкву. Якщо він і оцінив доходи Лаври, то насамперед – як засіб боротьби проти ворогів православної церкви" [30; С. 19].

Критичніше щодо висвяти Петра Могили на печерського архімандрита ставився Є. Голубинський, а також М. Василенко. Останній писав: "Пояснювати бажання Могили стати печерським архімандритом виключно ідейними мотивами – послужити православній вірі у чернечому стані – не можна. Ймовірно, немалу роль грали при тому матеріальні розрахунки. Багатюща Києво-Печерська лавра завжди служила приманою для значних і впливових людей". [24; С. 10]

Коли і в яких умовах відбулася висвята Петра Могили на архімандрита Печорської лаври? Точне визначення дати вступу Могили в сан архімандрита звільняє молдавського воєводича від обвинувачень, що їх робили історики.

Відомо, що питання вибору нового архімандрита Печерської лаври стало актуальним після смерті Захарія Копистенського, яку дехто визначав датою 8 квітня 1626 р., а вступ на його місце Петра Могили – на 1628 р., і навіть на 1629 р. Таким чином, печорська архімандрія залишилася від двох до двох з половиною років незайнятою через опір ченців Лаври.

У дійсності архімандрит З. Копистенський помер 21 березня 1627 р., як це компетентно доводить С. Голубєв. Розпочата боротьба за вакантний пост архімандрита велася між чотирма претендентами.

Природно, що всі ці претенденти вели серед ченців кампанію проти вибору Петра Могили, висуваючи такі аргументи:

а) у той час молдавському воєводичу минуло тільки 30 років – досить молодий вік, щоб здобути досвід і авторитет;

б) поважнішим був закид, що Могила походив із "землі чужої", тобто не був уродженцем Київщини, як цього вимагала усталена традиція і вимоги польських королів;

в) його приязнь з архієпископом Мелетієм Смотрицьким, якого ченці Лаври підозрювали в католицьких симпатіях.

Роль чималої перешкоди для Петра Могили відіграло і його соціальне походження, про яке він згадував навіть після переходу в чернечий стан. Але, незважаючи на подані вище закиди, Печорською капітулою був скликаний провінційний сеймик у Житомирі 6 вересня 1627 р. для нового вибору, на якому "все духовенство і обивателі обрали на архімандрита печерсько-київського вельможного Петра Могилу, воєводича земель молдавських, людину вельми знану..." [21; С. 19].

Цей вибір був затверджений королівською грамотою Сигізмунда III від 29 листопада 1627 р., а сам "акт висвяти Петра Могили на Києво-Печерську архімандрію був здійснений у грудні 1627 року: або в день його народження (21 грудня 1627), або на Різдво Христове". [21; С.20]

Своїм успіхом Могила завдячував насамперед митрополитові Іову Борецькому, який мав великий вплив на лаврську братію, а особливо на київську шляхту. Але не менше спричинилися до цього успіху і впливові польські магнати, які перебували у дружніх відносинах з родичами Петра Могили, про що згодом згадував сам митрополит Могила ("Тріодіон"). Завдяки саме останнім була одержана невдовзі королівська грамота.

Але не треба забувати й про особистісні риси Петра Могила: вольовий, авторитетний, досвідчений організатор, мудрий наставник, твердий керівник, покликаний своєю добою та її звичаями. Беручи на себе відповідальність перед Богом і людьми за гнану світською владою православну Церкву, він мимоволі зрікався задоволення світських своїх потреб на користь духовних. Вже в цьому одному факті бачимо ми не диктат обставин (вони якраз, швидше всього грали проти такого рішення молодого молдавського аристократа), а вищеобраність Петра Могили для своєї долі й усвідомлення ним самим цієї вищеобраності. Саме зі свого свідомого рішення взяти участь у боротьбі за найвищий щабель у тодішній православній ієрархії й починається видений і з кількосотлітньої відстані шлях молдавського аристократа до висот православної аскези й упокорення в душі світських зваб.

Висновки

З моменту проголошення Берестейської унії головним прагненням православних у Речі Посполитій було повернення всіх прав неуніатській Церкві. Ці прагнення реалізувалися лише після смерті Сигизмунда III, котрий до кінця життя непохитно підтримував унію. Розпочатий в 1632 році період безкоролів'я підніс значення конвокаційного та елекційного сеймів, які проходили в той період. Під час засідань сеймів виступали і православні зі своїми вимогами. Вони зустрілись з прихильністю королевича Владислава, який прагнув отримати корону. Королевич старався робити все, аби зберегти спокій в державі і не відкладати термін коронації, Тому-то православні і отримали обіцянки виконати їхні вимоги. Обіцянки ті, хоча з певним спротивом, справді були виконані. У 1633 році була затверджена православна ієрархія, а в 1635 році сейм погодився і на часткову передачу православним статків, які належали до тих пір уніатам. На політику поступок православним вплинула, мабуть, війна з Росією (1632—1634) рр., яка живила надії Владислава на владу в цій державі. Але коли ці плани зруйнувалися, король почав менш прихильно ставитися до православних у Речі Посполитій. Проте це не загальмувало процес відродження Православної Церкви. Ця Церква була реорганізована. Перевагу набули тенденції централізіції. Дійшло до прямого підпорядкування духовенства і братств митрополитові. Важливу роль у цьому відіграла особистість нового керівника православних — митрополита Петра Могили. Приймаючи від попередників розхитану Церкву, в якій часто вирішальний голос мали світські особи, він розпочав дії, спрямовані на зміну тогочасної ситуації. Зразком для нього були порядки в тогочасному Католицькому Костелі. Він не зупинився на реорганізації самої церковної адміністрації Дбав він і про піднесення морального рівня та освіченості духовенства і світських вірних. Для цього він провів реорганізацію православних шкіл та видавничої діяльності. При цьому митрополит Петро Могила використав специфічне розташування тогочасного Києва. Місто віддалене від головних осередків католицизму, розміщене на периферії Речі Посполитої неподалік козацьких центрів, переживало в 1632 — 1646 роках справжній розквіт. Петро Могила, вносячи свій вклад у відновлення київських святинь і підтримуючи місцеву колегію, перетворив Київ на справжню столицю православ'я в Речі Посполитій. Власне тому за часів Владислава IV православ'я в його державі пережило період дійсного розквіту, якого вже після смерті митрополита Петра Могили воно не знало аж до падіння польської держави.

Loading...

 
 

Цікаве