WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Культура України періоду феодальних відносин - Курсова робота

Культура України періоду феодальних відносин - Курсова робота

Твори знаменитого українського байкаря Л.І.Глібова в руслі демократичних настроїв того часу в алегоричній формі зображали безправ'я простих людей, свавілля поміщиків, лицемірство, святенництво.

С. Руданський закінчив медичний факультет Петербурзького університету і працював лікарем в Ялті у Криму. Популярність йому принесли "співомовки" - сатиричні невеликі вірші, діалоги. Тільки після його передчасної смерті Олена Пчілка та інші письменники зібрали й опублікували його чудові, в стилі народних пісень, ліричні вірші.

І. Нечуй-Левицкий створив у вітчизняній літературі жанр соціально-побутової повісті. Письменник, який багато років працював учителем в школах і гімназіях практично по всій Україні, чудово знав всі шари українського суспільства: життя селян після ліквідації кріпацтва, побут робітників, проблеми взаємин інтеліґенції і народу ("Кайдашева сiм"я", "Микола Джеря").

На революційно-демократичних принципах базувалася творчість Панаса Мирного (П.Я. Рудченко). Автор новаторських соціально-психологічних романів і повістей про народне життя, він підняв українську прозу до високого рівня художньої досконалості. Романи "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" (спільно з І. Біликом), повісті "Лихi люди", "Лихо давнє i сьогочасне", "Голодна воля", п'єса "Лимерiвна" та інші його твори - це величезна художня епопея, яка відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст., особливо у післяреформений час. Новим для української літератури в творчості П.Мирного було те, що головна увага приділялася внутрішньому світу героїв, їх переживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів.

Служінню ідеалам трудового народу присвятив творчість революціонер-демократ П.А. Грабовський, який помер на засланні у Тобольську. Розглядаючи літературу як "живу творчу силу суспільного руху", він створив прекрасні революційні вірші (збірки "Пролiсок", "З Пiвночi", "Кобза").

У 70-і роки приходить до літератури І. Франко. Людина різносторонньо обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці. Син селянина-коваля з-під Дрогобича, який насилу отримав можливість закінчити школу і гімназію, І.Франко так формулював своє кредо: "Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я відчував себе зобов"язаним віддати свою працю цьому простому народові". Своєму принципу Франко слідував і в літературно-видавничій діяльності (альманах "Друг" у Львові), і в політичній боротьбі (декілька разів був арештований за соціалістичні погляди, брав участь в заснуванні Української радикальної партії), але найбільш вражаюче і послідовно - в літературній творчості: ліричні збірки "З вершин i низин", "Зів"яле листя", історична повість "Захар Беркут", гостросоціальний "Борислав смiється", поема "Моїсей", психологічна драма "Украдене щастя". І.Франко багато зробив для зближення літературного процесу в Західній і Східній Україні, для розширення контактів з європейськими літературами (був обраний членом багатьох наукових товариств, перекладав Байрона, Гейне, Гете. а також визначних поетів і письменників різних часів італійської, французької, англійської, норвезької, чеської, словацької, польської, російської, німецької, давньогрецької, давньоримської, давньоіндійської та інших літератур світу). [6, 240-241]

Яскравим явищем української літератури була творчість Лесі Українки (Л.Квітка-Косач). Вона розірвала коло традиційної самобутньої тематики, збагатила українську поезію, драматургію образами світової історії, глибокими художніми узагальненнями, картинами зіткнення філософських, етичних ідей. У її вихованні, освіті яскраво проявилися національні традиції, які склалися до 70-х років. Батько - учасник руху "Громад", друг М.Драгоманова, мати - письменниця Олена Пчілка. І.Франко писав, що після шевченківського "Поховайте та вставайте" Україна не чула такого сильного, гарячого поетичного слова. З разючою мужністю Л.Українка протистояла особистій трагедії - вже в дитинстві її спіткала важка, невиліковна тоді хвороба. Вимушена подовгу жити на Кавказі, в Єгипті, Італії, вона ніколи не замикалася на лікуванні, вивчала історію, культуру, традиції країн, куди привела її доля. Від лірики письменниця йде до поем ("Давня казка", "Самсон", "Роберт Брюс"), і вінчають її творчість драматичні поеми ("У катакомбах", "Касандра") та поетичні драми ("Лiсова пiсня").

У 90-х роках починається творчість М.М.Коцюбинського. У цей період він поступово звільнявся від культурницьких ілюзій і утверджувався на революційно-демократичних позиціях. Він розвинув жанр психологічної новели і продовжив традицію соціальної повісті. Вже в ранніх своїх творах показує благородство простих трудівників, пробудження в них почуття власної гідності, їх прагнення до свободи.

Таким чином можна виділити такі етапи розвитку української літератури в ХIX ст.:

  • 40-50-і роки XIX ст. – творчість Т.Шевченка й оформлення української літературної мови, головне місце у тематиці займає реалістичне змалювання народного життя;

  • друга половина XIX ст. – широка палітра літературних жанрів, поглиблення соціального, поява психологічного аналізу, збагачення проблематики, ускладнення образного ряду, особливо у творчості І.Франка, Л.Українки, об'єднання літературного процесу в Західній та Східній Україні.

Розділ ІІ. Мовна ситуація в Україні у другій половині ХІХ ст.

Заголовком для даного розділу може послужити висловлювання Лесі Українки з її відкритого листа до французьких поетів: "Ганьба вільним поетам, що перед чужинцями дзвонять ланцюгами добровільно накладених кайданів. Неволя ще огидніша, коли вона добровільна". Прикро, що слова про духовне рабство, написані поетесою більше 100 років тому, є для українців, актуальними й донині.

Усілякі окупанти, що хотіли осісти на українській землі, винищували не тільки мову, але й інтелектуальну еліту, яка, звісно, є найвищим репрезентантом будь-якого народу.

Треба відзначити, що поневолювачі були особливо жорстокими й безпощадними до представників письменства, позаяк останні – обереги національної самобутності. Не були винятками Австро-Угорщина, Річ Посполита чи царська Росія. Кожен із займанців розумів, що час, а радше – невирішене національне питання, призведе до розпаду їхньої імперії.

Ані Австро-Угорщина, ані Річ Посполита не відзначалися, м'яко кажучи, толерантністю до української мови. У Польщі з великими труднощами вдавалося вибороти обмежене функціонування української мови.

Однак особливою жорстокістю супроти українства вирізнялася царська Росія. Варто лишень згадати сумнозвісні документи тих часів: Валуєвський циркуляр (1863 рік) про заборону української мови, в тому числі й у друкуванні книг. (Див. Додаток І)

Як приклад незгасаючого імперського нахабства та крайнього шовінізму звучали слова міністра внутрішніх справ Росії Валуєва: "Ніякої окремішної малоросійської мови не було, нема і бути не може".

Другий документ – Емський указ (1876 рік) – доповнення до Валуєвського циркуляру, був спрямований на цілковите й безповоротне знищення української мови, зокрема в царині культури. А саме: заборонялося ввозити з-за кордону українські книжки, робити українські переклади, ставити театральні вистави тощо).

ІІ.1 Наслідки Емського указу

Окрім хвилі негативних емоцій, указ викликав і низку довготривалих негативних – з погляду урядових інтересів – наслідків. Уся українофільська культурна активність набула тепер характеру символічних маніфестацій і притягальних властивостей забороненого плоду. Видавнича діяльність перемістилася за кордон, у Галичину та Женеву, куди переселився М. Драгоманов. Туди ж відсилалися і гроші, які Громада активно збирала у Південно-Західному краю. Поступово Галичина перетворилася в український культурний П'ємонт, надійно захищений австрійським кордоном від впливу Петербурга. Указ підривав і позиції проросійськи орієнтованих галицьких русинів, яких уряд збирався підтримувати передбаченими в указі таємними субсидіями "Слову".

Отже, уряд укотре "наступив на граблі". Зовсім недавно, по свіжих слідах польського повстання, віленські генерал-губернатори М. Муравйов і К. фон Кауфман у своїх спробах покласти край поширенню польської книги у Західному краї не зупинялися навіть перед знищенням латинських шрифтів у друкарнях. Результатом стала масова контрабанда польських книг з Галичини та Царства Польського, тож заборону видавати і продавати польські книги у північно-західних губерніях уже в 1869 р. довелося відмінити. Неважко було здогадатися, що за наявності української видавничої бази у Галичині, а про це йшлося навіть у матеріалах самої Наради, Емський указ мав аналогічні наслідки.

Досить показовою є реакція на Емський указ галицької преси. Польська "Газета Народова" із задоволенням скористалася з цієї ситуації для пропаганди ідеї польсько-українського союзу проти Росії. Підкресливши, що "руський народ [...] ніколи не розплинеться в монголізмі", газета зробила однозначний і бажаний для себе висновок: "Бути русином і бути в добрих стосунках з Москвою надалі не можна". Тут же давалися практичні рекомендації: "Хто заборонить закордонним русинам писати і друкувати, оминаючи цензуру, або спроваджувати чисто руські твори з-за границі без дозволу урядової влади? Тимчасово цей удар буде сильний для русинів – але благотворний назавжди. [...] Байдужі перетворяться на фанатиків, сплюхи спроможуться на чуда. Як велика пожежа, як морська буря, національне переслідування викликає чудодійне захоплення. Діти стають героями, розважливі мужчини прагнуть пальми мучеництва... [...] Щирим галицьким русинам не потребуємо говорити, що тепер пора їм робити!"[12, 37-38]

Loading...

 
 

Цікаве