WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Албано-сербські протиріччя: історія виникнення і шляхи вирішення - Курсова робота

Албано-сербські протиріччя: історія виникнення і шляхи вирішення - Курсова робота

З XVI ст. розпочалося розгортання визвольного руху народів Балканського півострова проти влади Османської імперії. Почастішали повстання селян. Політична еліта сербського населення, передусім Печська патріархія, встановила зв'язки з іншими державами – ворогами Порти (Венеціанська республіка, Австрія, Іспанія). Це дозволило поєднати повстання з війнами, котрі вела Османська імперія.

Рушійною силою антитурецького повстання починаючи з XVI ст. була Австрія. В період австро – турецької війни 1593-1606 рр. по сербським землям прокотилася хвиля повстань, яка в значній мірі підбурювалася Печською патріархією. Наступний підйом визвольного руху припав на кінець XVII ст., коли австрійським військам вдалося витіснити турків з Угорщини. В 1688 р. австрійці захопили Белград. Це викликало масові виступи на всіх сербських землях. З'явилася надія на звільнення всієї Сербії, та відновлення її незалежності [39, 13].

Однак в 1690 р. розпочався контрнаступ турків, австрійці відступили з Македонії, а потім покинули Сербію. Турецькі війська знову захопили Ніш а потім і Белград. Розпочалися турецькі репресії. За покликом Печського патріарха Сава III, в 1690 р. розпочався масовий відтік православного населення з території Косова, Південної та Центральної Сербії за Дунай на територію Австрійської монархії [54, 210].

Цей відтік православного населення, отримав назву Великого переселення сербів. Його результатом стало розширення етнічної сербської території на північ: Банат, Срем, Бачка і Баранья були заселені сербами, котрі прийшли. З іншого боку, опустіли південносербські території. Лише з Косово емігрувало понад 37 000 сімей. Відтік сербського населення продовжувався і в першій половині XVIII ст., особливо після поразки турків в австро – турецькій війні 1735 – 1737 рр. землі були спустошені, господарство зруйноване [54, 250].

На звільнену сербами територію, в XVII ст., розпочалося поступове переселення албанців. Потрібно сказати що албанці значно ефективніше інтегрувалися в соціально – політичну систему Османської імперії. До кінця XVIII ст. майже половина албанців прийняла іслам, вони несли військову службу в турецькому війську, в тому числі і в корпусі яничарів, албанці також проникли і у вищі органи влади Порти, аж до самого поста великого візира.

Потрібно сказати, що на самій території Албанії влада центрального апарату була слабкою, управління та земельна власність знаходилась, переважно в руках місцевих феодалів. Крім цього, більшість турків, які проживали на цій території, були асимільовані албанцями.

На початок XVII ст. припадає розквіт албанської економіки, особливо торгівлі і міського ремесла. Ці фактори сприяли колонізації албанським населенням сусідніх територій, котрі були спустошені внаслідок війн та еміграцій.

Зміни етнічного складу населення Косово, призвело до виникнення албано – сербського протистояння. В XVIII ст. в результаті еллінізації православної церкви на території Османської імперії, вона перестала слугувати центром визвольного руху сербів. В 1776 р. Печський патріархат був знищений, припинилася експансія Габсбургів на Балкани. Все це сприяло спаду визвольного руху, та його переміщенню в Північну Сербію. В Косово продовжувався ріст частки албанського населення, особливо в його західній частині [14, 5].

Послаблення сербського національного руху Косово з кінця XVIII ст., супроводжувалося зародженням та зростанням албанського національного руху. Перші його зародки відносять до так званої "епохи пашликів", коли в умовах кризи центральної влади в Порті, на регіональному рівні сформувались напівнезалежні пашлики, керували якими місцеві великі феодали, які не виступали проти центральної влади [14, 7].

Значна частина Косово в 1780- х рр., потрапила під владу Махмед –паші, який створив на землях Центральної та Північної Албанії, Косово та Західної Македонії власне князівство з центром в Шкодері, і який лише умовно визнав владу султана.

На початку XIX ст. Шкодерський пашлик почав набувати рис національного утворення албанців, з'явилися заклики до повної незалежності від Туреччини. Однак це утворення виявилося не стійким. В 1831 р. війська Мустафи – паши були розбиті, і в регіоні відновлена центральна влада Порти.

Вторгнення османських військ в Албанію, а також постійні міжусобні війни місцевих феодалів на рубежі XVIII – XIX ст., дали новий поштовх до переселення албанців, в більш спокійне Косово. Частка албанського населення продовжувала зростати, і до середини XIX ст. становила, приблизно 50% населення краю [35, 59].

Одночасно зростало значення Косова для албанського національного руху. Вже в 1830-х рр. з початком епохи централізаторських реформ в імперії (танзимат) почалися виступи албанців проти османської влади.

У 1840-х рр.. просвітницька діяльність Наума Векильхарджі лягла в основу албанського національного відродження, лідери якого виступали за об'єднання албанських земель і самоврядування в рамках Османської імперії. У 1866-1867 рр. у Косово сталося велике повстання албанців проти турецької влади.

А саме албанська національна програма з'явилася в кінці ХІХ століття. На відміну від інших балканських народів – сербів, греків, болгар, румун – до початку Східної кризи (1875 – 1878 рр.), у албанців не було такої національної програми. На початку кризи албанці, які воювали в рядах регулярних та нерегулярних військ, в Османській імперії, билися проти повстанців – християн [25, 360]

Проте після підписання в 1878 році Сан - Стефанського мирного договору, котрий не враховував інтереси албанців, стався корінний перелом в національному русі. Питання про антиосманське повстання було зняте з порядку денного, замість нього лідери албанців виступили з ідеєю об'єднання всіх населених албанцями земель в автономний вілайєт у складі імперії, та проти розчленовування країни іноземними державами [25, 363].

10 липня 1878 р. пройшов всеалбанський з'їзд, на котрому було утворено Албанська Прізренську лігу – воєнно – політичну організацію, яка мала захищати національні інтереси албанців. Місцем засідань було обрано м. Прізрен, місто в Старій Сербії, на периферії албанських етнічних територій. Специфічною особливістю Статуту ліги ( Карарнаме ), був іслам. В усіх 16 статтях Статуту, навмисне не згадуються албанці та Абанія, навпаки, обумовлюється лише в загальній формі про "націю та державу", про "країну", про наш край", "балканську країну" на "Балканах". Політичним суб'єктом Ліги виступають мусульмани [39, 15].

Створення Албанської ліги в 1878 р. не було результатом лише внутрішніх визвольних процесів, так як албанці були на дещо нижчому рівні розвитку ніж інші народи. Албанська ліга була знаряддям спочатку в руках турецької влади, а потім і деяких великих держав, для збереження османської імперії. В Константинополі в квітні 1878 р. був створений Албанський центральний революційний комітет ( в склад якого ввійшли : Абдул Фразері, Паско Васо, Самі Фразері, Зія Пріштина, Яні Врето та ін. ), котрий займався організацією боротьби албанської сторони, проти визвольних акцій Сербії, Чорногорії та Греції [55, 137]

Створення ліги одночасно з підготовкою до проведення Берлінського конгресу 1878 р., не було випадковістю. Адже спроба Росії здійснити тут свої інтереси, а саме створити тут Велику Болгарію, викликала сильну протидію інших європейських держав. Англія наприкінці ХІХ ст. дуже боялася посилення впливу Росії у цьому регіоні, і тому розглядала національно – визвольну боротьбу слов'янських народів на Балканах як знаряддя Росії, яке вона використовувала для посилення свого впливу на Балканах [39, 17].

В Косово і Метохії, як і в інших областях сучасної західної Македонії, переважав радикальний тип ісламу, носієм котрого було населення гірських областей північної Албанії. Ліга розвинула бурхливу діяльність, її відділення були створені по всій Албанії, Косову і Західній Македонії, в деяких регіонах учасники Ліги встановили контроль над місцевою адміністрацією.

Після відмови порти обговорювати питання про створення автономного албанського вілайєта в 1880 р. керівництво Ліги розірвало зв'язки з Портою, а її озброєні сили зайняли основні центри Косова і Західної Македонії. На цих територіях була сформована місцева албанська адміністрація, підпорядкована тимчасовому уряду Ліги [25, 350].

В той час, як власне в Албанії комітети Ліги були зайняті внутрішніми конфліктами, саме Косово стало ядром національного опору, в який були залучені широкі верстви албанського населення краю. Проте радикальний тимчасовий уряд в Прізрені не отримав підтримки поміркованих комітетів північної і південної Албанії .

Тому, коли в 1881 р. до Косово вступила османська армія, рух був швидко подоланий. Прізрен після деякого опору був захоплений турками, потім влада імперії була відновлена і в інших областях Косово. Прізренська ліга припинила існування.

В кінці XIX ст. в Косово посилився албанський просвітницький рух, була створена ціла мережа шкіл і культурно-просвітницьких утворень. У національному русі почався розкол, на прибічників автономії, та прибічників незалежності албанських земель. У 1896-1897 рр. в результаті посилення прослов'янської агітації в Косово і Македонії, а також у зв'язку з виникненням претензій іноземних держав (зокрема, Австро-Угорщини) на встановлення протекторату над Албанією, розпочався новий підйом національного руху. Його центром знову стало Косово [35, 40].

Loading...

 
 

Цікаве