WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Албано-сербські протиріччя: історія виникнення і шляхи вирішення - Курсова робота

Албано-сербські протиріччя: історія виникнення і шляхи вирішення - Курсова робота

Через деякий час в Константинополі знов розгорілася громадянська війна між Іоаном VI Кантакузіном та імператором Іоаном V Палеологом. Стефан Душан підтримав молодого імператора, на стороні Кантакузіна виступили турки. У 1352 р. сербський загін був розбитий османами в битві при Дімотіке. Невдачі змусили Душана шукати союзників, у 1354 р. він навіть запропонував Папі Римському організувати хрестовий похід, проте з цієї затії нічого не вийшло [35, 39].

Турки тим часом закріпилися в місті Галліполі, що стало першим опорним пунктом османів в Європі. У тому ж 1354 року знов ускладнилася обстановка на північних кордонах царства Душана. Цього разу бойові дії почав король Угорщини Людовик I. Проте епідемія в угорській армії (від якої помер, серед інших, і брат короля) зупинила війну; угорці повернулися додому. Незабаром в Константинополі був повалений (і через деякий час пострижений в ченці) Іоан Кантакузін. Одноосібним імператором Візантії став Іоан Палеолог, союзник Душана, і аж до самої смерті Стефана стосунки з Константинополем залишалися рівними.

Таким чином, можна прослідкувати, що конфлікт між албанським та сербським населенням, має глибоке коріння, та довгу історію. Отже в новий період своєї історії, тобто в період панування в Косово Порти, землі ввійшли ослабленими та роздрібненими. Вони не мали єдиної сильної влади. Майже все населення Косово і Метохії було християнізовано. Християнська православна церква відігравала і зараз відіграє особливо помітну роль в консолідації сербського народу.

Також складною була і міжнародна ситуація. Територія Косово постійно була ареною протистояння між князівством Рашка та Візантією. І лише в останній період перед завоюваннями Порти, Стефану Душану, вдалося дещо нормалізувати стосунки з Константинополем, і навіть зробити їх рівними. Але об'єднати націю, та землі в одне державне утворення йому так і не вдалося. Саме Стефану Душану вдалося здійснити ряд реформ в політичній та економічній сфері, реформувати православну церкву, та кодифікувати закон.

1.1 Косово під владою Османської імперії

Політика опори Стефана Душана на заможну земельну аристократію, під контроль якої були передані жупи та намісництва, призвела після його смерті до швидкої загибелі Сербської держави. В Косово прийшов до влади Воіслав Войнович, який проводив власну політику (1363 р.), не рахуючись з номінальним царем Сербії Стефаном Урошем V. Він став одним з найвпливовіших вельмож в Сербії. Поступово, він створив собі величезні володіння. В кінці 1360-х рр. Косово було поділене між володіннями Ніколи Алтомановича, князя Лазаря і короля Вукашина. Постійні війни, котрі вели між собою місцеві правителі, ослабили Сербію [35, 48].

З середини XIV ст. посилилася загроза турецького завоювання балканських країн. У 1352 р. османи завдали поразки загонам греків, сербів і болгар, що боролися на стороні візантійського імператора. Після того, як у 1371 р. турки розбили військо македонців, їхнім спустошливим набігам стали піддаватися болгарські, а потім сербські і боснійські землі. Через реальну небезпеку турецького вторгнення в Сербію і Боснію, володарі цих земель стали виявляти прагнення до зімкнення і консолідації.

Так, сербський князь Лазар Хребелянович, у 70-і рр. об'єднавши усі північні і центральні сербські області, прагнув до підпорядкування своїй владі, деяких володарів у власних областях, і до припинення в сербських землях феодальної міжусобиці.

Політика князя "привела до деякого зміцнення внутрішнього становища в країні". Об'єднання під владою князя Лазаря значної частини населених сербами земель могло покласти початок їхньої внутрішньої консолідації в міцну єдину державу [46, 41].

Здійснюючи завойовницьку політику Османської держави, султан Мурад I у 1382 р. напав на Сербію і взяв фортецю Цателицу. Не маючи достатніх сил для відсічі, Лазар був змушений відкупитися миром і прийняти на себе зобов'язання у випадку війни дати султану 1 тисячу своїх воїнів. Незабаром ситуація яка склалася перестала влаштовувати обидві сторін.

Туркам хотілося більшого. У 1386 р. Мурад взяв місто Ніш. У свою чергу, серби ще сподівалися розірвати окови принизливого миру. У відповідь на військові приготування турків Лазар оголосив про початок загального повстання.

У 1386 р. сербський князь завдав поразки турецьким військам у Плочника. Одночасно він підсилив дипломатичну активність: були налагоджені відносини з Угорщиною, вдалося одержати військову допомогу від боснійського володаря Твартка, що направив в Сербію військо на чолі з воєводою Влатко Вуковічем [38, 10].

Із сербських феодалів у коаліції взяли участь: Вук Бранкович - володар південних областей Сербії, і деякі інші, сербський князь також одержав підтримку від володарів Герцеговини й Албанії. Таким чином, до складу союзного війська входили серби, боснійці, албанці, валахи, угорці, болгари і поляки. Його чисельність коливалася в межах 15-20 тисяч чоловік. Слабкою стороною війська союзників була відсутність внутрішньої єдності. До нещастя, Лазаря оточували розбрат і зрада. Інтрига виходила від Вука Бранковича, чоловіка старшої дочки князя [46, 37].

Турецька армія під командуванням Мурада нараховувала від 27 до 30 тисяч чоловік. Вирішальний бій між сербами і турецькою армією відбувся 15 червня 1389 р. на Косовому полі - улоговині в Південній Сербії, біля міста Приштина, із двох сторін оточеної горами і прорізаної посередині р. Ситниця [46, 38].

Напередодні битви, 14 червня, в обох таборах, турецькому і сербському, проводилися військові наради. Багато турецьких воєначальників пропонували прикрити фронт верблюдами, щоб їх екзотичним видом привести в замішання сербську кінноту. Однак Баязид, син султана, заперечував проти застосування цієї дріб'язкової хитрості: по-перше, це означало б невір'я в долю, до того благоволившу зброї Османів, а, по-друге, верблюди самі могли злякатися важкої сербської кавалерії і привести в розлад основні сили.

Султан погодився із сином, думки якого розділяв великий візир Алі - паша. На раді союзників, багато хто пропонував нав'язати ворогу нічний бій. Однак взяла гору думка їхніх опонентів, що знаходили чисельність союзної армії достатньою, щоб здобути перемогу в денному бої [26, 7].

Після ради сербський князь улаштував бенкет, під час якого знову виявилися розбіжності, взаємна ворожість і образи. Вук Бранкович продовжував інтригувати проти Мілоша Обилича, одруженого на молодшій князівській дочці. Лазар піддався повчанням Бранковича і дав знати іншому зятю, що сумнівається в його вірності.

В 6 годин ранку 15 червня почалася запекла битва. Спочатку серби потіснили турків і до 2 години дня вже стали долати їх, але потім стратегічною ініціативою міцно заволоділи турки. Із сербської сторони правим крилом командував тесть князя Лазаря Південь Богдан Брато, лівим Вук Бранкович, у центрі знаходився сам Лазар. З боку турків на правому крилі був Евренос-Бег, на левом Якуб (старший син султана); центром збирався командувати сам Мурад. Однак султан був смертельно поранений Мілошем Обиличем, що довів у такий спосіб свій патріотизм і особисту відданість сербському князю [26, 10].

Командування основними силами турецької армії прийняв на себе Баязид. Турки стрімко напали на ліве крило союзної армії. Бранкович, що раніше обвинувачував свояка Мілоша в зраді, сам виявив малодушність і власне кажучи зрадив загальній справі, відступивши зі своїм загоном за р. Ситниця. За ним побігли боснійці, атаковані кіннотою Баязита. Потім Баязид повернув на праве крило сербів, де непохитно тримав Південь Богдан Вратко. Він мужньо боровся, але загинув у запеклій і кривавій сутичці [26, 11].

Після нього, один за іншим, командування приймали всі його дев'ять синів. Вони теж героїчно боролися, але отримали поразку в нерівному бою. Князь Лазар бився на смерть. Однак, коли він від'їхав перемінити змиленого коня, відбулося нещастя. Військо, що звикло бачити його попереду, і думаючи, що він убитий, здригнулося. Спроби князя відновити порядок ні до чого не привели. Необережно заїхавши вперед, він був оточений ворогом, поранений і відведений до вмираючого Мураду, за наказом якого його умертвили разом з Мілошем Обиличем. Серби, втративши своїх доблесних вождів, почасти деморалізовані зрадою Бранковича, потерпіли повну поразку [54, 120].

Після битви на Косовому полі, Баязид, ставши султаном, після смерті батька, спустошив Сербію, а вдова Лазаря, Милиця, вимушена була віддати йому в дружини доньку Мільєву. Так була втрачена державна незалежність Сербії, що перетворилася після поразки у васала Туреччини [54, 145]. У 1459 р. країна була включена до складу Османської імперії і, таким чином, потрапила під багатовіковий турецький гніт, що затримав економічне, політичне і культурний розвиток сербського народу.

Жодна подія сербської історії не залишила такого глибокого скорботного сліду, як поразка на Косовому полі. Однак і туркам перемога дісталася дорогою ціною: вони понесли великі втрати, а смерть Мурада й убивство спадкоємця престолу викликали в Османській державі тимчасові заворушення. Надалі Баязид I, прозваний Блискавичним, продовжував завойовницьку політику своїх попередників. Він захопив Болгарію (1393-1396 рр.), Македонію, Фессалію, зробив спустошливі набіги в Морею (1394 р.) і Угорщину (1395 р.). Розбивши в битві під Нікополем на Дунаї (1396 р.) військо хрестоносців, Баязид підкорив Боснію, примусив платити собі данину Валахію, зміцнив турецькі позиції. Битва на Косовому полі стала національним символом боротьби за свободу і незалежність в свідомості сербського народу [54, 200].

Loading...

 
 

Цікаве