WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історіографічна традиція Школи Анналів. Друге і третє покоління істориків - Курсова робота

Історіографічна традиція Школи Анналів. Друге і третє покоління істориків - Курсова робота

Мабуть, українським медієвістам найбільш відомою є Група історичної антропології середньовічного Заходу, яку засновано в 1978 р. в межах Центру історичних досліджень. Засновником та незмінним керівником групи був Ж. Лє Гофф, який у такий спосіб зумів зосередити своїх прихильників навколо пропонованого ним напрямку історії ментальностей та культурної антропології для акумуляції інтелектуального потенціалу.

При повороті до історії ментальностей та історичної антропології закономірним є заснування Центру антропології 1979 р. на базі Тулузького університету. Однак дослідження, що проводилися тут, це дублюють теми пошуків попередніх груп. Основна проблематика центру лежала в царині доісторичного періоду та етнології. Група дослідників доісторичного періоду вивчали суспільства на межі між первісним ладом та аграрним суспільством, тобто від останніх общин мисливців-збирачів до перших суспільств з міськими та державницькими комплексами. Найбільше дослідники зосереджувалися на районі Середземного моря (Іспанія, Франція, Італія, Кіпр, Левант, Єгипет), водночас група все ширше долучала методики інших дисциплін, формуючи спеціалізовані напрямки досліджень – полеоекономіка, полеометалургія, палеоекологія, археозоологія.

Інша група – етнологи – своє завдання вбачали у вивченні перш за все антропології християнства, не обмежуючись територією його визнаного панування, але й розглядають це вірувань як маргінальне в певних суспільствах, зокрема індійському та японському.

Окрім створення нових дослідницьких установ, прихильники "нової історії" популяризували свої погляди на сторінках масштабних енциклопедичних видань: "Історія сьогодні" (1974), "Техніка історії" (1974), "Нова історія" (1978), "Словник історичних наук" (1986) тощо1.

Названі праці за змістом – спроба постулювання нового покоління школи „Анналів", за формою – зразок для новітнього типу спільних колективних досліджень. Праці написані спільними зусиллями значної кількості істориків, що мали на меті систематизувати історичні знання в певні напрямки, виділити найперспективніші з них, окреслити поле дослідження для кожного.

В 1974 р. за редакцією Ж. Лє Гоффа і П'єра Нора була опублікована колективна праця „Техніка історії". Її авторами стали переважно історики третіх „Анналів". Мета монографії – проілюструвати по можливості нові напрямки в історії. Цей добре підготовлений видавничий проект не претендував на енциклопедизм, більше того, у передмові редактори писали, що за їх розумінням сьогодні область історії безкінечна, і навіть якщо якийсь напрямок сьогодні не розробляється, то його час обов'язково прийде в майбутньому. Збірник повинен був проілюструвати новий тип історії, а його редактори, з повагою згадуючи імена М. Блока, Л. Февра, Ф. Броделя, відмовлялися обмежуватися будь-якою ортодоксією.

В трьох томах „Техніки історії" розглядалися такі традиційні предмети історичного дослідження, як релігія, наука, мистецтво, політика і економіка, а також робилася спроба показати, як по-новому переосмислювалися ті чи інші питання. В роботі була представлена нова тематика і раніше не досліджувані області: історія клімату, історія свят, історія тіла, історія кулінарії, історія книг, історія підсвідомого тощо. Мали місце і методологічні роздуми про квантативну історію (Ф. Фюре), про історіографічний процес (М. де Серто) та інше2.

Тут же вперше була опублікована відома стаття Ж. Лє Гоффа „Ментальність: неоднозначна історія", в якій він окреслював здобутки та перспективи цього напрямку досліджень. Виправдовуючи прихильність до історії ментальностей, він писав, що сильна її сторона в тому, в чому її часто критикують, – в розпливчастості предмету, в спробах вловити той „осад" історичного аналізу, який ігнорують інші історичні науки1.

Власне саме в праці „Техніка історії" знову запроваджується поняття „нова історія", дещо призабуте від часів А. Берра.

В 1978 р. видається вже окрема праця під такою назвою – „Нова історія", яка стала маніфестом післяброделівського покоління „Анналів". Сам Ж. Лє Гофф пропонував читачам пояснення розвитку загальних рис „нової історії". На його думку, власне ця традиція почалася із заснуванням 1929 р. журналу „Аннали економічної та соціальної історії", і включення в редколегію Ф. Броделя в 1946 р. знаменувало відродження замислу. Для Ж. Лє Гоффа „нова історія" включає в себе все те, що не є традиційним для ХІХ ст., все те, що дозволило історичній науці просунутися вперед у віці ХХ ст.2.

Ж. Ревель дещо конкретизує той зміст, що вкладався в поняття „нова історія" третіми „Анналами". Зокрема, він пише, що за задумом анналістів „нова історія" буде відкрита впливу багатьох напрямків та течій, навіть таких, що традиційно розглядалися, як чужі „Анналам". Таке трактування перспектив історії призвела в майбутньому до відродження занедбаних політичної історії та історії подієвої. Попри певні еклектичні засади, в цілому програма мала позитивний вплив на урізноманітнення дослідницької тематики.

Сама праця „Нова історія" має той же принцип побудови, що й попередня „Техніка історії". Розглядаються найрізноманітніші предмети та напрямки історичних досліджень – жінки (С. Дофін), образ (М. Ферро), соціальна історія (Р. Шартьє, Д. Рош), „Аннали" (Ж. Ревель, Р. Шартьє) тощо.

Нові історіографічні напрямки типу історії ментальностей чи історичної антропології для утвердження своїх позицій відшукують елементи своїх методик в попередніх історіографічних традиціях. Наприклад, Ф. Арьєс відзначав, що перші праці з історії ментальностей писав вже Й. Хейзинга, Н. Еліас, М. Блок, Л. Февр. Друге народження історії ментальностей відбувається в 60-ті рр. в зв'язку з кінцем „релігії прогресу". На думку французького історика, цей історичний напрямок вивчає колективне несвідоме, а популярність його зумовлює прагнення суспільства відрефлексувати колективну пам'ять1.

Коріння історичної антропології А. Бюргьєр прагне віднайти у ХVІІІ – ХІХ ст. Вона схожа з історією приватного життя, але, на відміну від останньої, зосереджується не на описі зовнішніх змін, а на їх „резонансі" в моделях поведінки людини2.

Окрім власне праць теоретичного характеру, книги подібного штибу (як результат спільного дослідження) у 70-80-ті рр. виходять і з суто практичними результатами. Найбільш цікавими серед них видаються „Історія приватного життя" (1985-87), „Історія французького виховання" (1984-86, 4 томи, за редакцією Р. Шартьє та Х. Ж. Мартина), „Середні віки" (1983, за редакцією Р. Фоссьє), „Історія селянської Франції" (1975-76, 4 томи), „Історія міської Франції" (1980-85, 5 томів), „Історія французького населення" (1988, за редакцією Ж. Дюпакьє) тощо.

„Історія приватного життя" за редакцією Ж. Дюбі та Ф. Арьєса побачила світ 5-томним виданням протягом 1985-87 рр3. В цій фундаментальній праці було вперше поставлено завдання глобального дослідження приватного життя (головним чином в Європі) протягом двох тисячоліть. Окрім загального керівництва проектом, фахові дослідники очолювали безпосереднє редагування кожного тому. Наприклад, для першого тому, присвяченому приватному життю від язичництва до Візантії, це робив П. Вейн, для другого – Ж. Дюбі, для третього – Р. Шартьє. Кожен том складався з певних розділів-статей колективу авторів. Не торкаючись змістового наповнення праць, ми звернемо нашу увагу на яскраво виражену тут одну з відмітних рис нового типу колективних досліджень. Оскільки автори кожен на своєму конкретному історичному матеріалі оперували поняттями „особисте життя", „приватне", „публічне", то всі вони мусили їх певним чином обумовлювати. Однак кожен із них відповідно до своїх методологічних поглядів чи особливостей досліджуваної ним епохи вносив свої варіації, зауваження чи нововведення у визначення „приватного життя". Редактори проекту не шукали простих шляхів – обрання з великої кількості пропонованих варіантів однієї концепції та припасування до неї всіх інших. Натомість було написано силу передмов (до проекту в цілому, до кожного тому зокрема, почасти до окремих розділів), а також післямов, епілогів, додаткових теоретичних розділів тощо. Звісно, робилися певні спроби звести всі роздуми до спільного знаменника, але ні в якому разі не йшлося про нівелювання „інакших" поглядів.

Таким чином на практиці був відпрацьований плюралізм вивчення історичних явищ, представлена палітра досліджень та поглядів, що попри свою різність, „вляглися" в спільне коло окремого видання.

Прагнення підсумувати дослідження соціальних структур протягом значного проміжку часу відзначаються такі колективні роботи, як "Історія селянської Франції", "Історія міської Франції", „Соціальна історія Франції". Ці колективні праці засновувалися на просопографічних дослідженнях минулого періоду.

Вже наприкінці 70-80-х рр. починається систематична критика „Анналів", яка лунає як від самих французів, так і від представників зарубіжжя. Опоненти „Анналів" закидали представникам цієї школи занадто тісне зближення з постмодерністськими віяннями і перетворення анналівської історії у "історію в скалках".

Loading...

 
 

Цікаве