WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історіографічна традиція Школи Анналів. Друге і третє покоління істориків - Курсова робота

Історіографічна традиція Школи Анналів. Друге і третє покоління істориків - Курсова робота

Цікавою видається третя частина „Вчена культура і культура народна", яка присвячена протиборству і взаємодії фольклору і культури кліриків.

Описує Ж. Лє Гофф і еволюцію поглядів на працю в середньовіччі. На прикладі купців та викладачів університетів, яких спочатку зневажали, а потім піднесли на високий соціальний щабель.

В завершальній частині історик підводить підсумки та окреслює методологію роботи, що була написана на основі історичної антропології.

Праці Ф. Арьєса та Ж. Лє Гоффа відображали нову тенденцію у французькій історіографії, змістом якої було утвердження так званої „культурної антропології". Остання зародилася на перехресті двох основних напрямків дослідження школи „Анналів": соціально-економічної історії й історії ментальності. Відтак вона є продовженням традиції школи. Третім, інноваційним, елементом культурної антропології стало запозичення методів етнології, яка вивчала у порівняльному плані різноманітні типи культур і шляхи їх перетворення у процесі передання інформації з покоління в покоління, у тому числі – колективні уявлення про світ, сприйняття оточення й типи реагування на нього в межах певного суспільства чи групи. Водночас, на погляд Ж. Лє Гоффа, етнологія лише посилила тяжіння „нової історичної науки" до ідеалу безподієвої історії. Етнологія пропонувала історії набір повторюваних чи очікуваних подій, релігійних свят, ритуалів і церемоній, пов'язаних з родовою чи сімейною історією: народження, весілля, смерть. Застосування в історичному досліджень цих категорій дозволило істотно модифікувати соціально-економічну історію, переосмислити зміст таких понять, як "класи", "страти", соціально-професійні групи через призму відносин між членами родини, класу, представниками різних культурних спільнот.

Запозичення історією теоретичного інструментарію етнології дозволило значно розширити тематику досліджень, яка відтепер не мала нічого спільного з традиційним історіописанням. Передусім, це вже згадала історія смерті, якою крім Ф. Арьєса, плідно займався Франсуа Лєбрен, докторська дисертація якого (1971 р.) розглядала ставлення населення провінції Анжу до смерті впродовж XVII – XVIII ст. Це також історія народження, сім'ї, дитини (власне праця 1960 Ф. Арьєса "Дитина та сімейне життя за старого режиму" вважається першим досвідом французької культурної антропології), жінки, (Ж. Дюбі "Лицар, жінка і священик. Шлюб у середньовічній Франції" (Париж, 1981), суспільних патологій (цими проблемами займався близький до „Анналів" філософ-постструктураліст Мішель Фуко ("Історія безумства" (Париж, 1961), "Наглядати і карати. Народження в'язниці" (Париж, 1975), "Народження клініки" (Париж, 1963), "Історія сексуальності в класичну добу" (Париж, 1984, у двох томах )), тілесності (Д. Рош "Культура видимості. Історія одягу, XVII – XVIII" (Париж, 1989), Жан-Клод Шмітт "Зміст жестів на середньовічному Заході" (Париж, 1990)), почуттів (Е. Бадінтер "Любов на додаток. Історія материнської любові, XVII-XІX ст." (Париж, 1980), Л. Фляндрен „Селянське кохання. Любов і сексуальність у селі старої Франції (кінець XVI - XVIII ст.)" (Париж, 1975), Ж. Делюмо "Заспокоювати і захищати, почуття безпеки на старому Заході" (Париж, 1989)) тощо.

Значне зростання числа цих об'єктів дозволило критикам культурно-антропологічної історії заявити про втрату останньою цілісної картини минулого. В середині 1980-х рр. історіограф "нової історії" Франсуа Досс сформулював твердження про "історію в уламках", яка буцімто докорінно різниться своїм епістемологічним підходом від "нової історії науки" і є якісно відмінним від неї історіографічним явищем. Одним це твердження не можна вважати повністю справедливим (принаймні щодо культурно-антропологічної історії), оскільки дослідження згаданих фрагментів відбувалося шляхом збільшення окремої частини історичної цілісності "технікою мікроскопа", тобто без розриву із загальним контекстом. Ці частини не відокремлювались від цілого, вони продовжуються функціонувати як його елементи, змінюються лише ракурс погляду історика на них.

Культурна антропологія не претендувала на те, щоб замінити собою інші напрямки історичних досліджень, а лише намагалася усунути штучний поділ між культурною і соціально-економічною сторонами життя, допровадивши до їх синтезу в історичній рефлексії. Теоретики культурно-антропологічної історії наголошували, що у реальному житті культурна та виробнича сфери є однаково важливими, вони взаємно детермінуються й глибоко проникають одна в одну, відтак духовна сфера є важливим джерелом соціально-економічного розвитку людства, вона визначає загальноприйняті в історично даному суспільстві моделі світосприйняття та реакції загалу й окремих індивіду на виклик щоденності1.

У другій половині 70-х рр. захоплення культурною антропологією серед представників школи „Анналів" стає всезагальним. Характерним прикладом є еволюція наукового світогляду Е. Лє Руа Ладюрі, який декларує свій розрив з тотальною історією і звертається до реконструкції колективної ментальності міського населення півдня Франції наприкінці XVI ст. У видатній 1979 р. монографії "Романський карнавал" дослідник, узявши за основу один із сюжетів своєї докторської дисертації про соціальний рух у місті Роман, спрямований проти засилля знатті, здійснив вражаюче своєю експресією, динамізмом, живим характером реконструкцію духу епохи релігійних воєн світосприйняття мешканцями Лангедоку свого часу і власного місця в ньому. Заколот у Романі 1580 р. змальовано в химерній атмосфері карнавального дійства, оповитого символами та ритуалами. У своїй антропологічній реконструкції Е. Лє Руа Ладюрі широко використовував етнологічні та психологічні методи дослідження, вміло поєднував їх із здійсненим ним раніше кількісним дослідженням аграрного циклу XV-XVIII ст. Прикметним є й відновлення в праці інтересу до політичної історії, зокрема ідеології епохи2.

Загальні тенденції розвитку французької історіографії 70-80-ті рр., які відзначилися методологічними пошуками ряду відомих істориків (М.Ферро, Е. Лє Руа Ладюрі, Ж. Лє Гофф, П. Нора тощо), призвели до оформлення у школі „Анналів" особливого руху, який за своїм маніфестом 1978 р. отримав назву "нова історія". Підкреслюючи генетичний зв'язок своїх поглядів з концепціями засновників „Анналів", теоретики "нової історії" водночас наголошували, що не бажають обмежувати себе рамками ортодоксії і висловлювались за перегляд деяких міркувань класиків.

Для постулювання своїх поглядів, їх вербалізації та доведення представники третього покоління „Анналів" – "нові історики" потребували серйозних наукових зразків та методик. І ось саме тут досить символічне та прикметне значення має той спосіб, у який вони це робили. Окрім написання індивідуальних монографій, ці вченні широко практикують масштабні енциклопедичні видання, колективні дослідження та заснування науково-дослідних інститутів. Це свідчить, що новий тип історіописання настільки був прийнятий у свідомості науковців, що вже міг слугувати засобом пропагування певних поглядів та формування наукового авторитету. В 70-80-х рр. колективні дослідження в історії завдяки школі „Анналів" досягають свого вивершеного вигляду, відпрацьовуючись та деталізуючись їх практиками серед представників „нової історії".

Знаковим у цьому відношенні виглядає 1975 р. Тоді VІ секція Практичної школи вищих досліджень – цей оплот „Анналів" – набула самостійного статусу і отримала назву Школи вищих досліджень соціальних наук. Очолював Школу в ці роки Ж. Лє Гофф. Поряд з цим в 70-ті рр. посилюється і створення різноманітних науково-дослідницьких груп в межах Школи, що практикують спільні дослідження.

Ще в 1972 р. утворений Центр європейської релігійної антропології за ініціативи Альфонса Дюпрона. Основне своє завдання дослідники, які групуються навколо центру, вбачають в дослідженні релігії та релігійних практик у площині антропології, повсякденних народних звичаїв. Орієнтувалися вони переважно на європейський регіон модерного та сучасного періоду.

У тому ж таки в 1972 р. в межах Центру історичних досліджень засновано нову групу – Лабораторію історичної демографії, що відображало загальне тяжіння у цей час французької історіографії до проблем життя, смерть, сім`ї, шлюбу, дітонародження тощо. Особливістю історичної демографії було те, що дослідниками цього напряму зазвичай ігнорувалося індивідуальне на користь масовому, при цьому використовувалися легко верифіковані статистичні джерела.

1977 р. на хвилі зацікавлення археологічними дослідженнями, особливо середземноморського регіону, виникає Міжуніверситетський центр середньовічної історії та археології. Основну свою увагу дослідники звертали на археологічні пошуки в районі Рони-Альп, а також всього Середземномор'я в цілому. Від самого початку центр виник як спільний проект Ліонського університету, Школи вищих досліджень соціальних наук та Національного центру наукових досліджень.

Loading...

 
 

Цікаве