WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історіографічна традиція Школи Анналів. Друге і третє покоління істориків - Курсова робота

Історіографічна традиція Школи Анналів. Друге і третє покоління істориків - Курсова робота

В 70-х рр. увага широкої аудиторії, навіть далеко за межами академічних кіл, звернулася до історії. Як умовна точка відліку цього інтересу можна вважати все ті ж події 1968 р. Соціальний рух, що розпочався в університетах, мав власні утопічні погляди на майбутнє, які розумілися ними як звільнення від соціального примусу. Ще через декілька років наступив світовий економічний спад. У Франції він знаменував собою кінець "славного тридцятиліття" і початок занепаду в економіці, що продовжувався з деякими коливаннями до кінця ХХ ст. Оптимізм післявоєнних років поступився місцем невпевненості стосовно змісту історичних процесів, який був очевидний ще вчора. Прогрес вже не сприймався як щось гарантоване. Сучасне видавалося непевним, майбутнє – прихованим в мареві, зате минуле стало надійним місцем для інвестицій. В результаті намітилася широка зміна відношення суспільства до минулого і трансформація того, що можна було б назвати і "режимом історичності". В ті часи, якщо люди і бажали чогось від історії, то не уроків чи прецедентів, не шляхів розуміння сучасного, а скоріше притулку, де вони б могли сховатися від непевності теперішнього життя. Історія стала екзотичним царством, ретроспективною утопією для багатьох. Відповідно з трансформацією історії як науки корінні зміни відбулися й з природою її аудиторії. З кінця ХІХ ст. у Франції розрізнялися дві основні категорії читачів історії. По-перше, широка аудиторія, для якої існувала белетристична історія, історія казусів і анекдотів, що не користувалася повагою в академічному середовищі. По-друге, спеціалісти та освічені любителі історії, які в широкому сеансі слова були реальними чи потенційними творцями цієї дисципліни, для яких власне і створювалися праці вчених.

Віднині такій спрощений поділ читацької аудиторії опинився під питанням. Вперше праці професійних істориків знаходили широку читацьку прихильність. Наприклад, книга Е. Лє Руа Ладюрі "Монтайю" розійшлися тиражем 200 тис. екземплярів. І хоч ця вершина залишилася неподоланною, але важливе інше. Багато читачів жило з думкою, що книги професійних істориків пишуться саме для них. Історики піднялися на новий ступінь інтелектуального і морального авторитету, про що свідчить цілий ряд інших явищ: різке зростання числа історичних бестселерів і списків історичних видань у видавничих каталогах; поява нових, відмінних за формою від книг і академічних статей, різновидів історичних публікацій в пресі, на телебаченні та в кінематографі1. Все це слугувало за підтвердження факту зближення між історичними науками і суспільством, яке з готовністю прийняло роботи вчених.

Іншим фактором, який сприяв розвиткові французької історіографії цього періоду, був гучний успіх, який вона знайшла за кордоном. Звісно, цей успіх сам по собі не став чимось абсолютно новим. На міжнародних конгресах і колоквіумах французькі історики ще в минулі десятиліття були широко представлені і користувалися значною повагою. Крім того, 50-х рр. в країнах Середземномор'я, особливо в Іспанії та Італії, зріс авторитет Ф. Броделя. Однак зростанню ваги французької історіографії особливо сприяло визнання, яке "Аннали" отримали у Великобританії і, перш за все, в США. Зручною вихідною точкою тут може слугувати 1973 р. – видання англійською мовою "Середземномор'я" та гучний успіх, завойований книгою. Наступні публікації інших робіт французьких істориків мали вплив на багатьох американських дослідників. "Аннали" ввійшли в моду і залишилися в цій якості більше десятиліття.

Прихильність, виявлена в США "Анналам", допомогла ряду американських істориків, що займалися Францією, отримати визнанням. Серед них – Наталі Земон-Девіс, першу книгу якої "Суспільство і культура у Франції нового часу" (1975) відразу привітали по обидва боки Атлантичного океану. Ще через чотири роки, 1979 р., Роберт Дарнтон опублікував роботу "Справа Просвітництва", що було тісно пов'язана з французькими працями про "книжну культуру" ХVІІІ ст.

Вплив "Анналів" не був суто однобоким: в свою чергу і зарубіжні праці мали зростаючий вплив на методи французьких істориків та коло їх інтересів. Саме з 70-х рр. почалася справжня інтернаціоналізація історичних дискусій і взаємодія істориків. Ідеї, книги і звичайно люди опиняються залученими до кругообігу як ніколи раніше. Небачену раніше активність отримують дискусії і проблематика досліджень, взаємопосилання і теоретичні концепції. Це був, безсумнівно, новий порядок речей, новий тип історичних досліджень, ініціювали який "Аннали" і від якого вони в перше чергу виграли, адже посилення на них була обов'язкове1.

Однак, попри безперечний успіх "Анналів", у тому числі в сфері організації нової традиції дослідження, на французьких особливостях якого ми ще зупинимося нижче, історична наука цього періоду зіткнулася з новим філософським вченням – постмодернізмом, – наслідки якого були такими значними, що кінець третього етапу "Анналів" характеризувався як цілковита криза історії в цілому, вийти з якої, на думку найбільших песимістів, історії взагалі не вдасться.

Не звертаючись до детального аналізу філософських постулатів постмодернізму, зупинилися лише на тих аспектах, які змінили методологію "Анналів" в 70-80 рр. ХХ ст.

Ігнасіо Олабаррі виділяє дві найважливіші ознаки постмодерністського дослідження:

  1. коли фрагментація об'єкту вивчення розглядається не в якості перепони, а в якості необхідної умови історичного дослідження;

  2. коли існування позатекстуальної реальності опиняється під питанням незалежно від обраного пояснення, і коли аналіз різних форм опосередкування між автором і реальністю є центром уваги історичної роботи, а особливо, коли мова представляє собою найважливішу форму цього опосередкування1.

Відповідно до цього формуються певні тенденції в історіописанні, у тому числі і у Франції: збільшується об'єм, і як наслідок, спеціалізація детальності істориків, що загрожує втратою зв'язків між істориками, що працюють з різними країнами, епохами, і територіями;

  1. впевненість багатьох груп істориків в тому, що "дисциплінарну кризу" не варто оцінювати негативно. З точки зору "філософії відмінностей" і визнанні унікальності особливого, історикам не завжди чітко вдається пояснити чому, наприклад, історія жінок повинна бути включена в загальну "світову історію";

  2. практика міждисциплінарного підходу призводить до змикання всіх сфер історії з найбільш близькими соціальними чи гуманітарними науками (економічної історії з економікою, соціальної історії з соціологією тощо). При цьому бар'єр між окремими історичними субдисциплінами все більше збільшується, а ідеал "тотальної" історії все віддаляється2;

  3. крім того, як відмітили Б. Лепті і Ж. Ревель, все більшому сумніву піддаються попередні спільні установки, які об'єднували всі соціальні науки і які давали надію на виникнення єдиної спільної соціальної науки;

  4. як наслідок, вченні відмовляються від універсалістських та систематичних підходів до історії, що висунулися ще в епоху Просвітництва, і більше того, в принципі не визнають будь-яких "метанаративів";

  5. тенденція до все більшої спеціалізації, філософії відмінностей і загальний поворот до визнання культурних індивідуальностей призвели до того, що спроба створити великий історичний синтез стає практично неможливою. А необхідність синтезу ще донедавна проголошувалася головним завданням сьогоднішньої історіографії1.

Звісно, не всі з вищезгаданих постулатів у повній мірі виявилися у школі "Анналів" від самого початку, але беззаперечним є той факт, що після броделівської епохи в анналівській спільноті відсутній один чи два напрямки історичних досліджень 70–80 рр. привнесли в анналівську традицію величезну кількість нових тем і проблем. Практично кожен з відомих її представників намагався обґрунтувати власну методологічну концепцію й популяризувати її серією монографій.

Однією з найяскравіших фігур у французькій історіографії вважається спадкоємець Ф. Броделя на кафедрі історії цивілізації в Коллєж де Франс (з 1973 р.) вже відомим нам Е. Лє Руа Ладюрі. Його наукову діяльність незмінно супроводжує ореол комерційного успіху. Найбільше це виявилося на прикладі його праці "Монтайю, окситанське село з 1294 до 1324 рр." (Париж, 1975), книга, яка була написана у відповідному місці й у відповідний час, на хвилі всезагального захоплення екологією і регіоналізмом. Її продаж різко зріс, коли лідер соціал-демократів Франсуа Міттеран визнав по телебаченню, що він читає її. Після ознайомлення з нею урбанізована Франція кінця 70-х рр. "відкрила" для себе свої історичні корені – традиційне село.

Loading...

 
 

Цікаве