WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Д. Яворницький - співець запорізького козацтва - Курсова робота

Д. Яворницький - співець запорізького козацтва - Курсова робота

Особливістю Яворницького - вченого було те, що він поєднував у собі історика-романтика з істориком-позитивістом, історика-митця з істориком-дослідником. Саме це поєднання "підводило" вченого до створення праць перехідного характеру, синкретичних жанрових форм відтворення історичної дійсності (історико-географічних, історико-фольклорно-етнографічних, художньо-етнографічних нарисів тощо) .

Невід'ємною складовою в творчості Д. Яворницького була його літературна діяльність. Його творча спадщина містить прозові ("Наша доля – Божа воля", "За чужий гріх" та ін.) й поетичні твори (збірка поезій "Вечірні зорі"). Сучасні дослідники (Н. Василенко, М. Олійник-Шубравська, І. Руснак, Л. Скупейко) підкреслюють, що Д. Яворницький освоїв літературно-художні форми зображення дійсності.

Один із перших і глибоких дослідників художньої творчості Д. Яворницького літературознавець П. Єфремов уважав Дмитра Івановича письменником-кольористом, наслідувачем традицій етнографічного реалізму в українській літературі, для якого характерним був культ деталі, подробиці . Панас Мирний називав Д. Яворницького талановитим письменником, знавцем народної душі, а мову його творів – виразною і плавною .

На відміну від наукових, усі художні твори Д. Яворницького написані рідною українською мовою. Сучасники, в тому числі й письменники, відзначали гарну українську мову Дмитра Івановича , його велику любов до народного слова , що знайшло яскраве втілення в "Словнику української мови", над яким вчений працював усе життя і який, разом з музеєм, вважав найкоштовнішим своїм скарбом .

Особливої популярності художні твори Д. Яворницького набули у селах, містечках, тобто в українській провінції. За висловом П. Єфремова, Дмитро Іванович був "масовим" українським письменником, який засвоїв "той тонкий характеристичний гумор оборотів української мови, котрі роблять її такою високо чарівною, єдиною по духу між останніми слов'янськими мовами". Саме в мові бачив П. Стебницький велику силу таланту Д. Яворницького і уважав, що колись уривки з його творів будуть заведені в українські хрестоматії, як взірцеві .

Особливість творчості Д. Яворницького полягає також в тому, що його наукові праці відзначаються "поетичністю", тоді як художні твори, навпаки, документальністю і етнографізмом.

Вчений сам усвідомлював, що він має поетичне "чуття" , а його "Історія запорозьких козаків" у декого асоціювалася із співом кобзаря. Д. Яворницький був істориком-художником, який яскраво і жваво зображував кращі риси запорожців і пробуджував любов до України . Його твори, за висловом М. Вороного, наповнені такою "чарівливою поезією", що переносять читачів у часи козацтва. В наукових монографіях Д. Яворницького читачі знаходили такі місця, де історик стає вже поетом і "виливається бурхливим джерелом власних почувань" .

Неперевершений хист шукача й збирача пам'яток Д. Яворницький найбільш повно реалізував у царині музейної справи. Вчений став одним з провідних музейних діячів України, фундатором Дніпропетровського (до 1926 р. - Катеринославського) історичного музею, який він очолював понад 30 років (1902-1933).

І в музейній практиці Д. Яворницький орієнтувався на комплексний підхід – поєднання збирацької, експозиційної, просвітньої й науково-дослідної роботи. Новизною в музейній практиці були запроваджені Д. Яворницьким своєрідні комплексні екскурсії (поєднання екскурсії в залах музею з екскурсією на Дніпрові пороги). На жаль, вченому не вдалося реалізувати програму демонстрування "відкритих фондів", втілення якої він почав у 1912 р. Неймовірний розмах музейної евристики Д. Яворницького є взірцем збирацької діяльності й для сучасних музейних співробітників. За висловом Д. Яворницького, "він носився, мов на крилах, по містах та селах", видобуваючи різними засобами пам'ятки і наповнюючи ними музей. Він пишався тим, що залишить після себе великі скарби майбутньому поколінню.

Ім'я Д. Яворницького, як історика і директора Дніпропетровського історичного музею, було добре відоме в світовому науковому і музейному співтоваристві. Поряд з музейною роботою вчений здійснював активну діяльність у царині охорони пам'яток історії та мистецтва, виступав ініціатором і автором програм і заходів щодо проблеми збереження скарбів національної культури.

Д. Яворницькому належить образне визначення самої дефініції "музей". В листі до відомого музейного діяча, фундатора і директора Херсонського краєзнавчого музею В. Гошкевича Дмитро Іванович писав, що "музей – це минуле, його історія, це душа, це – серце наших предків, а для нас – просторий храм, куди ми повинні входити з благоговінням, а виходити з глибокою повагою і палкою любов'ю до всього того, чим жили наші батьки, діди і прадіди й чому повинні наслідувати і навчатися усі ми і майбутні за нами покоління, поки стоїть земля і світить сонце" .

Талант Д. Яворницького, як чудового оповідача – імпровізатора, яскраво виявився в лекційній і екскурсійній діяльності вченого, внаслідок якої відбувалося безпосереднє спілкування Дмитра Івановича із широким громадським загалом його сучасників. З 1884 р., коли у Харкові, в біржовій залі, молодий науковець прочитав першу публічну лекцію про запорозьких козаків, розпочалася активна діяльність вченого у царині популяризації історичних знань. Лекції, що їх вчений читав майже протягом 60-ти років, здобули велику популярність і привернули численну аудиторію слухачів, які мали змогу уявити "у всіх дрібницях" життя запорозького козацтва. Цьому сприяли глибокі (до тонкощів) знання предмету дослідження, феноменальна пам'ять, музична і акторська обдарованість, вміння відтворити яскраві образи минулого, соковита мова. "Це були блискучі імпровізації", - згадував екскурсії Д. Яворницького Остап Вишня. – Експонати буквально оживали в його вустах". Свої лекції та екскурсії Д. Яворницький провадив в етнографічній манері, любив "пересипати" анекдотами, згадками про те, як до нього "привикла" та чи інша річ . На всяк випадок він мав "свою" примовку, "своє" слівце . В пам'яті багатьох відвідувачів музею закарбувався образ Д. Яворницького як чудового оповідача, виразна мова якого "ласкаво лунала" у залах музею, зачаровувала відвідувачів й, за висловом селянина А. Артеменка, "відкриваючи нам очі на нашу любу старовину, твердим ґрунтом залягала у нашу пам'ять і роїла багато думок".

Безпосереднє сприйняття Д.Яворницького сучасниками відбувалося також внаслідок його дидактичної (викладацької) діяльності в гімназіях, училищах Харкова, Петербурга, Москви та Катеринослава, в Московському та Катеринославському університетах. Він став одним з перших професорів Катеринославського університету (29.07.1918 р.), розробив курс з історії місцевого краю, керував науково-дослідною кафедрою українознавства у Дніпропетровську (1921 – 1932 рр.). Саме в безпосередній комунікації (передачі знань) [5, 422] здобула яскравий прояв харизма Д. Яворницького, який був істориком "лекторського" типу.

Українська свідома громадськість покладала на Д. Яворницького своєрідне "соціальне завдання" – створити україномовні наукові та белетристичні твори з історії України . Ці твори повинні були б "захопити читачів і навернути їх до бажання грунтовніше познайомитись з минулим України, її історією" .

Д. Яворницький був своєрідною "сполучною ланкою" між українськими колоніями на теренах Російської імперії, співпрацював з багатьма діячами українського національного руху, представниками старої Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Одеської громад, членами Загальної безпартійної української організації, різних українських політичних партій, брав активну участь в благодійницьких товариствах та українських починах (шевченківських вечорах, святкуванні ювілеїв, відкритті пам'ятників тощо), боровся проти цензурного тиску на українське друковане слово, підтримував українські періодичні видання ("Киевскую старину", "Раду", "Рідний край" та ін.)

Активна громадська позиція Д. Яворницького, його енергія борця за рідну мову, культуру, самосвідомість українського народу, за право останнього на власну історію яскраво виявилася в діяльності вченого у просвітянському русу, передусім у катеринославській "Просвіті", у співпраці з "Просвітами" інших міст України . Сучасники вважали Д. Яворницького "історичною особистістю", "щирою українською душею", борцем за незалежність України .

Д. Яворницького добре знали і поважали, він мав вплив на різні кола тогочасного суспільства, до нього постійно звертались за протегуванням у громадських й особистих справах. За висловом Євгена Чикаленка, Дмитро Іванович міг при нагоді агітувати за ту чи іншу українську справу, "поштурхати" за неї своїх вельможних знайомих . Д. Яворницького вважали "заступником" і "оборонцем" українських письменників .

Творча і громадська діяльність Д. Яворницького в українському співтоваристві розглядалася як така, що мала велике суспільне значення. Вчений здобув широке визнання в наукових й культурно-громадських колах України і Росії, про що свідчить обрання його членом багатьох наукових та інших товариств й, нарешті, академіком Української АН (1929 р.). Багато науковців вважали Дмитра Івановича своїм "хрещеним батьком", духовним наставником в науці , "старим запорозьким дубом", що велетенські стоїть на сторожі наукової справи й захищає молодих науковців .

В родинному та дружньому колі Дмитро Іванович виступав душею компанії, веселим, доброзичливим, щирим співрозмовником, з гострим почуттям гумору, цікавими оповіданнями. Всі, хто завітав до нього, згадували його гостинність, рідкісну доброту, братську любов до ближнього . Приятель вченого Петро Салодилов відзначав "дар" Д. Яворницького "діяти на людей" . Дмитро Іванович вельми любив "погомоніти" із молоддю . Приятелі вважали вченого вірним щирим другом. В пам'яті колег Дмитро Іванович залишився щедрою людиною, що завжди відгукувався на прохання, допомагав, сприяв своїми зв'язками з впливовими особами тощо .

Loading...

 
 

Цікаве