WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Становище Чорногорії на початок XX століття - Курсова робота

Становище Чорногорії на початок XX століття - Курсова робота

Напруженість і складність міжнародної обстановки, а також невдача спроби захоплення Стамбула Болгарською армією сприяли заключенні в грудні 1912 перемир'я між Туреччиною, з одного боку, і Болгарією і Сербією — з іншої. Однак перемир′я не було укладене, оскільки новий турецький уряд, створений у результаті чергового зробленого младотурками державного перевороту 23 січня (5 лютого) 1913 року, відмовився прийняти умови перемир′я, вироблені на Лондонській конференції послів.

3 (16) лютого 1913 року воєнні дії відновилися. Тільки після нових поразок турків, що здали 6 (19) березня 1913 р. Яніну і 26 березня (8 квітня) останню перед Стамбулом цитадель Адріанополь (Едирне), 1-а Балканська війна закінчилася підписанням у квітні 1913 р. союзниками (за винятком Чорногорії, яка продовжувала облогу Шкодера) перемир'я з Туреччиною.

По Лондонському мирному договору , підписаному 30 травня (12 червня) 1913 року, Туреччина втрачала усі свої європейські володіння, крім Стамбула і невеликої частини Східної Фракії. Під тиском європейських держав чорногорці змушені були зняти облогу Шкодера.

Перша Балканська війна, завдяки державній волі православних Монархів і героїзмову воїнів, мала величезне значення. Поразки Османської імперії в ході воєнних дій прискорили наступний її розпад і сприяли очищенню Європи від ісламського впливу. Завдяки цій війні й участі в ній великих держав, 28 листопада (11 грудня) 1912 року здобула незалежність Албанія.

4. Друга Балканська війна

Війна, що тривала 43 дня, з 29 червня (12 липня) по 10 (23) серпня 1913 року, між Болгарією, з одного боку, і Сербією, Грецією, Румунією, Чорногорією і Туреччиною - з іншої , була викликана різким загостренням протиріч у таборі союзників по 1-й Балканській війні.

Сербія, що не одержала виходу до Адріатичного моря, вимагала компенсації в Македонії. Греція претендувала на території збільшення в Південній Македонії і Західній Фракії. Задоволення сербських і грецьких домагань означало б значну урізку болгарських придбань у 1-й війні, на що король Фердинанд І Саксен-Кобург-Готський піти не міг.

1 (14) червня Греція і Сербія підписали секретний союз, спрямований проти Болгарії, до якого приєдналася Румунія, яка не бажала примиритися зі значним збільшенням території Болгарії і вимагала від неї за свій нейтралітет у 1-й Балканській війні компенсації в Добруджі.

Австро-німецькій дипломатії своїм впливом на короля Болгарії удалося розколоти Балканський союз, який розглядався нею як знаряддя Антанти, і, у першу чергу, Росії.

У ніч на 29 червня болгарські війська, які розгорнулися уздовж сербських і грецьких кордонів, раптово атакували сербські і грецькі позиції в Македонії. Однак серби перейшли в контрнаступ і 30 червня (1 липня) - 6 (19) липня завдали поразки Болгарським військам на р. Брегалниці.

10 (23) липня у війну вступила Румунія, і її армія, через відсутність болгарських військ на Півночі, безперешкодно рухалася на Софію. Важким положенням болгар скористалася Туреччина, яка порушила Лондонський договір 1913 року. 21 - 22 липня (3-4 серпня) турецькі війська почали наступ і зайняли Адріанополь.

29 липня (11 серпня) Болгарія капітулювала. По Бухарестському мирному договору 1913 року між Болгарією, з одного боку, і Грецією, Сербією, Румунією і Чорногорією - з іншої, Болгарія втратила не тільки велику частину своїх придбань у Македонії і Фракії, але і Південну Добруджу. Крім того, по Константинопольському мирному договору 1913 року між Туреччиною і Болгарією, вона змушена була залишити Адріанополь за Туреччиною.

2-а Балканська війна сприяла відходу Румунії від ворожого Росії Троїстого союзу і зближенню її з Антантою. Іншим важливим наслідком війни виявився перехід Болгарії на сторону Австро-німецького блоку, оскільки король Фердинанд І не зміг змиритися з поразкою від об'єднаної армії православних держав, вирвавши свою країну з досі міцного, братерського союзу слов'янських народів.

Балканські війни привели до подальшого загострення міжнародних протиріч, прискоривши, усупереч волі Росії, початок Великої війни 1914-1918 років.

У ході цих війн виявився прогрес військової техніки; застосування літаків, броньовиків, підвідних човнів, радіо, підтвердилося значення масованого артилерійського і рушнично-кулеметного вогню.

У результаті цих воєн Чорногорія в півтора разу збільшила свою територію й одержала родючі райони Ново-Пазарського санджака, але від Скадарської низовини, якої Чорногорія особливо наполегливо домагалася, вона, по настоянню Австро-Угорщини і всупереч підтримці Росії, змушена була відмовитися на користь відтвореної Албанської держави.

Чорногорія ледь устигла вступити у володіння новими землями, як у 1914 році почалася Перша світова війна.

5. Остання війна і вигнання

Чорногорія разом із Сербією виступила на стороні Антанти. Король очолив Чорногорські війська.

При загальній мобілізації Чорногорія змогла виставити 26 тисяч війська проти Австро-Угорщини і 6 тисяч війська на кордоні з Албанією. Під час бойових дій Монарх активно втручався в керівництво військами, постійно вступаючи в конфлікт із сербськими керівниками Чорногорського Генштабу Б. Янковичем і П. Пешичем.

13 (26) січня 1916 року король почав сепаратні переговори з Австро-угорським командуванням про перемир′я, але згоди не досяг.

21 січня (3 лютого) 1916 року Австро-німецькі війська окупували Чорногорію і передали владу другому Найяснішому сину короля Мирко Петровичу. Саме він, 7 (20) лютого, підписав Акт про капітуляцію, визнавши над собою і країною Австро-угорський окупаційний режим. Так, Австро-Угорщина, призначивши королевича Мирко тимчасовим правителем окупованого королівства, зуміла скомпрометувати династію Негошей в очах власного народу і православних союзників.

Король Микола І по вступі ворога в Чорногорію, 17 (30) січня 1916 року був змушений назавжди залишити країну й оселитися в Біариці у Франції.

Великі держави у своїй політиці усе більш орієнтувалися на Національну раду буржуазної опозиції, що знаходилася в змушеній еміграції й у 1917 р. приєдналася до декларації південних слов'ян на острові Корфу про державотворення сербів, хорватів і словенців. Авторитет короля, Миколи І був підірваний. Великої Росії, що завжди підтримувала династію Негошей і особисто короля Миколу, уже не існувало. Заступитися за єдиного щирого союзника не було кому. Союзники також втратили до Монарха всякий інтерес, тим більше після прийняття 20 червня (3 липня) 1917 року сербським прем'єром Н. Пашичем і представником Югославського комітету в Лондоні А.Трумбичем Корфської декларації про об'єднання всіх південнослов′янських земель навколо Сербії, як мети Великої війни 1914-1918 років на Балканах.

Виконуючи волю політиків, "Велика скупщина", що зібралася в Подгориці 17 (30) грудня 1918 р., оголосила династію Негошей скинутою, а Чорногорію - включеною в Королівство сербів, хорватів і словенців під державною владою Сербської династії Карагеоргийовичій.

6. Нащадки Монарха

Монарх, який правив країною 55 років, помер 2 березня 1921 року у вигнанні у Франції, покинутий усіма. Однак пам'ять про династію і про колишню незалежність Чорногорії не вмерла з ним, а, навпроти, відроджується нині, як ніколи раніше.

У вересні 1990 року порох короля Миколи І і його дружини Мілени були перевезені із Сан-Ремо (Італія) у Бар - приморське місто в Чорногорії. Місцем їхнього останнього притулку стала стародавня церква в центрі Цетинії, недалеко від їхнього колишнього королівського Палацу. У церемонії перепоховання взяла участь принцеса Єлизавета - дочка колишнього регента Павла Карагеоргийовича.

Найясніший правнук чорногорського короля Миколи І Никола Петрович Негош, що проживає у Франції, кандидатом на престол себе не вважає, навпроти, підкреслює свою повна байдужість до політики.

Майбутнє Чорногорії він бачить у складі єдиної, інтегрованої Європи і залишає за принцем Олександром ІІ Карагеоргийовичем право мати свої політичні інтереси в Белграді.

Державний батько Николи Михайло в 1941 р. відкинув пропозицію Муссоліні встати на чолі маріонеткової держави і залишив Югославію. Після закінчення війни, у 1945 році, він повернувся на батьківщину за запрошенням диктатора Йосипа Броз Тито, але через два роки змушений був знову виїхати, оскільки не зміг вписатися в новий, "соціалістичний" лад Югославії. Умер він у Парижі . Там же в 1944 році народився його єдиний син.

Уперше Никола відвідав землю своїх предків у 1960 роки як турист, і ця подорож зробила на нього незабутнє враження. Відвідування королівського Палацу Негошей у Цетинії і, особливо, Ловчена, де в той час ще не був споруджений мавзолей, але стояла невелика церківка, мало сильний емоційний вплив на нащадка героїчної династії.

Никола живе і працює в Парижі, за освітою він архітектор, захоплений своєю роботою; у нього двоє чудових дітей. Художня освіта дозволила йому професійно оцінити унікальність і оригінальність такого стародавнього міста, як Цетиньє. Тут за задумом Николи повинні проводитися усеєвропейські фестивалі живопису, ідея організації яких цілком захопила його в даний час.

Список використаної літератури:

  1. Залесский К.А. Кто был кто в Первой мировой войне. Биографический энциклопедический словарь.— М., 2003;

  2. Історія південних і західних слов′ян. Підручник. Київ, 1987;

  3. История южных и западных славян. Курс лекций. Москва, 1998. Т.1-2.

Loading...

 
 

Цікаве