WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Виникнення країн Середземномор’я - Курсова робота

Виникнення країн Середземномор’я - Курсова робота

Військової повинності підлягали як общинники, так і "царські люди", за винятком звільнених від неї особливим привілеєм. У результаті посилення Каркемиша, у сферу гегемонії якого потрапив і Угарит, вплив останнього надалі занепав.

Тим часом наступ Єгипту, початий близько 1300 р. фараоном Сеті I, одержав подальший розвиток за Рамзеса II. Таким чином, стан ханаанейських міст Палестини виявилося гірше, ніж стан аморейсько-хурритських міст Сирії; знову почався невтримний фараонский грабіж, різанина і викрадення людей. Після того як у битві під Кинзе-Кадеше Рамзес, ледь не потрапивши в розставлену йому пастку, зумів усе-таки розбити хетів і їхніх союзників, він ще біля півтора десятків років щорічними походами розоряв місцеве населення не тільки в Палестині, але й у Сирії. Зрештою Хаттусилі III цар хетів, спонукований до того ассірійською погрозою з флангу (через Євфрат), домовився з Рамсесом II про мир (1296 чи 1270 р. до н.е.).

3.2 Переселення "зарічних племен" і "народів Моря"

Незабаром після правління Рамзеса II (кінець XIV — початок XIII ст. до н.е.) починається вторгнення в Палестину великої групи скотарських племен, що рухалися з заіорданських степів. Про це вторгнення маються як досить докладні археологічні дані, так і історичні перекази, записані на 400—500 років пізніше по переказах і збережені до нашого часу в складі Біблії.

Відношення до біблійних історичних переказів і в наші дні коливається від беззастережного визнання їхньої вірогідності до повного заперечення всякої їхньої цінності для історика. У дійсності саме тому, що це перекази, і притому використані в гострій пізнішій ідеологічній боротьбі, кожний з них може бути притягнутий істориком у тій мірі, у який його можливо проконтролювати, хоча б частково, незалежними джерелами — археологічними чи пам'ятниками ж іншомовними письмовими свідченнями сучасників подій.

Ще в середині XIX ст. було ясно, що біблійні оповідання про патріархів, предків різних єврейських, арамейських і арабських племен, є відображенням загальносемітських переказів. Такі перекази засновані на запам'ятовуванні родоводів, що в кочівників входило в обов'язкове коло знань кожного. Подібні генеалогії дійшли до нас не тільки з Біблії, але і від династій Хаммурапі і Шамши-Адада I у Месопотамії, що виводили себе від аморейських (сутійских) предків, а також відомі і донині в арабів-бедуїнів. Аналіз біблійних родоводів, що містяться в "Книзі Буття" (вона відкриває собою найбільшу "священну" частину Старого завіту, шановану як іудеями, так і християнами, — "П'ятикнижжя", чи "Тору"), показує, що і ці родоводи у своїй основі належать сутійським племенам, тому що їхній першопращур, син першолюдини Адама, Сиф (ін.-еврейск. Шет) — не хто інший, як Суту, чи Шуту, міфічний предок-епонім сутіїв, тобто амореїв.

Виходячи з цього, а також з наявності в Біблії ряду переказів про походження племен-предків з Месопотамії, деяких міфів безсумнівно месопотамського походження (міф про Потоп) і інших даних, можна припустити, що племена, у другій половині XIII ст. з'явилися в Заіорданії, а потім вторглися в Палестину, у кінцевому рахунку повинні бути ототожнені з племенами амореїв-сутіїв Верхньої Месопотамії, витиснутими звідти в XVI-XIV ст. митаннійськими хуррітами і касситами. Справді, вавілонські документи цього часу свідчать про зникнення аморейських пастушачих племен з Месопотамії, а замінивші їх арамейські пастушачі племена з більш південних аравійських оазисів з'являються тут окремими групами з XIV ст., а в масовому масштабі — лише з кінця XII ст. до н.е.

Сутійскі племена, що знаходилися в XIII-XII ст. у Заіорданії, позначалися як 'ібрі. Це буквально значить " що перейшов (через ріку)" (під рікою розуміється, звичайно, не Йордан, якого вони тоді не переходили, а Євфрат), тобто, власне кажучи, "пришедші з Месопотамії". Але поняття 'ібрі тут аж ніяк не рівнозначно єврейському народу пізніших часів (др. еврейск. 'ібрі, сучас. іврі)—під цим позначенням маються на увазі всі нащадки легендарного патріарха Авраама і навіть його віддаленого, ще більш легендарного предка Ебера (це ім'я значить "Перехід (через ріку)"), а по біблійному, як і по пізнішому кораничному переказі, Авраам вважався пращуром не тільки ізраїльських, але також і арамейських і арабських племен. Однак частина колишніх верхньомесопотамських племен (наприклад, дідани, відомі в Месопотамії з часів III династії Ура) пішла в пустелю, змішалася з арамеями й арабами; частина осіла в Заіорданії (моавитяне й аммонитяне) і до півдня від Мертвого моря (едомитяне, чи ідумеї); усі вони втратили позначення "перешедших ріку", і воно зрештою залишилося тільки за євреями — однією визначеною групою племен (чи "колін"), тією, що виводила себе до легендарного патріарха Иакова, або Ізраїлю, онуку Авраама, і довше багатьох мандрувала, перш ніж остаточно осісти.

Відповідно до пізніших переказів, що стали твердим переконанням всіх ізраїльтян, їхні предки оселилися в області Гошен, чи Гесем (ці форми назви вжиті в єврейській і грецькій версіях Біблії, і обидві ототожнюються в єгипетських текстах), що належала Єгипту, на східній окраїні Дельти, і там, надзвичайно розмноживши (від 12 чоловіків за чотири покоління відбулося нібито 643550 воїнів!), потрапили в "рабство" у якості "царських людей", якими єгиптянами користувалися на повинносних роботах (у Біблії в цьому зв'язку згадується будівництво двох міст, у дійсності заснованих при Рамзесі II). Потім вони були чудесним образом виведені звідти "пророком" Мойсеєм, ізраїльтянином, вихованцем єгипетської царівни і чоловіком мідіанитянки (мідіанитяне були, очевидно, північноарабським плем'ям). Мойсей нібито відновив "завіт" (договір) ізраїльських племен з богом Яхве, укладений спочатку ніби-то ще з Авраамом; відповідно до цього договору бог Яхве обіцяв віддати ізраїльтянам Палестину, а вони за це зобов'язувалися не поклонятися ніякому іншому богу. Але тому, що ізраїльтяни не дотрималися свого зобов'язання, то Мойсей оголосив, що вони сорок років — поки не вимруть усі згрішивші — повинні будуть скитаться по синайських і зайорданських пустелях і лише в новому поколінні ввійде в Палестину. Мойсей також одержав від Яхве різні етичні і юридичні рекомендації щодо осілого майбутнього життя в Палестині.

Приведена розповідь — міф, притому викладений років на триста-чотириста пізніше передбачуваних подій; поки ніякі об'єктивні свідчення і зовнішні дані не могли його підтвердити, і дошукуватися в ньому раціонального зерна даремно (як і у всякому міфі): якщо він й існує, то ми не маємо у своєму розпорядженні критерію, за допомогою якого могли б визначити, у чому він полягає. Але далі починаються перекази, що уже можна контролювати за допомогою археологічних даних. Звичайно, у біблійному тексті події з кінця XIII по Х ст. до н.е. викладені зі зсувом, перекручуванням історичної перспективи (що є звичайним для переказів), багато подій забуті, багато однорідних фактів з'єднані в один, реальне перемішане з явними легендами. Проте канву оповідань стосовних до подій цього часу, як вони описані в біблійних "Книзі Ісуса Навина" і (у меншій мері) у "Книзі Суддів", усе-таки складають спогади про дійсні події, а не казкові мотиви.

Очевидно, племінному вторгненню в Заіорданіє, а потім у власне Палестину повинні були передувати консолідація племен і утворення самого ізраїльського племінного союзу, що визнавав загальне божество — Яхве. Районом консолідації був, ймовірно, скотарський оазис Кадеш-Барнеа на півночі Синайського півострова; у цьому переказ, ймовірно, відбиває історичну дійсність; але первісний склад племінного союзу підлягає великому сумніву. Дійсна картина вторгнення, як вона малюється по археологічним даним, сильно відрізнялася від зображуваного Біблією, відповідно одночасного руху дванадцяти племен, очолюваних спадкоємцем Мойсея — Ісусом Навином (др.-єврейськ. Іешуа бін Нун). Племена першої хвилі вторгнення перейшли через Йордан у Єрихона; стіни його обрушилися, ймовірно, не від біблійного трубного гласу, а в результаті підкопу; одночасно було зруйноване місто Бетел, і вони просунулися в центр Палестини. Окрема група племен, що утворилася, (Єфреме, Манассія, Веніамін) згодом відводила себе від Іакова і його улюбленої молодшої дружини Рахілі. Слідом за цим, очевидно, пішло друге вторгнення із Синая в Заіорданіє; якщо перша група пройшла Заіорданіє безперешкодно, то друга проходила його з боями. Тільки частина племен цієї групи перейшла потім Йордан; з них два племені розмістилися в районах на захід від Йордану і до сходу і півночі від племені Манассія. Третє плем'я —іехуда (Іуда) — повернуло на південь, руйнуючи по дорозі міста, і зайняло всі підвеннопалестинське нагір'я до південно-заходу від Мертвого моря. Не зовсім ясна доля ще двох племен, що згодом, ймовірно втратили самостійне існування. Крім того, до складу племені Іуда, очевидно, влилася спочатку едомітська група калебитів (кеназитів), що прийшла на нагір'я не через Йордан, а з півдня. Уся ця група племен починала своє походження від Іакова і його старшої дружини Лії. Чотирьом племенам (у Фінікії (де, ймовірно, зовсім не поклонялися богу Яхве), на півдні Палестини й у Заіорданіє; четверте плем'я жило спочатку на південно-заході, потім на півночі Палестини) приписувалося походження від наложниць Іакова; усі чотири жили на окраїнах племінного союзу і, можливо, були місцевими аморейськими племенами, що приєдналися до союзу лише після його впровадження в Палестину (деякі з них не мали переказу про перебування в Єгипті.).

Loading...

 
 

Цікаве