WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Павло Скоропадський - гетьман Української Держави - Курсова робота

Павло Скоропадський - гетьман Української Держави - Курсова робота

Безпека Української Народної Республіки, проголошеної III Універсалом Центральної Ради 7 листопада 1917 р., була гарантована завдяки рішучим і професійним діям кадрових військових Скоропадського та Павленка. Однак лідери українських соціалістів, зокрема військовий, комісар С.Петлюра, постаратися позбутися їх як потенційних суперників. В.Павленко за спробу відновити дисципліну в частинах незабаром був зміщений із посади командувача Київського військового округу, а зразковий, не заражений більшовизмом, 60-тисячний корпус Скоропадського напередодні зими лишився без продовольства, зимового одягу та взуття, якими, до речі, були завалені військові склади в Києві. Такі дії деморалізувати бійців, і в грудні 1917 р. вони почали розходитися по домівках. Зазнаючи постійного тиску з боку керівництва Центральної Ради, Скоропадський заради порятунку корпусу напередодні 1918 р. змушений був подати у відставку.

У цей час більшовики наступати до Дніпра. Перед загрозою українські соціалісти продемонструвати цілковиту безпорадність. Наприкінці січня червоні загони захопили Київ і вчинили "революційний" терор, що коштував життя кільком тисячам його жителів.

У ці дні Скоропадський остаточно переконався в нездатності керівництва Центральної Ради до державотворчої діяльності. Тому з приходом німців (покликаних Центральною Радою для звільнення України від більшовиків), під час чергового демонстрування соціалістами невміння забезпечити нормальне життя в країні, генерал у березні 1918-го прийняв рішення взяти владу. У середині березня Павло Петрович очолив опозиційну щодо Центральної Ради політичну організацію "Українська громада" (пізніше "Українська народна громада"), підтриману Українською демократично-хліборобською партією та Спілкою землевласників.

Нездатність Центральної Ради установити тверду владу на місцях компенсувалася фактичним запровадженням німецького контролю, викликаючи гнівні протести й виступи селян. Становище ускладнилося серією скандалів та відверто кримінальних акцій. Німці, переконавшись у неспроможності Центральної Ради виконати зобов'язання щодо поставок сільгосппродуктів, готові були прийняти рішення про її усунення та введення в Україні прямого військового правління, як це відбулося в зайнятих ними Бельгії та Польщі. Дізнавшись про переворот, який готувала "Українська громада", вони негайно почали переговори зі Скоропадським і пообіцяли зберігати нейтралітет.

29 квітня 1918 р. Всеукраїнський з'їзд хліборобів у складі 6432 повноважних депутатів від восьми губерній одноголосно проголосив Павла Петровича гетьманом України. Гетьман і делегати з'їзду, які його обрали, піднялися з Хрещатика на Софійський майдан, де їх вітало вище духівництво міста. Члени Центральної Ради розійшлися по домівках. Ніяких переслідувань і утисків стосовно них із боку нової влади не було.

Вірні гетьману офіцери, діючи за планом операції, у ніч на ЗО квітня зайняли найважливіші установи. Наступного дня по всьому місту були розклеєні листівки зі зверненням гетьмана до населення й коротким викладом його програми, загалом досить поміркованої, без перегинів — як правих, так і лівих. Кияни поставилися до зміни влади з розумінням, оскільки Центральна Рада вже довела свою політичну недієздатність, а запровадження прямого німецького окупаційного правління не обіцяло нічого доброго.

У перші дні травня 1918 р. за дієвої участі знаного історика й громадського діяча М.Василенка було сформовано Раду Міністрів, очолити яку гетьман запросив Ф.Лизогуба. М.Василенко намагався залучити до співробітництва зі Скоропадським лівоцентристську партію соціалістів-федералістів, але на цю пропозицію відгукнувся лише Д.Дорошенко, який став міністром закордонних справ. До відновлення нормального життя Скоропадському вдалося підключити професіоналів різних національностей — українців, росіян, євреїв, поляків, які притримувалися центристських політичних поглядів. В умовах зміцнення більшовицького режиму в Росії всі вони щиро боролися за розбудову української державності, однак перспективи розвитку країни бачилися їм по-різному. Хтось вважав за доцільне федеративні відносини з демократичною, звільненою від червоних Росією, інші послідовно відстоювали незалежність. Павло Петрович поділяв погляди останніх, однак першочерговим завданням вважав об'єднання всіх антибільшовицьких сил проти спільного ворога.

Гетьманська влада відновила права приватної власності, спираючись на підтримку німецького командування, забезпечила порядок, створила умови для дивовижно швидкого поновлення нормальної роботи всіх сфер життя країни. За кілька тижнів було розроблено і прийнято державний бюджет, забезпечено стабільність національної валюти. Економічному зростанню значною мірою сприяв інтенсивний розвиток торгівлі з Німеччиною, яка закуповувала українську сільськогосподарську продукцію, сировину й поставляла в Україну першокласні промислові товари. Розвиткові торгівлі допомогло відновлення нормального залізничного сполучення й упорядкування фінансової системи. Розроблялася аграрна реформа, що передбачала створення міцного середнього класу селян-землевласників. Планувалося відновлення козацтва як соціально-політичного гаранта державності. Велася робота з формування українського війська, але ці зусилля відверто блокувалися німецьким командуванням, не зацікавленим, щоб Україна мала власні збройні сили.

Внутрішньополітична стабілізація та економічне зростання, що почалися у травні-червні 1918 р., сприяли зміцненню позицій Української Держави на міжнародній арені. Крім Німеччини, дипломатичні відносини було встановлено з Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією, Швецією, Норвегією, Данією, Нідерландами, Іспанією, Швейцарією, Персією, а також державними утвореннями, що виникли на території колишньої Російської імперії: козачими Доном і Кубанню, Грузією та Фінляндією. З місцевим урядом Криму велися переговори про входження півострова до складу України на правах автономії, із Румунією — про статус Бессарабії; відбулися переговори і з радянською Росією, яка 23 травня 1918 р. визнала гетьманську Україну незалежною. Однак гетьман, не сумніваючись у намірах більшовиків захопити Україну, прагнув до взаємодії та координації всіх не більшовицьких державних утворень і крайових урядів, що виникли на просторах колишньої імперії. Дон і Кубань цілком підтримали його, але головнокомандувач Добровольчої армії А.Денікін вимагав попередньої відмови від ідей української державності, що для гетьмана було цілковитим абсурдом. Проте Скоропадський і Денікін підтримували неофіційні стосунки, й гетьман, ігноруючи німців, надавав "добровольцям" відчутну допомогу зброєю та боєприпасами.

Скоропадський був противником насильницької українізації, бо розумів, що така політика відвернула б російськомовну частину суспільства. Водночас він рішуче підтримував природний процес розвитку культури й освіти, здійснюваний рідною для більшості жителів України мовою.

Серед численних культосвітніх починань гетьманського періоду особливе значення мало створення під гетьманським патронатом Української академії наук. Діяльну участь у її створенні взяли М.Василенко й А.Кримський. Коли пропозицію гетьмана очолити академію відхилив М.Грушевський, першим президентом УАН став В.Вернадський.

Український уряд і особисто Скоропадський прийняли багатьох утікачів із радянської Росії — представників наукової та мистецької інтелігенції, визначних державних діячів та воєначальників, що рятувалися від червоного терору й голоду. У Києві опинилися не тільки корінні кияни М.Булгаков та О.Вертинський, а й В.Вернадський, П.Мілюков, поетеса Теффі, сатирик Дон-Амінадо та ін.

Loading...

 
 

Цікаве