WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Становище на Вінниччині в роки фашистської окупації (1941-1944) - Курсова робота

Становище на Вінниччині в роки фашистської окупації (1941-1944) - Курсова робота

Найменше часу на Вінниччині проіснували гетто, розташовані в німецькій зоні окупації, – через прискорену, цілковиту ліквідацію їх в'язнів. Більше шансів на життя мали євреї "Трансністрії", де окупаційний режим у певній мірі відзначався не такою жорстокістю, хоча смерть безпощадно косила їх і тут. Так, у Бершадському гетто знищено 13871 особу єврейської національності, у с. Печера Шпиківського району – 9989 (із них 166 дітей), у гетто Могилева-Подільського – 4394, Копайгорода – 2808, с. Вільшанки Крижопільського району - 1300 чол.16

Одразу після окупації України власністю фашистського рейху було оголошено Усі землі та їх надра, ліси і води, підприємства промисловості і транспорту, радгоспи і машинно-тракторні станції, державні та громадські будівлі, запаси продовольства та сировини, торговельні підприємства, товарні склади та інші життєво важливі об'єкти.

2 травня економічний штаб "Схід" затвердив принципи німецької господарчої політики на окупованій радянській території:

"1. Війну можна вести тільки за умови, що... Усі німецькі збройні сили зможуть харчуватися за рахунок Росії.

2. Коли ми заберемо з країни все, що нам потрібно, десятки мільйонів людей, безсумнівно, помруть від голоду".17

У плануванні економічного пограбування України бралися до уваги лише потреби армії та економіки Німеччини. Приймалися економічні плани інтенсивного використання ресурсів окупованих областей шляхом активної експлуатації господарства та широкого використання робочої сили населення захоплених районів.

Окупована Вінниччина стала одним із багатьох сировинних придатків Третього Рейху. Усі економічні закони, розроблені сталінським тоталітарним режимом, повністю вписувались в розроблену німцями концепцію онімечення окупованих територій. Ці закони давали можливість ефективно викачувати з населення все необхідне для забезпечення вермахту та поставок у саму Німеччину. Усі працездатні жителі окупованих міст і сіл повинні були працювати і сплачувати податки майже так само і в тих же розмірах, як і в роки радянської влади.

Колгоспи не ліквідовувались, а перетворювалися на "громадські господарства" або "загальні двори". Було організовано вибори голів господарств, що проходили в місцевих комендатурах реєстрацію, затвердження та отримували настанови.18

Що стосується худоби і сільськогосподарського реманенту, то вони були оголошені власністю німецької держави, але роздавалися селянам для догляду і зберігання під розписку. Ці розписки зберігалися у старости господарства. Селянам, які отримали худобу під охоронну розписку, заборонялося користуватися нею для обробки присадибної ділянки.

Норм здачі зерна німецькій державі для громадських господарств не встановлювалось. Планувалися лише показники врожайності. Так, наприклад, у с. Іскрині Літинського району в 1941 році гітлерівцями намічалося зібрати з одного гектара поля: жита – по 14,5 ц, пшениці - по 18, ячменю – 12, овес – 11, гороху – 10, гречки – 8, проса – 15 центнерів. Що ж стосується зібраного врожаю, то він здавався повністю, за винятком посівного матеріалу.19

Економічне життя на Поділлі в роки окупації було чітко регламентовано. Усе передбачалося та контролювалося новою владою. Але, використовувався і радянський досвід. Німці, наприклад, не відмовилися від колективної форми господарювання. Вона вже була відпрацьована, та й ніколи було займатися реформуванням. Хоч деякі зміни передбачалися. З директиви гауляйтера Коха від 26.08.42 р. дізнаємося про найближчі завдання аграрного порядку:

  1. збільшення присадибних ділянок;

  2. утворення спілок землевласників, які до кінця 1942 року мають охоплювати 10% господарств;

  3. проведення аграрного порядку не повинно перешкоджати збиранню осіннього врожаю, навпаки це має бути стимулом для старанного обробітку земель.20

Для забезпечення проведення польових сільськогосподарських робіт відновлювалися машинно-тракторні станції та майстерні. У них збирались усі покинуті під час евакуації трактори, а також поставлені з Німеччини нові трактори, сільськогосподарські машини та причіпний інвентар. Для виконання сільськогосподарських робіт залучалися місцеві жителі.

Усі ці заходи були спрямовані лише для збільшення поставок сільськогосподарської продукції, якої постійно потребував Вермахт, а не для покращення життєвого рівня подолян. В інструкції для цивільної адміністрації Еріх Кох вимагав: "Введена фюрером у цій країні цивільна влада знає одну велику мету — забезпечення фронтовиків усім, чого вони потребують, та передати в розпорядження батьківщині додаткову кількість продуктів, сировини та робочої сили".21 Заради цієї корисної мети і допомагали Україні технікою, займалися підвищенням кваліфікації українських спеціалістів у Німеччині, завозили устаткування на заводи і фабрики Поділля.

Після нападу Німеччини на СРСР у війну вступили її союзники: Румунія, Угорщина, Словаччина, Італія. Окупована територія України перетворилася на зону їхніх інтересів. Гітлерівці "великодушно" дозволили взяти участь у розграбуванні захоплених багатств своїм сателітам. Територія Поділля стала безпосередньою зоною інтересів Румунії. У відповідності до "Угоди...", підписаної ЗО серпня 1941 р. у Тігіні (Бендерах) представниками німецького та румунського командування, Румунія отримала мандат на здійснення тимчасової "адміністрації" та економічної експлуатації території між Дністром і Південним Бугом. До цього штучного адміністративно-територіального утворення, що отримало назву "Трансністрія" (Задністров'я), увійшла значна частина південної та південно-західної Вінниччини (Бершадський, Крижопільський, Могилів-Подільський, Ольгопільський, Піщанський, Станіславчицький, Тростянецький, Томашпільський, Тульчинський, Шаргородський, Шпиківський, Чернівецький, Чечельницький, Ямпільський райони; до "румунських володінь" належали також майже весь Копайгородський район, дві третини Тиврівського, більше половини Брацлавського, половина Жмеринського та Яришівського районів, майже половина Барського, деяка частина Мурованокуриловецького та Немирівського районів, які територіально увійшли до північної частини Трансністрії).22 Перед цим, ще 19 серпня 1941 року І. Антонеску видав декрет про встановлення румунської адміністрації на території між Дністром та Південним Бугом. Своїм повноважним представником у "Трансністрії" він призначив професора Г. Алексяну. Румунські чиновники, зазначалося в декреті, отримуватимуть подвійну платню – в леях та в марках. На румунську армію покладалась охорона військових і промислових об'єктів, шосейних і залізничних шляхів, мостів, аеропортів, портів, телефонного та телеграфного зв'язку, і головне – вона мала "запобігати повстанням, страйкам, саботажу, шпигунству..."23

Фактично Румунія отримала цю територію тільки в економічну експлуатацію за свою "лояльність" до Німеччини. Але І. Антонеску на засіданні уряду 26 лютого 1942р. говорив: "Я не схильний випустити з рук те, що придбав. "Трансністрія" стане румунською територією, ми її зробимо румунською і виселимо звідси все чужонаціональне населення". Підтримуючи у своїх союзників ілюзії про "Велику Румунію", Гітлер, утім, не збирався ділити з ними найцінніше. 16 липня 1941 року фюрер своїм наближеним особам заявив: "Зараз відносини з Румунією гарні, але ніхто не знає, як ці відносини складуться в майбутньому. З цим треба рахуватись, і відповідно до цього ми повинні будувати свої кордони. Не слід ставити себе в залежність від третіх держав."24

Незважаючи на те, що Румунія була сателітом і стратегічним партнером Нацистської Німеччини, з ряду позицій румуни намагалися проводити незалежну політику, особливо в "Трансністрії", яку вважали своєю військовою здобиччю. Так, якщо на територіях, що потрапили під німецьку окупацію, вирішення "єврейського питання" означало поголовне знищення людей цієї національності, то в "Трансністрії" єврейські гетто проіснували всю війну. Гетто "Трансністрії" мали можливість користуватися підтримкою Міжнародного Червоного Хреста та єврейської общини Румунії.25 На території, підпорядкованій румунській адміністрації, здебільшого дотримувалися правила: євреїв масово не розстрілювати.

"Надмірний" лібералізм румунських союзників стосовно євреїв не схвалювався німцями. Зокрема, у листі до служби безпеки рейху від 14 січня 1942 р. імперський радник Ф. Шмідт доповідав: "Румунський уряд на своєму кордоні, який знаходиться в 35 км від Вінниці, зібрав 60 000 євреїв, що становить украй небезпечну силу ворожого шпіонажу й саботажу, а також є розповсюджувачами епідемій та інфекційних захворювань... Необхідно краще охороняти кордон або запропонувати румунському урядові так вирішувати єврейське питання, як це робиться в німецькій зоні..."26

Головною ознакою перебування румунських окупантів на Вінниччині були масові пограбування, заборона українських шкіл, румунізація. На українських землях, які перейшли до "Трансністрії", ліквідовувалися МТС, державні фабрики і заводи. Усе їхнє рухоме майно вивозилося до Румунії, а нерухоме роздавалося колишнім власникам чи політичним прихильникам окупантів. Якщо німецькі окупаційні власті для задоволення інтересів Німеччини проводили політику відновлення виробництва, організації економічного життя на загарбаній території, то румунська влада виявилася нездатною для такої ролі.

Loading...

 
 

Цікаве