WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Право Київської Русі - Курсова робота

Право Київської Русі - Курсова робота

Важливим джерелом права Київської Русі були міжнародні договори князів із чужоземними державами. Це перші пам'ятки писаного права – встановлені князівською владою закони, які не порушували вимог звичаєвого права. "Повесть временних лет" містить чотири тексти договорів Київської Русі з Візантією (907, 911, 944, 971 рр.).

Укладачі договору, як правило, керувалися тими положеннями, які існували на час його підписання і містилися в нормах звичаєвого права. Після підписання договору ці норми набували статусу юридичних, а сам він міг уже розглядатись як джерело права. Фактично міжнародні договори узгоджували норми звичаєвого права русичів із нормами права Візантії.

Важливим джерелом права Київської Русі є договори князів між собою. Вони укладались між князями удільних земель і насамперед стосувались питань спільних дій проти третьої сторони: містили зобов'язання щодо спільного опору ворогам, утримання від підбурювання проти сторін, які уклали угоду, інших князів тощо.

Інше джерело права – договори (ряди) князів із народом. Укладались вони на віче з метою контролю над діяльністю князя, дотримання ним звичаїв і традицій. Вони існували, як правило, в усній формі, однак наприкінці ХІІ ст. почали укладатись і в письмовій.

Законотворча діяльність у княжу добу здійснювалась у формі княжих уставів і уроків, які доповнювали або частково змінювали норми звичаєвого права. Майже всі вони були зібрані в "Руській правді". Постанови князів, здебільшого фінансового характеру, про мито, податки на користь князя, судові збори, судочинство називались "уроками". Вони, як правило, діяли тимчасово. Устави – це розпорядження князя, що діяли тривалий час і стосувалися переважно питань кари за вбивство княжих дружинників, за образу вільної людини тощо. Зміст князівських уставів та уроків здебільшого складався з норм неписаного права. З посиленням влади князя устави поступово почали набувати ознак законів. До перших уставів (доба правління Олега) належить збірник "Закон руський" та "Устав", що вважається прототипом "Руської Правди". Принципи сімейного, спадкового, опікунського права знайшли втілення в юридичному збірнику "Устав Володимира Мономаха". Його ж "Поученіє дєтям" є допоміжним джерелом права: у ньому закріплені моральні норми поведінки представників владних структур, відображена особиста позиція князя в питанні смертної кари.

Ще одним важливим джерелом права є князівські церковні устави (відомі церковні устави князів Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого). Руська церква з часу введення християнства прагнула забезпечити захист своїх інтересів від посягань зі сторони світської влади. З цією метою вона домоглася отримання спеціальних актів великокняжої влади – церковних уставів, які визначали її правовий статус.

Найважливішою пам'яткою давньоруського права вважається "Руська Правда". Вона закріплює давні норми звичаєвого права та "княжі устави". Однак останні за змістом, формою та способом формулювання (стилем) наближені до звичаєвого права, оскільки лише доповнюють, розвивають та змінюють норми, що попередньо існували в усній формі. Через це "Руська Правда" вважається збірником лише звичаєвого права.

"Руська Правда" має три редакції: коротку, розширену, скорочену, в кожній з яких відображені певні періоди розвитку феодалізму в Київській Русі.

Із середини ХІІ ст. Русь вступила в період розвиненого феодалізму, який характеризувався відцентровими (сепаратистськими) тенденціями. У наступному столітті влада великого князя київського стає цілком номінальною. Доба розвитку імперії завершується. Політично консолідована країна перетворюється у своєрідну "державу держав" із певними відносинами васальної залежності від Києва. На політичній арені з'являються понад півтора десятка суверенних держав-князівств, в тому числі шість на території сучасної України – Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Володимир-Волинське та Галицьке.

Державно-правові традиції Київської Русі продовжила Галицько-Волинська держава. З ослабленням Давньоруської держави в першій половині ХІІ ст. тут виникає два сильних князівства, які в 1199 р. оформились у Галицько-Волинську державу, де протягом 1199-1340 рр. правила династія Романовичів.

Засноване внуком Ярослава Мудрого, князем Ростиславом, Галицьке князівство після його смерті пережило роздрібненість, але вже в середині ХІІ ст. знову об'єдналось і стало сильною державою. Давнє суперництво між Галичем і Волинєм завершилось наприкінці ХІІ ст., коли династія галицьких князів Ростиславичів обірвалася зі смертю князя Володимира. Скориставшись цим, волинський князь Роман у 1199 р. оволодів Галичем, і об'єднавши князівства, заснував Галицько-Волинську державу. Столицею держави спершу був Галич, потім Холм, а з 1272 р. – Львів.

Ставши правителем великої держави, Роман розпочав процес централізації влади, спрямувавши свої зусилля на приборкання галицької боярської верхівки, яка постійно намагалася утвердити свій вплив у сфері управління.

Зовнішня політика князя Романа зводилась до спроб розширити свої володіння шляхом експансії на захід та схід. На початку ХІІІ ст. у боротьбі з київським князем Рюриком він здобув перемогу, підпорядкувавши собі Київ та все Подніпров'я. Відтоді до другої половини ХІV ст. Галицько-Волинське князівство відігравало роль державної основи майже всіх етнічних українських земель.

Після загибелі Романа у 1205 р. західноукраїнські землі опинились у смузі князівсько-боярських міжусобиць. У них була зацікавлена стара земельна аристократія, яка завжди намагалась обмежити владу князя настільки, щоб ним можливо було маніпулювати у власних інтересах. Така позиція Галицького боярства згубно позначалась на державотворчому процесі у князівстві, у кінцевому рахунку зігравши вирішальну роль у припиненні галицько-волинської державності.

Місцева земельна аристократія поступово зосередила у своїх руках головні важелі управління в центрі і на місцях. Вона фактично розпоряджалася князівським престолом, запрошуючи й усуваючи князів. У 1213 р. боярство формально проголосило князем малолітнього Данила (лише як вимушений захід під тиском волинських бояр, які опікувались державними інтересами, на відміну від галицьких бояр), але фактично на галицькому престолі утвердився один із найзаможніших місцевих феодалів – боярин Владислав Кормильчич. Деякий час Данило, остерігаючись галицького боярства, перебував при дворі угорського короля (політика галицького боярства призвела до загарбання Галичини угорцями в 1214 р.), а пізніше князював у дрібних волинських князівствах. Утвердившись на Волині і знайшовши підтримку частини волинського боярства, зацікавленого у відновленні великої і сильної держави, Данило зумів у 1238 р. оволодіти Галичем, а в 1239 р. – Києвом. Ще п'ять років тривала війна Данила з угорцями за Галичину. І лише вирішальна перемога під Ярославом 1245 р. над коаліцією угорців, поляків та військами союзних із ними галицьких бояр завершила процес відновлення галицько-волинської державності в попередньому обсязі. Хоча розвиток подій сприяв зростанню могутності Галицько-Волинської держави, реформаторська діяльність Данила Галицького була призупинена монголо-татарським завоюванням.

Воєнні та дипломатичні успіхи Данила викликали занепокоєння Орди. Данило був викликаний і в 1245-1246 рр. відвідав Сарай, де зумів підтвердити свої права на князівство, визнавши себе васалом Батия. Галицько-Волинська держава навіть у ці важкі часи, використовуючи своє вигідне географічне та стратегічне положення на шляху між Чорним і Балтійським морями, продовжувала боротьбу з монголо-татарами, організовувалась і посилювалась союзами з сусідами, в результаті чого ще майже сто років зберігала державотворчі і правові традиції Київської Русі.

Спадкоємці Данила продовжували його політичні починання і зберігали політичну цілісність князівства, однак суперничали за першість у ньому. Син Данила Лев, підтримуючи лояльні стосунки з Ордою та скориставшись тимчасовим ослабленням Польщі й Угорщини, приєднав до князівства Люблінщину та частину Закарпаття з етнічним українським населенням.

Однак, у ХІV cт. розпочався період стрімкого занепаду Галицько-Волинської держави, яку охопила важка внутрішня криза, спричинена боротьбою за престол між князями та галицькими боярами.

Складною внутрішньополітичною ситуацією князівства скористались сусідні держави, які в цей період перебували у стані військово-політичного піднесення. Угорщина відвойовує Закарпаття, Литва розпочинає військову експансію на Волинь. Заручившись підтримкою папи римського, польський король Казимир у 1344-1345 рр. розв'язав проти Галичини воєнні дії та захопив деякі території. У результаті нового походу 1349 р. Галицько-Волинське князівство було завойоване польськими феодалами, згодом його землі переходять під юрисдикцію угорського короля, а з 1387 р. Галицька земля була остаточно приєднана до Польської Корони. На Волині у 60-х рр. ХІV ст. утвердився протекторат литовських князів. Це означало фактичне припинення державності Галицько-Волинської Русі.

Право Київської Русі

Джерела права. В умовах первіснообщинного ладу у схід-*них слов'ян існували звичаї, що регулювали поведінку | людей. Згадку про такі звичаї до утворення Давньорусь-, кої держави можна знайти у літописах і повідомленнях зарубіжних авторів. Так, розповідаючи про східнослов'янські племена, літописець у "Повісті временних літ" зазначав, що ці племена "имяху обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав"*

Loading...

 
 

Цікаве