WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українсько-російські культурні відносини у 1991–254рр. - Курсова робота

Українсько-російські культурні відносини у 1991–254рр. - Курсова робота

1.2 Джерельна база

Класифікація джерел складається за схемою поданою в підручнику за редакцією Я. С. Калакури „Історичне джерелознавство"[34. С. 298].

Так писемні джерела поділяються за наступними групами: документальні (законодавчі, дипломатичні, акти, постанови, документи громадських об'єднань) та оповідні (публіцистика, наукова та навчальна література).

Основний корпус джерел використаних у роботі становлять документальні джерела. Першу групу правових документів становлять Конституції України і Росії, закони та інші нормативно-правові акти цих держав. В них визначені загальні засади внутрішньої та зовнішньої політики, правові норми розвитку культурного корінного населення та етнонаціональних меншин. Адже, зрозуміло, що співпраця у цій непростій сфері міжнаціональних відносин має здійснюватися у повній відповідальності з чинним законодавством. Так в Конституції України в частині 3 ст. 10 зазначається, що „В Україні гарантується вільний розвиток використання і захист російської, інших національних меншин України", випливає, що російська мова є мовою національних меншин.

Відповідно росіяни мають усі права гарантовані особам, які належать до національних меншин. В Україні такі права визначаються і регулюються законом України „Про національні меншини в Україні"[29], „Про об'єднання громадян в Україні".

Мовно-культурні права росіян, як національної меншини, регулюються статтями 6 і 8 Закону України „Про національні меншини в Україні"[29]. Зокрема, у ст.8 цього закону визначається можливість застосування мов меншин в усіх сферах суспільного життя, в тому числі в роботі державних органів, „у місцях де, більшість населення становить певна національна меншина" Такими місцями в Україні є Автономна Республіка Крим, а також населені пункти.

В усіх інших випадках, зокрема, місцях компактного проживання росіян, де вони однак не є більшістю, їм згідно зі ст.6 згаданого закону гарантується право на національно-культурну автономію, тобто на користування і навчання рідною мовою, вивчення рідної мови в навчальних закладах або через національно-культурні товариства, задоволення духовних, інформаційних та інших етнокультурних потреб.

З боку Росії також спостерігається правовий захист національних меншин. Конституція Російської Федерації [37] проголошує права кожного „користуватися рідною мовою, вільно обирати мову спілкування, виховання, навчання і творчості" (ст. 26), а також гарантує всім громадянам право на „збереження рідної мови, створення умов для її вивчення та розвиток" (ст. 68). Закон Російської Федерації „Про освіту" [32] передбачає, що „право громадян на отримання освіти рідною мовою забезпечується створенням необхідної кількості відповідних освітніх закладів, класів та груп, а також установ їхнього функціонування" (п. 2, ст. 6).

17 червня 1996 р. набрав чинності федеральний закон „Про національно-культурну автономію", а 15 липня 1996 р. указом Президента РФ № 909 затверджено „Концепцію державної національної політики Російської Федерації" [39]. Обидва документа покликані наповнити реальним змістом конституційні положення, що стосуються національних прав громадян РФ і закладають нормативну базу та механізм розв'язання проблем задоволення національно-культурних потреб українців в Росії, зокрема через діалог державних органів влади всіх рівнів з національно-культурними об'єднаннями.

Другу групу нормативно-правових актів становлять міждержавні українсько-російські угоди. Сьогодні українсько-російське співробітництво в гуманітарній галузі регламентують: Угода між Міністерством культури і мистецтв України та Міністерством РФ від 25 березня 1994 р.[85]; Українсько-російська декларація від 31 травня 1997 р.; Угода про співробітництво між Державним комітетом України у справах національностей і міграцій та Міністерство РФ у справах націй і федеративних відносин від 24 жовтня 1997р.[93]; Угода між Міністерством освіти України та Міністерством загальної професійної освіти РФ про співробітництво у галузі освіти від 27 лютого 1998р.; Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом РФ про взаємне визнання еквівалентність документів про освіту і вчені ступені від 26 травня 2000 р. [84] та ін.

Особливої уваги заслуговує, так званий, „Великий Договір 1997 р." [17], який дав змогу дійти висновку, що в ньому, по-перше, правовідносини між Україною і РФ затверджені як рівноправні, засновані на взаємній повазі і довірі. По-друге, визначені цими засадами принципи дружби співробітництва і партнерства становлять правову основу для розгортання сучасної цивілізованої співпраці в етнокультурній сфері, подолання недовіри і неприязні між українцями і росіянами, які закладені трагічним багатовіковим минулим. По-третє, договір став основою для укладення угод в конкретних галузях етнокультурної сфери як на державному рівні, так і на рівні суспільних недержавних організацій.

Визначену групу документів, що є джерельною базою, становить періодична газети та журнальна преса 1991-2004 рр ("Бюллетень международных договоров", "Московский журнал международного права", "Пам'ятки України", "День", тощо). Різно змістові та різно полюсні з політичної точки зору матеріали української і російської періодики дають змогу значно розширити сферу аналізу та узагальнення окремих питань теми [17, 19, 91].

Крім того, в роботі широко використовувалися інтернет-ресурси української і російської мережі бібліотек, видань, інституцій.

Таким чином, в даному дослідженні була використана достатня кількість джерел, яка дала можливість спробувати комплексно та систематично проаналізувати українсько-російські культурні відносини у 1991 – 2004 рр.

Розділ 2. Українсько-російське співробітництво в галузі освіти, науки та мистецтва

2.1 Співробітництво в області освіти

Одним з найцінніших і конкурентноздатних ресурсів Росії й України є їхнє освічене населення. Це стає особливо актуальним у нових умовах, коли розвинені країни переходять до "нової економіки" - економіки, заснованої на знаннях.

Росія й Україна, будучи спадкоємцями радянської системи освіти, що по праву вважалася однієї із кращих у світі, мають багато загальних рис і зв'язків. Але в сучасному світі для того, щоб не втратити колишніх переваг, необхідно постійно оновлювати, удосконалювати діючий механізм. Саме тому й російський й український уряд у якості одного з найважливіших пріоритетів розвитку економіки й соціальної сфери висувають модернізацію діючих систем освіти. Підтримкою в цих починаннях для них є традиційно висока цінність освіти для населення як України, так і Росії.

В останні роки в обох країнах почався, без перебільшення, освітній бум. Дані соціологічних досліджень показують, що в Росії 73% батьків, у яких є діти шкільного віку, хотіли б, щоб їхній син або дочка одержали вищу освіту, 11% батьків настроєні на те, щоб діти одержали дві вищих освіти [73].

В 2000 - 2002 р. повну середню школу в Росії закінчували в середньому 1 млн. 300 тис. юнаків і дівчат. І щороку російські вузи приймали приблизно 1 млн. 150 тис. - 1 млн. 220 тис. чол. Ростуть прийоми й на очні відділення вищих навчальних закладів, і на заочні. Із закінчивши школу відразу ж у вуз надходить 75% випускників. Це більше, ніж у США (там в 2000 р. ця цифра склала 65%, і, на думку американців, це означало перехід до загальної вищої освіти), у Японії (60%), Великобританії (55%). У Франції в університет може надійти будь-який випускник ліцею, що здав бакалаврський іспит, але до кінця першого року навчання відраховується до 40%, що надійшли [73].

Висока частина випускників шкіл, що надходять у вищі навчальні заклади України - на безкоштовне й платне навчання (за різним даними від 65 до 70%) [73].

Така націленість молоді на вищу освіту ставить серйозні економічні питання.

Країни Організації економічного співробітництва і розвитку витрачають на утворення в середньому 5-7% ВВП. У Росії ця цифра в останні роки коливалася від 3 до 3,8% ВВП [73]. На Україні бюджетні витрати на освіту становили 4-4,5% ВВП. Однак для підтримки рівня конкурентноздатності системи освіти при переході до "нової економіки" цього мало.

У Росії в 2000 р. була розроблена програма, що одержала умовну назву "Стратегія для Росії - освіта", де було поставлене досить амбіційне завдання - довести рівень державного фінансування освіти найближчим часом до 4,5% ВВП і створити умови для додаткового прибутку позабюджетних коштів в освіті, які дали б ще 2-2,5% ВВП. Таким чином, сукупні витрати на освіту суспільства й родин повинні були досягти 6,5-7% ВВП [73].

На Україні розгортаються дуже близькі процеси. Держава також намагається підтримати прагнення молоді одержати якісну освіту і як пріоритетне завдання висуває розвиток пільгового освітнього кредитування студентів. Відзначимо, що освітнє кредитування одержало великий розвиток у таких країнах як США, Канада, Австралія й з кінця 90-х років у Великобританії. Становлення цієї системи вимагає державних гарантій повернення освітніх кредитів. Це пов'язане з тим, що навіть у такій багатій країні світу як США повернення виданих освітніх кредитів не перевищує 50%[73].

Loading...

 
 

Цікаве