WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Генерал-фельдмаршал князь Григорій Потьомкін-Таврійський - Курсова робота

Генерал-фельдмаршал князь Григорій Потьомкін-Таврійський - Курсова робота

Незабаром у "грецькому проекті" князя Тавриди не залишилося місця російській імператриці Катерині та її онуку Костянтину. Софія та Потьомкін вирішили обвінчатися і коронуватися на нове царство. Усвідомлюючи свою владу над князем, пані Вітт зажадала від нього негайних дій. У степах Північного Причорномор'я з'явилися сади, парки, села, верфі та міста.

У мальовничому місці злиття рік Бугу та Інгулу Потьомкін заснував місто, яке мало стати столицею відродженої Візантії. Григорій Олександрович назвав місто Миколаєвом на честь святого Миколи Мирлікійського. Тут, у мурованому соборі св. Григорія, князь збирався повести під вінець Софію, а в храмі святого Миколи Угодника — коронуватися. Палац для Софії та Потьомкіна вже закладався. Біля нього іноземець-садівник розбив парк.

І садів, і палаців у новому місті дійсно було в достатку. Щоправда, до нинішніх часів багато з цих чудес не дожили. Літній палац ясновельможного князя було спалено матросами незабаром після Жовтневої революції, "величезні палати Спаськ і Богоявленськ", згадані Левицьким, перетворилися на райони Миколаєва, а ім'я Софії Вітт стали пов'язувати не з Потьомкіним і Миколаєвом, а з графом Потоцьким і уманським парком. І сталося так тому, що візантійським планам Потьомкіна та Софії не судилося здійснитися. У гру вступила імператриця Катерина.

Хід імператриці

Государиня давно вже побоювалася "чудового князя Тавриди", котрий зосередив у своїх руках непомірну владу. Потьомкін ставав некерованим, і імператриці тепер нічого було берегти князя — її турботою й опікою користувався новий фаворит, Платон Зубов. До того ж плани Софії та Потьомкіна розгнівали Катерину: вона почала думати про усунення Григорія Олександровича.

Існує гіпотеза, що Катерина направила до князя молодого лікаря, спеціально навченого "мистецтву" поводження з отрутами, і Потьомкін був отруєний. Втім, навіть якщо такі вказівки і не були дані, раптова і незрозуміла смерть Григорія Олександровича підтверджує версію про отруєння. Щоправда, неясно, хто в даному разі виступав замовником. "Чудовий князь Тавриди" помер посеред степу, по дорозі в місто, де збирався коронуватися, а "імператрицю", котра нею так і не стала — Софію Вітт, — продали втретє і востаннє у її житті. Покупцем став граф Станіслав Потоцький.

Із коронним гетьманом, графом Ксаверієм-Станіславом Потоцьким, Софія Вітт познайомилася ще 1788 року, за три роки до смерті Потьомкіна, коли за таємним дорученням ясновельможного їздила на Варшавський сейм. Тоді вона переконала Потоцького примкнути до Тарговицької конфедерації, після чого вибухнуло повстання Костюшка, і граф змушений був залишити батьківщину. На настійну вимогу російської імператриці Вітт збув із рук свою чарівну жінку, за котру палко закоханий Потоцький виклав два мільйони польських злотих. Втім, обвінчатися вони змогли лише після смерті першої дружини графа, Жозефіни-Амалії Мнішек—Потоцької, відомої художниці, котра оспорювала лаври Елізабет Віже-Лебрен. Потоцький і Софія оселилися в Умані, де граф кинув до ніг своєї богині розкішний парк.

Імператриця Катерина усього на п'ять років пережила людину, котру спочатку пристрасно любила, а потім не менш пристрасно ненавиділа. Кажуть, вона оплакувала "князя Тавриди", а сльози ці витирав новий фаворит государині, красень Платон Зубов. Смерть Потьомкіна перегорнула найкращі сторінки катерининського царювання, яке вступало у свої неминучі присмерки. Державін написав на смерть Потьомкіна оду, а Софія — мимовільна винуватиця загибелі ясновельможного — усе життя оплакувала його, "як рідного брата".

Епілог

Потьомкін бажав бути похованим у Миколаєві, але за іронією долі та волі імператриці Катерини його поховали в Херсоні, місті, яке князь називав "труною". У Миколаївському обласному архіві, у журналі вихідних казенних листів за 1791 рік, містяться цінні історичні відомості про хворобу, смерть і похорон князя. Ці відомості присутні в копіях ордерів, листів і рапортів, написаних у вересні—листопаді 1791 року першим будівельником Миколаєва, полковником М.Фалєєвим, підлеглим йому офіцерам, вищим командним особам і особам духовного звання. Вони розповідають ось про що.

29 вересня 1791 року М.Фалєєв одержав із Ясс від довіреної особи князя Потьомкіна і начальника його канцелярії генерал-майора В.Попова звістку про те, що "...его светлости болезнь усугубилась, и все врачи сомневаются в его жизни". Того ж дня Фалєєв виїхав поштовим трактом у Ясси. 3 жовтня він повідомив звідти обер-інтенданту Миколаївського адміралтейства підполковнику С.Афанасьєву, що "...после опасного усиления болезни почувствовал его светлость облегчение и изволил дать мне знать, что вскоре отправится в Николаев и будет иметь там пребывание до совершенного выздоровления..."

4 жовтня 1791 р. хворий Потьомкін залишив Ясси і виїхав у Миколаїв. У його почті перебував і М.Фалєєв, котрий у дорозі став мимовільним свідком несподіваної смерті князя. Тіло Потьомкіна доставили назад у Ясси, де лікарі його бальзамували. Вражений цією подією, М.Фалєєв писав у Миколаїв, що "мы лишились великого и милосердного нашего начальника светлейшего князя Григория Александровича, он, ехавши в Николаев, в 37 верстах от Ясс 5 октября окончил жизнь свою в поле, оставя всем вечное сожаление, а мне неутешительную горесть, через 4 дня вынос будет его телу..."

13 жовтня відбулася жалобна церемонія, після якої М.Фалєєв виїхав у Миколаїв, а тіло Потьомкіна залишалося в Яссах до особливого на те розпорядження імператриці. 29 жовтня М.Фалєєв одержав копію найвищого рескрипту з повелінням імператриці про поховання тіла Потьомкіна в Херсоні, де в пошану заслуг князя перед батьківщиною було наказано встановити йому пам'ятник.

2 листопада М.Фалєєв відправив В.Попову лист, у якому просив посприяти у похованні тіла Потьомкіна саме у Миколаєві.. При цьому він писав, що "...лучше если б оно погребено было в городе Святого Николая, который он (Потемкин) воздвигнул в память Очаковской победы и столько любил его, что желал остатки дней своих проводить в монастыре Спасско-Николаевском, на строение которого и план мне дал подписанный своею рукой. Возрадовалась бы душа его, взирая с небес на тело, в котором она была, что оно погребено в любимом его граде, здесь же и церковь во имя его ангела воздвигнута. Херсон не мог он терпеть, почитай то место очень нездоровым, и для того там никогда ночевать не хотел и как бы поздно ни было, уезжал в Богоявленск: не рассудите ли, милостивый государь, о сем доложить государыне? А между тем сделать в Херсоне склеп, в коем положить на время тело, пока в Николаеве освятится церковь".

Однак прохання М.Фалєєва так і не задовольнили. Мало того, навіть маршрут руху жалобного кортежу з тілом Потьомкіна було прокладено із Ясс у Херсон не найкоротшим шляхом — поштовим шляхом через Миколаїв, а в об'їзд його, степом. Лише завдяки сприянню архієпископа Катеринославського Амвросія маршрут руху жалобного кортежу вдалося змінити, та й то вже на шляху його проходження. У Богоявленську жалобна церемонія була проведена в домашній церкві племінниці князя, графині А.Браницької.

26 листопада М.Фалєєв у листі В.Попову повідомив, що "сего месяца 23 числа тело покойного светлейшего князя в Херсонской соборной церкви предано земле с подобающей церемонией, место для погребения выбрано пристойное... об оном имею поднести при сем план расположения означенной церкви. Прилично бы тут было поставить бюст, сказывают, что есть в Санкт-Петербурге сделанный и очень похож, а нет, так можно бы сделать в Италии: я прилагаю при сем идею оному и ежели сия не годится, милостивый государь, прожектировать искуснейшим художникам, а подпись попрошу я Василия Петровича сделать... Не было человека, кто бы не пролил горчайших слез при сем случае, я не меньше имел побуждения к тому. Вспоминал отзывы его светлости о Херсоне, он всегда называл его гробом и будто предчувствовал, что там погребену ему быть. Отдавши последний долг усопшему, возвратился я в Николаев..."

Світлий князь Григорій Потьомкін -Таврійський, Президент Державної Військової колегії, генерал-фельдмаршал, Великий Гетьман Козацьких, Екатерінославських і Чорноморських військ, Головнокомандуючий Екатерінославською армією, легкою регулярною кіннотою, флотом Чорноморським і іншими сухопутними і морськими військовими силами; Сенатор, Екатерінославський, Таврійський і Харківський генерал-губернатор; Її імператорської Величності військ генерал-інспектор, генерал-ад`ютант, дійсний камергер, лейб-гвардії Преображенського полку підполковник, корпусу кавалергардів шеф; Орденів Андрія Первозванного, Святого Олександра Невського, Святого Георгія, Рівноапостольного князя Володимира, Святої Ганни, прусського Чорного орла, данського Слона, шведського Серафима, польського Білого Орла, Святого Станіслава кавалер.

Чудово сказав про нього принц де Лінь, що знав всіх титанів свого часу, від Фрідріха Великого до Наполеона: "Це найдивовижніша людина, якого мені довелося зустріти [...] нудьгуючий серед задоволень; нещасний від власної успішності; непомірний у всьому, філософ, що легко розчаровується, часто похмурий, непостійний, глибокий, здатний міністр, майстерний політик - і раптом десятирічна дитина [...] В чому полягала секрет його чарівництва? Геній, геній і ще раз геній; природна обдарованість, відмінна пам'ять, піднесений лад душі; глузливість без прагнення образити, артистичність без награної [...] здатність завойовувати в кращі моменти будь-яке серце, безодня щедрості [...] тонкий смак - і якнайглибше знання людської душі".

Loading...

 
 

Цікаве