WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Генерал-фельдмаршал князь Григорій Потьомкін-Таврійський - Курсова робота

Генерал-фельдмаршал князь Григорій Потьомкін-Таврійський - Курсова робота

Дійшовши належного віку, Потьомкін поступив до Московського університету, але раптово покинув заняття, захопився фехтуванням та верховою їздою, за що й був відрахований. Та юнак, не шкодуючи за навчанням, записався у Лейб-гвардії кінний полк. Хто знає, можливо, йому довелося б ще довго чекати першого офіцерського звання, але допоміг його величність випадок. У день державного перевороту 1762 року Потьомкін виявився серед гвардійців, що супроводжували Катерину II у верховій поїздці з Петербурга до Оранієнбаума, де перебував Петро III.

Молодий вахмістр привернув увагу імператриці, що й відкрило йому шлях до придворної кар'єри: через декілька днів він вже корнет, згодом — підпоручик, а після повернення із Стокгольму, куди його відправили у повноваженні кур'єра — поручик і камер-юнкер, й одночасно — фаворит її Величності. Здавалося б, така карколомна кар'єра мала вдовольнити Потьомкіна, але щойно розпочалася російсько-турецька війна 1768-1774 років, він покинув будуар Катерини II і вирушив на фронт.

У боях молодий генерал-майор відзначився як чудовий командир кавалерії, — чого варта була лише блискавична атака Новотроїцьких кірасирів (полк вів початок від українського козацтва), очолювана ним у битві при Рябій Могилі. В ході воєнних дій, а саме — 1772 року, Потьомкін познайомився з запорожцями і записався у Кущівський курінь під прізвиськом Грицька Нечеси, котре отримав від козаків, які сприймали його перуку за копицю нечесаного волосся.

Що ж являла собою тогочасна Січ? Після смерті у 1733 році останнього лицаря Запорожжя, гідного апофеозу Костя Гордієнка, Славне Військо Запорозьке Низове останнім з козацьких військ України присягнуло на вірність Росії. Відтоді поблизу Січі з'явилося укріплення — Новосіченський ретраншемент, де постійно перебувала російська залога. На північно-західних кордонах Запорозьких вольностей виникла ще одна проблема — Новосербія. Справа в тому, що за часів імператриці Єлизавети до Російської імперії переселилося чимало представників південнослов'янських народів: сербів, хорватів, чорногорців, македонців та інших, що втекли від переслідувань з боку турків.

Більшість з них мали, висловлюючись сучасною мовою, кримінальне минуле. Проте російський уряд був дуже радий цим біженцям: по-перше, з них сформували поселені гусарські полки, отже, Росія отримувала власну легку кінноту (адже козаки постійно підкреслювали, що вони є союзниками, а не підданцями імперії), а по-друге — створювався інструмент тиску на непокірних запорожців, оскільки саме їхні землі — північну частину Буго-Гардової та північно-західну Кодацької паланок — уряд виділив під військові поселення, давши краю назву — Новосербія.

Оскільки нові сусіди, у більшості своїй, в минулому були розбійниками, то не дивно, що їхні взаємини з січовиками були напруженими. В таких ситуаціях офіційний Петербург завжди ставав на бік сербів. Власне, Росія була зацікавлена у якнайскорішій ліквідації Запорозької Січі і зупиняла її лише турецька військова присутність у Північному Причорномор'ї, а у бойових діях проти турків і татар легка козацька кіннота та рухома флотилія були незамінними.

Сама Січ як лицарський християнський орден на той час перебувала у кризовому стані. З колишнього військового моноліту вона перетворилася на два угрупування: рядове козацтво, або "голота", та старшина, або "дуки". Типовим представником останніх був кошовий отаман Петро Калнишевський. Ось як характеризує його відомий науковий діяч української діаспори професор Нестор Король: "Тодішній кошовий надзвичайно багатий 84-річний П. Калнишевський, опираючись на заможніх сімейних запорожців, яких вже на той час на Запоріжжі було подостатку, що погірдливо і принизливо обзивав простих братчиків... не інакше, як "голитьбою" — був набагато більше ніж лояльний по відношенню до Росії.

Мабуть, йому не давали спокою успіхи козацької старшини з Гетьманщини, звідки він був родом, що в цей час вже набула російське дворянство, а до того ще й в придачу передніше вільне селянство ба навіть збіднілих козаків собі в рабів". Отже, ми бачимо, що тогочасна січова верхівка, на відміну від Гордієнка та його соратників, врахувавши гіркий досвід своїх попередників, пішла шляхом найменшого спротиву, займаючись лише самозбагаченням і при цьому тримаючи у покорі головні маси козацтва за допомогою російських залог на Запорожжі. Єдиною інституцією, не підпорядкованою Росії, залишалася тільки Запорозька церква, підлегла лише Вселенському (Костянтинодонському) патріархату.

Втім, незважаючи на такі маніпулювання старшини, лицарський дух Січі ще не згас. Саме це й імпонувало Потьомкіну, який був за натурою романтиком та авантюристом. До того ж, запорожці під його проводом виявили у боях з турками дива хоробрості, за що ряд старшин отримали іменні золоті медалі, а кошовий — оздоблений діамантами портрет Катерини II.

Проте, допомігши Росії виграти війну з Туреччиною, запорожці підписали собі смертний вирок. Справа в тому, що за Кючук-Кайнарджийською угодою, до Російської імперії, крім фортеці Кінбурн відійшли виключно козацькі землі, які до війни належали до Перевізької (Інгульської) та Прогноївської паланок. Частина запорозької старшини на чолі з Антоном Головатим розуміли, що офіційний Петербург, аби не звести нанівець результати війни, зробить все для знищення Запорозької Січі. Саме тому Головатий запропонував Потьомкіну, який у 1774 році отримав титул графа і став віце-президентом військової колегії та генерал-губернатором Новоросії, проект реформи Славного Війська Запорозького Низового, що зводився до наступного:

- вивести із Війська деструктивний елемент;

- оголосити новий устрій, подібний до Війська Донського;

- визначити постійну кількість козаків у Війську.

Потьомкіна цей проект влаштовував, але при дворі взяла гору думка сербів, які, на той час були у моді, і, до того ж, зазіхали на запорозькі землі. Безсилий щось зробити, Потьомкін, не бажаючи ризикувати кар'єрою, "вмив руки" і був змушений втілювати у життя імператорський указ про ліквідацію Запорозької Січі. Монаршу волю виконував корпус генерала П. А. Текелія, що переважно складався з південних слов'ян, угорців, молдаван та волохів. Завдяки зрадницьким діям кошового Петра Калнишевського та архімандрита Володимира (Сокальського), карателям пощастило здобути Січ без єдиного пострілу.

Вочевидь, Калнишевський та його оточення не дуже переймалися долею товариства, адже сподівалися отримати дворянські права і землі. Проте їхні надії не справдилися. Катерина II, перелякана національно-визвольним виступом яїцьких козаків та малих народів під проводом Омеляна Пугачова, вирішила вжити проти старшини всіх козацьких військ найжорстокіших репресивних заходів. Петра Калнишевського, а також військового суддю Павла Головатого та писаря Івана Глобу було засуджено на смерть. Але тут несподівано втрутився Потьомкін, подавши 14 травня 1776 року імператриці доповідь про те, що "вероломное буйство" названих старшин "столь великое, что по всяким законам они заслужили смертную казнь", але запропонував Катерині II замінити страту засланням. Петра Калнишевського було ув'язнено у Соловецькому монастирі, Івана Глобу — у Туруханському, а Павла Головатого — у Тобольському.

Останній кошовий повторив долю більшості політичних в'язнів тогочасної Росії. Спочатку його тримали у підземеллях Архангельської та Прядиненної веж, де він просидів 12 років. Але Потьомкін не забував про в'язня й у 1788 році, коли запорожці вже під назвою "вірних козаків" відзначилися у черговій російсько-турецькій війні, він добився в імператриці дозволу на переведення Калнишевського у братську келію. Займаючи у монастирі далеко не останнє приміщення, колишній кошовий тримав служників, а до того ж отримував пенсіон по 1 золотому рублю на день.

Отже, його річний прибуток нараховував 365-366 рублів, і це при тому, що у Січі жалування кошового становило лише 70 рублів. Таке становище дозволяло Калнишевському робити значні пожертвування на церкву. Ще до 1917 року в Успенському соборі Соловецького монастиря зберігалися запрестольний хрест та Євангеліє у дорогоцінній оправі, подаровані ним. У монастирських стінах Калнишевський і завершив своє життя 31 жовтня 1803 року у 112-річному віці.

Між тим Потьомкін як новоросійський генерал-губернатор зіткнувся з важливою проблемою: захистити новоприєднаний край було ніким. Запорожці після ліквідації Січі частково пішли у турецькі володіння, де заснували Задунайську Січ, а частково розійшлися по хуторах чи осіли в Нікополі, Катеринославі та Херсоні. Регулярної легкої кінноти, необхідної для війн з турками, Росія не мала. А південнослов'янські гусарські полки, на які так покладалася Катерина II, були, за висловом сучасника, "многочисленны только к получению жалования".

Loading...

 
 

Цікаве