WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Соціально-культурний розвиток України у другій половині XIX сторіччя - Курсова робота

Соціально-культурний розвиток України у другій половині XIX сторіччя - Курсова робота

Мережа позашкільної освіти дорослого населення складалася з недільних шкіл, вечірніх та повторних класів, народних читань і народних бібліотек. Перші недільні школи з'явилися з ініціативи прогресивної студентської молоді у 1859 р. в Києві, їх засновниками стали студенти університету на чолі з Федором Вороним, а також Яків Бекман, Митрофан Муравський. Незабаром такі школи виникли і в інших містах. Значну роль в організації недільних шкіл відіграли попечитель Київського учбового округу Микола Пирогов і професор історії Університету св. Володимира Платон Павлов. До 1862 р. по всій Україні діяло 111 недільних шкіл. Викладачами у них працювали, як правило, студенти, вчителі, прогресивне чиновництво та творча інтелігенція. Вони ж готували для недільних шкіл підручники й посібники. Навчання мало переважно світський характер і в більшості випадків виходило за межі програм початкових навчальних закладів. Крім типово шкільних предметів, у них викладалися географія, історія, природознавство, основи сільського господарства, гігієна. Вчителі вели викладання українською мовою, добивались її офіційного визнання в школах. Перші недільні школи швидко здобули популярність серед народу й водночас викликали невдоволення царської адміністрації й реакціонерів усіх мастей. У 1862 р. власті нібито за виявлену революційну пропаганду закрили всі недільні школи. Але через два роки під тиском громадськості мусили знову дозволити їх існування.

Положення про початкові народні училища прирівнювали недільні школи до загального типу початкових навчальних закладів з чітко визначеним завданням: "стверджувати в народі релігійні й моральні поняття і поширювати початкові знання". Вони призначалися для робітників і ремісників, які не мали можливості одержати освіту звичайним способом. Над ними встановлювався пильний нагляд міністерських чиновників, аз 1891 р. ще й духовного відомства. Недільні школи почали Відроджуватися тільки з 70-х років. Хоча, наприклад, приватна недільна школа Алчевської в Харкові не припиняла своєї роботи, незважаючи на всі перешкоди, протягом усієї другої половини XIX ст. Самовіддана півстолітня праця на ниві народної освіти висунула Алчевську в один ряд І найвідомішими педагогами свого часу. На кінець 90-х років кількість недільних шкіл у Полтавській губернії зросла всього до 15, Харківській і Чернігівській — до 10 в кожній.

Прості люди могли навчитися писати й читати у вечірніх класах. Вони призначалися для осіб, котрі не могли відвідувати щоденні чи недільні школи, а також для відстаючих учнів. Вечірні класи почали створювати у першій половині 70-х років з ініціативи селян, робітникіи і вчителів Бор-зенського повіту Чернігівської губернії. Потім вони з'явились і в інших губерніях. Сучасники, особливо вчителі, відзначали широку популярність таких форм позашкільної освіти серед неписьменних дорослих селян і робітників. Але у зв'язку з активізацією діяльності народників вечірні класи у другій половині 70-х років були закриті й відродилися тільки наприкінці 80-х. Заняття з дорослими учнями велися 1—2 рази на тиждень протягом одного-двох років, як правило, взимку, у вільний від роботи час.

Для людей, які в дитинстві навчались у школах, але з часом забули грамоту, організовувалися повторні класи. Вони мали на меті, з одного боку, запобігти рецидивам неписьменності, а з іншого — дати більш повну освіту тим, хто нещодавно закінчив трирічний курс початкової школи. Тут вивчались ті ж предмети, що й у початковій школі, але в ширшому обсязі. Учні читали художні твори, релігійно-моральні та популярні статті тощо. На початку 60-х років у Києві, Харкові та Полтаві, а згодом і в інших містах почали проводитися народні читання. Але під час масових репресій проти всього українського вони були заборонені й припинили існування. Лише під тиском прогресивної громадськості уряд у 1876 р. дав дозвіл на відновлення народних читань у губернських містах, у 1888 р. — в селах і в 1894 р. — у повітових містах, фабричних і заводських селищах. При місцевих товариствах грамотності й земських установах почали працювати спеціальні Комісії, які займались організацією читань для народу, добором відповідної літератури та ілюстрацій. Крім них, таку ж діяльність вели товариства тверезості. Для читань використовували переважно світську літературу, зокрема різні оповідання, поеми, казки, байки, а також праці про ведення сільського господарства та промислів, їх відвідувало багато як дорослих, так і дітей, особливо в сільській місцевості. До 1896 р. у Полтавській губернії народними читаннями було охоплено 40 тис. слухачів. Приблизно таке ж саме спостерігалось і в інших губерніях.

Продовжувала існувати невелика кількість досить добре забезпечених літературою публічних бібліотек. Перші народні (безплатні) бібліотеки з'явились у 1859— 1861 pp. в Києві, Харкові, Полтаві та деяких повітових містечках. Але разом з недільними школами вони були закриті властями в 1862— 1863 pp. Щоб паралізувати народну ініціативу в цій справі, в 1865 р. уряд передав питання про їх відкриття на розсуд міністра народної освіти або губернатора. З 1867 р. за ними встановлювався подвійний нагляд: Міністерства внутрішніх справ і Міністерства народної освіти, а з 1871 р. — ще й духовного відомства. В ході боротьби уряду з опозицією й народниками бібліотеки зазнавали різних утисків, їх закривали, вилучали літературу, звільняли з роботи, а то й заарештовували бібліотекарів. Після погрому народні бібліотеки почали відроджуватись на початку 70-х років. Одну з них відкрило в 1871 р. Харківське товариство грамотності в с. Липцях. її книжковий фонд становив 109 примірників книжок різного жанру. В організації таких закладів брали участь повітові та губернські земства, а також сільські громади. До 1898 р. у селах і містечках Лівобережжя та Слобожанщини відкрилось 307 народних бібліотек, один заклад припадав на 32 населені пункти. Відвідувачі читали ту літературу, яку їм нав'язували власті через "Каталоги дозволених книг". Це були в основному твори Олександра Пушкіна, Івана Тургенева, Миколи Гоголя, Льва Толстого та інших видатних російських літераторів. Фактично не допускалися на полиці книжки українських літераторів, особливо писані українською мовою. Поряд із легальними в окремих випадках існували й нелегальні бібліотеки громадівців і народників. Дещо в іншому становищі перебувала початкова освіта на західноукраїнських землях. У 1869 р. уряд Австро-Угорщини провів шкільну реформу, за якою встановлювалося загальне обов'язкове початкове навчання дітей від 6 до 14 років. Усі школи передавалися з відання церкви під контроль світських властей. Пізніше для керівництва освітою у Східній Галичині було створено шкільні округи, які підпорядковувалися головній крайовій раді. За новим шкільним законом (1895) школи ділились на два типи— нижчі (сільські одно-, дво- й трикласні) та вищі (міські чотири-, п'яти- й шестикласні). Навчальних закладів ні в Галичині, ні в Закарпатті, ні на Буковині явно не вистачало. Внаслідок цього, а також через тяжке матеріальне становище селян приблизно 66,4 % всього населення Східної Галичини в 1890 р. залишалось неписьменним. На відміну від російського, австро-угорський уряд дозволяв викладання українською мовою в школах. Але його реальна політика відкривала широкі можливості для денаціоналізації українців, в тому числі й у школах. Сфера користування українською мовою звужувалася. Кількість навчальних закладів з українською мовою викладання у Східній Галичині зменшилася з 1292 у ІХ6<) р. до 572 у 1871 р. Натомість дітям українців нав'язувалась польська мова. Під впливом її засилля в установах і побутовому спілкуванні чимало українців віддавали своїх дітей до польських чи змішаних, польсько-українських, шкіл. Усе це призвело до поступового скорочення україномовних навчальних закладів. У 1900 р. вже діяло 4250 класів із польською і 2250 класів з українською мовами викладання. В школах Закарпаття українську мову щодалі більше витісняла мадярська, а на Північній Буковині — румунська. Проте в цілому становище з викладанням української мови у шкільній мережі західноукраїнських земель було дещо кращим, ніж у тих українських регіонах, що перебували у складі Російської імперії. Це сприяло кращому збереженню українцями Східної Галичини національних особливостей.

Середня й вища освіта

Loading...

 
 

Цікаве