WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Соціально-економічний розвиток України у XVII ст. - Курсова робота

Соціально-економічний розвиток України у XVII ст. - Курсова робота

Характерні особливості соціальних відносин

Ще на першому етапі національно-визвольної війни гетьманська адміністрація взяла курс на поступове відновлення відособленості податних станів. У Березневих статтях 1654 р. місце селянства в соціальній структурі населення визначалося так: "Хто пахотний селянин, той буде повинність звичну... віддавати, як до цього". Але швидко перетворити селянство на залежну податну масу за тих умов було неможливо. Надто сильним залишалося селянство, надто свіжими були його епохальні завоювання, здобута в боях свобода.

Тому намагання властей відновити колишню залежність селян викликало загострення соціальних суперечностей. Досить виразно воно проявлялось у небажанні підкорятися властям і в самовільному покозаченні. Доводячи особисту участь у національно-визвольній війні чи військових діях наступних літ, селяни переходили до стану козаків. Кількість селянства в 1665 р. скоротилася порівняно з 1654 р. у Миргородському полку на 43,9, у Полтавському та Ніжинському полках на 74% у кожному. Тільки з 90-х років під тиском власницьких устремлінь козацької старшини, шляхти й монастирів чисельність лівобережного селянства почала швидко зростати. У Прилуцькому полку, наприклад, за 1666 - 1713 pp. його приріст становив 136,3%, що майже в 5,7 раза більше від можливого природного. Таке могло статися лише за рахунок оселянення козацтва. Кількісне зростання селянства наприкінці XVII - на початку XVIII ст. свідчило про повернення старих порядків і перетворення маси вільного населення на залежне.

Селянство Гетьманщини поділялося на декілька розрядів з різним рівнем особистої залежності. Найчисленнішу групу населення становили селяни "вільних" військових сіл. У 1666 р. в них налічувалось 24604 двори. Особисто вільні селяни перебували у віданні Військового скарбу й становили основний фонд для пожалувань козацькій старшині, шляхті й монастирям. Протягом 1666-1741 pp. кількість дворів у "вільних" військових селах зменшилась до 4695.

Групу залежних селян становили піддані старшини, монастирів і шляхти, кількість яких незмінне зростала переважно за рахунок селян "вільних" військових сіл. Усі вони ще не були закріпачені, зберігали можливість переходу від одного власника до іншого. Не існувало жодного законодавчого акта, котрий би запроваджував кріпосну залежність цієї категорії сільського населення. За Глухівськими статтями 1669 р. селяни частини старшинських і монастирських маєтностей, одержаних від царського уряду, потрапили в судову залежність від власників. Це був один з кроків на шляху обмеження особистої свободи виробників. Кількість залежних селян зростала. Якщо в 1657 - 1672 pp. старшина, шляхта і монастирі одержали у своє володіння 275, то в 1673 - 1709 pp. - вже 480 сіл і хуторів. Одночасно зменшувалася кількість магістратських і ратушних сіл. Відбувався відплив селянства з однієї сфери підпорядкування до іншої, з розвинутішими феодальними відносинами.

Характерною особливістю соціальних відносин на Лівобережжі стало переростання особистої залежності селянина на залежність кріпосницького характеру. Почалося так зване повторне закріпачення селянства. Воно виявлялось у прагненні адміністрації дедалі міцніше прив'язати підданих до наділів. Місцева влада забороняла їм продавати наділи стороннім особам без дозволу власника села, у порушників забиралися ниви, врожаї або їх взагалі виряджали з села. Існували також заборони продавати залишені землі. Обмеження особистої свободи сільськогосподарського виробника і запровадження наприкінці XVII ст. одно - або дводенної панщини започаткували тенденцію до еволюції соціальної залежності в залежність кріпацьку. На цьому шляху Гетьманщина наздоганяла Росію, де кріпосне право було юридичне оформлене в 1649 р. Проте законодавчому утвердженню кріпацтва перешкодила складність політичної обстановки, незавершеність процесу формування великої земельної власності й ліквідації соціально-економічних здобутків революції 1648 р., сила і антикріпацькі настрої селянства.

Другим за чисельністю станом суспільства вважалося козацтво. Його привілеї були узаконені ще в перші роки національно-визвольної війни. Козацтво звільнялось від загальнонародних повинностей і поборів, мало право власності на землю і ряд пільг в торговельно-промисловій діяльності. Судити їх могли тільки козацькі суди різних рівнів. Права козаків передавались у спадок. Причому спочатку вони зберігались як за дітьми, так і за козацькими вдовами. Але вже за Московськими статтями 1665 р. козацька вдова після виходу заміж за посполитого їх втрачала. В окремі роки царські воєводи намагалися заборонити козакам одружуватись із селянками і міщанками, що викликало спалах обурення всього місцевого населення.

Кількість козаків після об'єднання України з Росією визначилась у 60 тис. чол. Але в умовах ліквідації штучних перепон між станами гетьманський уряд так і не наважився складати реєстр, який би відділив козацтво від інших соціальних груп населення. Його кількість коливалася від 100 до 300 тис. чол. Незважаючи на всі спроби правлячих кіл ізолювати стани, лави козаків повсякчас поповнювались. І це незважаючи на те, що до козацьких списків дозволялося вписувати мігрантів, міщан і лише в окремих випадках вільних селян.

Заможні верстви суспільства вели потужний наступ на права козацтва. Одержавши у володіння село, мало хто дотримувався гетьманських чи полковницьких вказівок не чіпати козаків, що в ньому жили. Дівицький сотник Михайло Шендюх у 1679 - 1685 pp. почав притягати до виконання різних робіт і козацьке населення сіл Буди, Дроздівки, Жуківки й Куликівки Ніжинського полку. В 1654 р. у с. Попівці того ж полку мешкало 150 козаків і 153 вільних селянина. Через деякий час абсолютну більшість жителів села становили вже піддані старшини.

Те ж саме практикували й монастирі. Густинський монастир активно збільшував чисельність своїх селян за рахунок місцевих козаків. Прилуцький полковник Лазар Гор-ленко з цього приводу писав гетьману в 1680 p., що всі вони добровільно пішли на службу до духовного власника села. В дійсності козаки не "відкинулись з реєстру", а були насильно виписані з нього старшиною за домовленістю з архімандритом. Чернігівський Єлецький монастир у 80-х роках відмовився визнати козацькі права жителів Копачів, Надинівки, Серединки й Сіножатського Чернігівського полку. Застосовувалися й інші методи наступу можновладців на лівобережне козацтво. Старшина, шляхта й монастирі різними шляхами перетворювали козаків на своїх підданих, змушували їх відбувати різноманітні повинності. Причому цей процес часто супроводжувався насильствами і зловживаннями. Перетворення козаків на залежних селян активізувалося в 90-х роках, коли влада козацької старшини зміцніла. Внаслідок наступу українського панства кількість козаків зменшувалася. Вже у 70-х роках серед козацтва з'явилася помітна майнова нерівність. У 1698 р. гетьманський уряд спеціальним універсалом наказав полковникам поділити усіх козаків на виборних (несли військову службу) і підпомічників (допомагали виборним при спорядженні на службу).

Козацтво Слобожанщини мало багато спільного з лівобережним. Юридична воно поділялось на полкових і міських козаків. До міських козаків дозволялося записувати всіх бажаючих, а до полкових - лише заможних і сімейних. Збіднілі полкові козаки переставали відбувати військову службу й переходили до розряду міських. Відповідно до майнового становища слобідське козацтво у 1700 р. також поділилося на виборних і підпомічників.

Змінилося становище й українських міщан, їхній соціальний статус визначався царськими грамотами й нормами магдебурзького права. Міщани магістратських міст мали податковий і судовий імунітети, ремісничі та торговельні пільги. Міщанство Гетьманщини еволюціонувало в тому ж напрямі, що й селянство. Посилювалося соціальне розмежування. У залежності від економічного становища воно поділялось на три соціальні групи: міська верхівка (багаті купці й власники майстерень), середні кола (дрібні ремісники й торговці), міські низи (незаможні ремісники й торговці). Між ними не існувало штучно створених бар'єрів. Кожен міг опинитися у тій чи іншій групі.

Loading...

 
 

Цікаве