WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Етнічна консолідація й національно-духовне піднесення української народності у XV-першій половині XVII ст. - Курсова робота

Етнічна консолідація й національно-духовне піднесення української народності у XV-першій половині XVII ст. - Курсова робота

Поступово відновлювалася також назва "У к р а ї н а". Якщо в XIV—XV ст. вона стосувалася лише окремих місцевостей і вживалася не часто, то згодом поширилася на всю територію України. Так називалися в різний час галицькі, подільські землі, Лівобережжя, Подніпров'я і, нарешті, вся етнічна територія України в складі Речі Посполитої. Топонім "Україна" досить часто трапляється в документах XVI — першої половини XVII ст. У грамотах польського короля Стефана Баторія придніпровські, подільські та інші

Землі часто називалися "українськими", а інколи поруч вживалися назви "Польща" і "Україна", що свідчить про різ-нозначність цих двох географічних понять. Автор Львівського літопису з 12 згадок про Україну в дев'яти випадках застосовував термін "Україна", а в решті — "Військо Запорізьке". У "Хроніці з літописів стародавніх" Феодосія Со-фоновича про події на етнічних українських землях з кінця XVI по 60-ті роки XVII ст. згадуються 20 різних географічних назв. З них 15 —"Україна", три — "Руська земля", два— "Русь". На карті французького інженера Боплана першої половини XVII ст. "Україною" названі землі від "Московії до границь Трансільванії", хоч у самому тексті цей термін сусідить з назвами окремих українських земель.

Взагалі, топонім "Україна" на середину XVII ст. набув загальноукраїнського значення, хоч і не витіснив інші, а існував поруч з ними. Люди вкладали різний зміст у термін "Україна". Польські урядовці вбачали в ньому окраїну Речі Посполитої, російські — окраїнні землі Московської держави, а чиновники литовської адміністрації та передові діячі культури — край, країну, землю.

Тривалий час населення України іменувалося р у с с ю, або русинами, що відповідало назві країни. Після Поширення слави козацтва по всій Європі його дедалі частіше називали козаками або черкесами (від адигейського "чере кес" — люди зброї), а пізніше — хохлами. За однією версією "хохол" походить від "оселедця" (хохла) на голові запорожця, за іншою—від монгольських слів "хох" (синій, голубий) і "улу" (жовтий). З часом голосна "у" трансформувалась у звичне для нас "о". Поширювався й етнонім "малороси". Щодалі більше населення почало зватися українцями. Поряд із загальними етнонімами з'являються й місцеві. На зміну старим назвам приходять нові. Жителів Бойківщини стали називати бойками, Лемківщини — лемками, Гуцульщини — гуцулами, Закарпаття — крайниками, або українцями, Волині — волинянами, Поділля — подолянами, Сіверщини — се-врюками, Слобожанщини — слобожанами, Таврії — тавричанами, Полісся — пінчуками, поліщуками тощо.

Розмаїття нових топонімів і етнонімів свідчить про істотні зміни в національній свідомості українського народу XV — першої половини XVII ст. Мінялося бачення населенням свого місця серед слов'янських і насамперед східнослов'янських етносів. Жителі українських земель почали вирізнятися серед загальнослов'янського етнічного масиву, вбачати відмінність від білорусів, росіян та поляків. Дедалі більшої вагомості й загальнонаціонального характеру в свідомості українського населення набуває топонім "Україна" й похідні від нього етноніми. Інші нові назви населення типу "черкаси", "козаки", "рутенці" мали тимчасовий, перехідний характер.

Самосвідомість українського народу формувалася в якісно нових умовах. З XVI ст. у промисловості почали створюватися мануфактури, зародки спадкового робітництва й капіталістів. Це знаменувало генезу капіталістичного способу виробництва, що відповідним чином впливало й на етно-соціальні процеси. З входженням абсолютної більшості українських земель у 1569 р. до складу Речі Посполитої з'явилася можливість кристалізації кращих регіональних культурних досягнень у загальноукраїнські надбання.

Приблизно з XVI ст. на самосвідомість українського народу значний вплив почало справляти козацтво. На прикладі внутрішнього устрою Запорізької Січі люди побачили реальну можливість вирішити пекучі проблеми існування. З появою запорізької вольниці дух козацтва поширився по всій Україні, серед людей посилилось прагнення до особистої свободи й кращого життя. З'явився ідеал, який найповніше відповідав природі людини й більшості суспільства. В особі козацтва народ вбачав захисника волі, щастя й добра. Змінювалося бачення шляхів створення власної держави. Після виступу Глинського стало зрозуміло, що національна аристократія відійшла від державотворчої ідеї і всі свої зусилля спрямувала на захист власних інтересів. За такої ситуації державотворчі функції перебрало на себе козацтво. Його незгасаюча боротьба за політичні й соціальні права та унезалежнення козацького краю одночасно була й стихійною боротьбою за національну державність. Формування національної самосвідомості українського народу проявлялося у дедалі більшому усвідомленні окремими субетносами своєї належності до одного етносу й етнічної та релігійної відмінності від сусідів, пошуках свого етнічного й державного коріння в минулому, засудженні відступу від національної мови, звичаїв, обрядів і традиційного віровчення, відторгненні невластивих національній ментальності нововведень, всенародній підтримці козацтва, збройній боротьбі за розширення козацьких прав і підвладної козакам території, епізодичних спробах козацьких ватажків запровадити на визволеній території полково-сотенний адміністративний устрій і приведення до присяги місцевого населення, визнанні окремими урядовцями права українців на власну державу й навіть у проектах її створення тощо.

Зміни в національній мові

Однією з головних ознак етносу є мова. Український етнос у цьому плані не становив винятку. На XV ст. мовна ситуація на українських землях змінилася. Давньоукраїнська мова періоду Київської Русі-України збагатилася елементами національних говірок, частково увібрала в себе словниковий запас інших мов і стала загальновизнаною. Приблизно із середини XIII ст. вона перетворюється на староукраїнську й продовжує розвиватися далі. Тривалий час староукраїнська, або, як тоді її називали, руська, мова функціонувала на двох рівнях — розмовному і книжному. Вони мали між собою суттєві відмінності. Розмовна мова використовувалася переважно в побуті простого люду, книжна — в літературі, церковних справах, спілкуванні привілейованих верств населення. З часом народна говірка щодалі активніше проникала в книжну (церковнослов'янську) мову, ламаючи її закостенілість і певну відособленість від народного мовного середовища. Офіційною мовою Великого князівства Литовського вважалася руська мова. У збірнику законів 1565 р. було записано, що "писарь меський, по-руськи маєть літерами і словами руськими всі листи і позови писати". Руська мова існувала у двох варіантах — північному (білоруському) й південному (українському). Нею писалися законодавчі акти, розпорядження, судові присуди, листи до українських магнатів, що стосувалися місцевих справ. Не пізніше першої половини XV ст. староукраїнська й старобілоруська мови починають розвиватися самостійно, хоч при цьому і продовжували зберігати чимало загальнослов'янських подібностей. Жива, розмовна мова починає активніше витісняти з ужитку церковнослов'янську. Розширюється сфера її використання. Найзнаменнішою подією у мовному житті стала поява книг українською мовою. Найти-повішою з них вважається Пересопницьке євангеліє, переклад якого був здійснений у 1556— 1561 pp. У ньому чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст. Виходили й інші аналогічні видання. Розвиткові української мови сприяли прийняті під тиском української знаті Люблінським сеймом 1569 р. положення про її застосування в польському діловодстві.

Українська мова XVI — першої половини XVII ст. набула чіткішого загальнонаціонального характеру й стала визначальним фактором етнічного розвитку населення України на новому історичному етапі. Дедалі більше офіційних осіб зарубіжних країн і мандрівників розуміли її відмінність від мов інших слов'янських народів. Це визнавали, зокрема, у XVII ст. шведський посол Готрад Веллінг, мандрівники італієць Божо, німець Вердум, турок Євлія Челебі та ін.

Національно-духовне піднесення

Національно-духовне життя українського народу зазнавало помітних впливів різноманітних факторів. Серед них чільне місце належало політиці офіційних властей щодо народу, який населяв українські землі. Уряд Великого князівства Литовського загалом займав у цьому відношенні толерантну позицію, не перешкоджаючи руському населенню у розвиткові національних особливостей.

Значний вплив на національно-духовне піднесення української народності справили ідеї Гуманізму та Реформації. Всупереч світоглядній системі середньовічного суспільства, в основі якої був бог, гуманісти переносять увагу безпосередньо на людину, її місце в сьогобічному світі. Людське щастя гуманісти вбачали в особистій свободі й освіченості людини, справедливому устрої суспільства. Одночасно пробуджується інтерес до рідної мови, культури, історії, з'являється гостра потреба в освіті та наукових знаннях.

Гуманістичні ідеї та тенденції проникають і в Україну. їхніми носіями стали насамперед ті українські інтелектуали, які здобули освіту в польських та західноєвропейських університетах. У Сорбоннському університеті в 1353 р. підвищували освіту магістр Петро Кордован і його "товариші з Рутенії", вчилися у 1369 р. Іван "з Рутенії", у 1397 р. — Герман Вілевич "рутенської нації з Києва" та ін. З XV ст. при Краківському та Празькому університетах існували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті в 1510— 1560 pp. дістали освіту 352, а протягом XV— XVI ст. — 800 вихідців з України. Вчилися вони також у Болонському, Падуанському, Ба-зельському (Італія), Гейдельберзькому, Лейденському (Німеччина) та інших університетах. Абсолютна більшість випускників західноєвропейських університетів повернулася на Батьківщину, несучи з собою ідеї Гуманізму й Реформації. Чимало їх стало вчителями, поетами, визначними громадськими й політичними діячами.

Таким чином Україна XV-XVII ст. стає країною з сформованим етносом, чітко розвинутою мовою, має високий культурний розвиток

Література

1. Губарев В.К. История Украины. Д.: БАО, 2004. – 384с.

2 Субтельний Історія України. К.: Либідь

Loading...

 
 

Цікаве