WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Етнічна консолідація й національно-духовне піднесення української народності у XV-першій половині XVII ст. - Курсова робота

Етнічна консолідація й національно-духовне піднесення української народності у XV-першій половині XVII ст. - Курсова робота

Етнічна консолідація й національно-духовне піднесення української народності у XV - першій половині XVIIст.

Населення й територія

Золотоординська неволя загальмувала етнічний розвиток українського народу. Істотно зменшилася його чисельність, послабилося почуття національної свідомості й прагнення до національної незалежності. Але вже з першими перемогами над поневолювачами у народі почав відновлюватися національний дух. Ідея визволення від чужоземного панування стала одним з визначальних чинників підвищення національної свідомості населення українських земель. Толерантне ставлення уряду Великого князівства Литовського до української мови, культури, релігії, запозичення кращих їхніх здобутків пробудили в народі почуття власної гідності та переконаність у можливості відродити становище й славу Київської Русі-України, але, звичайно, з урахуванням нової політичної ситуації.

Після входження більшості українських земель до складу Речі Посполитої після 1569 р. перед місцевим населенням відкрилися нові можливості для етнічного розвитку. Кращі надбання народу в культурі, побуті та мові могли безперешкодно поширюватися на території всієї країни, внаслідок чого прискорилася кристалізація національних особливостей українського етносу. Правда, з посиленням влади іноземних панів та їхнім намаганням нав'язати місцевим жителям власні духовні цінності етносоціальний розвиток українського народу гальмувався.

Приблизно з XV ст. чисельність населення етнічних українських земель невпинно зростала. У 1400 р. на них проживало 3,7, 1500 р. — 4,4, 1550 р. — 5,2, у 1600 р. — 5,3 млн чол. Переважну більшість жителів українських земель становили українці (руси). На окраїнних землях України мешкало чимало представників інших народностей: на заході — поляків, угорців, волохів, словаків, на півночі — білорусів, литовців, на північному сході — росіян, на півдні — татар, нащадків половців, печенігів та інших тюркомовних народів. У багатьох населених пунктах жили євреї. Характерною особливістю етнічної ситуації стало подальше проникнення поляків углиб українського регіону. Не претендуючи на зміну сучасних кордонів різних країн і етносів, зазначимо, що протягом багатьох століть вони помітно деформувалися: розширювалися, скорочувалися чи залишалися незмінними тривалий час. З переходом Закарпаття до складу Угорщини, а з 1526 р. — Туреччини культура місцевих русів-українців, давніх нащадків білих хорватів та інших праукраїнських племен, зазнавала великого інонаціонального впливу. Те ж саме відбувалося на давньоукраїнських землях, що колись входили до складу Київської Ру-сі-України: Холмщини, Підляшшя, Перемишльщини, Берестейщини. На Буковині, особливо в її північній частині, поряд з українським населенням зростала кількість волохів і турків. У XV — першій половині XVI ст. територіальні межі української народності розширювалися на південь і схід. Населення Галичини, Волині та Поділля з різних причин переселялося чи тікало в степи Правобережної України, крок за кроком відвойовуючи її від татарських орд. Народ поступово відновлював південні кордони українського етносу періоду Київської Русі-України. На Середньому Подніпров'ї формується територіальний центр української народності в межах Київщини й Полтавщини. Саме сюди наприкінці XVI — на початку XVII ст. перемістився центр етнополітичного життя України. Український етнос активно освоював також слобідські землі, на яких його інтереси стикалися з інтересами російського етносу.

Особливості матеріальної культури українського народу

Етнічна консолідація українського народу проявлялася в уніфікації його матеріальної культури. Незважаючи на регіональні особливості, знаряддя праці та побутові речі населення, технологія виробництва різних товарів стають дедалі подібнішими одне до одного.

Найтиповішим орним знаряддям у лісостеповій і степовій зонах поступово стає плуг, багато в чому схожий на свого попередника домонгольського періоду. Він витісняє у лісові райони сохи й рала, більш придатні для оранки піщаних і супіщаних грунтів. Поряд з косою-горбушею населення почало користуватися довгою косою, яку в Росії називали литовкою. Колосові культури збирали серпами, вигнуте лезо яких істотно підвищувало продуктивність праці женця. Зжате збіжжя складалося в скирти та копи й після закінчення основних сільськогосподарських робіт молотилося ціпами. Перша згадка про них зафіксована в "Слові о полку Ігоревім". У різних регіонах ще існували архаїчні сільськогосподарські знаряддя праці. Але вони не визначали технічну озброєність селянина. Зерно, як і раніше, зберігалося в ямах, глиняних корчагах або дерев'яних кадовбах, що стояли в сінях чи коморах. Мололи переважно жорнами, у водяних млинах, а з XVII ст. і у вітряках.

З сухопутного транспорту найбільш популярним був чотириколісний віз, відомий ще в докиївську добу. Проте і в його конструкції сталися істотні зміни: з'явилися колеса зі складеними частинами, спицями, ободом і маточиною. Саме тоді українці сконструювали мажу — віз для перевезення вантажів на далекі відстані. Взимку люди їздили сань-* ми, а в Карпатах — і на волокушах. Для пересування по воді користувалися стругами, дубасами тощо, знаними ще в Київській Русі. Але в XIV—XVI ст. українські майстри винайшли нові плавальні засоби — дуби й байдаки (чайки). Останні були добре пристосовані для плавання в різну погоду як річками, так і морем. Українське житло мало зрубну, стовпову чи каркасну конструкцію. З XVI ст. замість староукраїнської назви "ізба" поширилася назва "хата". Дедалі більшало хат з димарями, хоча ще залишалося чимало курних. У внутрішньому плануванні житла зберігалися загальнослов'янські риси, але формувалися й національні особливості. Як правило, піч ставилася ліворуч або праворуч при вході, а по діагоналі від неї розміщувалося покуття зі столом, лавами й образами на стінах. Багаті хазяї споруджували сараї, комори, кухні, пекарні та інші господарські будівлі, а саме подвір'я огороджувалося плетеним з хмизу тином або парканом з дощок. Поселення мали одно-, дво-, трирядову, безсистемну чи гніздово-вуличну забудову. В багатьох містах, як писали очевидці, "кожен сідає як у лісі, кожному вольно будувати де хоче й як хоче".

Важливим компонентом матеріальної культури був народний одяг. На його формування визначальний вплив мали природно-географічне середовище, стан економіки та матеріальна спроможність сімей. Він відображав етнічну належність народу, його окремих етнічних груп й акумулював багатовіковий досвід людей. Народний одяг українців пізнього середньовіччя генетичне пов'язувався з раннім періодом слов'янської культури і багато в чому був подібний до білоруського та російського. На його пошиття ішли тканини домашнього й зарубіжного виробництва — полотно, сукно, сатин, адамашка, атлас, оксамит, китайка тощо. Обов'язковим вбранням чоловіків і жінок були кошулі (рубашки, які вдягалися на сорочку й часто мали вишивку). Вони нагадували сорочки Середнього Подніпров'я VI—VII ст. З поясного жіночого одягу найпоширенішою була плахта, вбрання з двох зшитих до половини полотнищ, які або вільно опускалися, або заправлялися за пояс. Міщанки носили також сукні та сукмани. Чоловіки вбиралися в штани, які в різних регіонах називалися по-різному: гачами, портами, портяницями. Якщо на Подніпров'ї досить поширеними були шаровари, то в Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті та окремих місцях Полісся — вузькі, прикриті рубашками й підперезані ремінцем. Верхній одяг складався переважно з кожухів, сермягів, кептарів, жупанів і кунтушів. Чоловіки носили круглі баранячі або оксамитні шапки, баранячі шлики чи ковпаки із сукна. Найбільш популярним видом жіночого головного убору були рантух — довгий платок, що обмотував голову, брамка, рубок, тка-ниця, очіпок. Люди взувалися у черевики, чоботи, боти.

Найстабільнішим компонентом матеріальної культури була їжа, яка багато в чому нагадувала давньоукраїнську. Щоденно українці вживали житній хліб, вівсяний кисіль, пшоняну кашу, а приблизно з XV ст. і звичний для наступних поколінь борщ. Досить поширеними не пізніше XVI ст. стали кваша, варене кисле тісто з житнього чи гречаного борошна. З м'ясних страв найуживанішою була варена, смажена чи інакше приготовлена свинина. Традиційною їжею українців стало сало. Не пізніше середини XVII ст. люди навчилися робити ковбаси, багато різних овочевих страв, споживали рибу, солили капусту, огірки, пили узвар, квас, а з хмільних напоїв — пиво, мед, брагу, горілку. Кристалізація нової національної свідомості. У духовності населення відбувалися важливі зміни, які проявлялися насамперед у прискоренні формування нової національної свідомості. Одним з показників цього процесу стала своєрідна еволюція топонімів і етнонімів, що стосувалися як окремих земель і груп населення, так і всієї території України та всього етносу. Після розпаду Київської Русі Галицько-Во-линська держава перейняла її славу й почала гордовито іменувати себе "М ала Русь". Вперше така назва зустрічається в титулі князя Юрія Львовича (бл. 1301 — бл. 1315). У грамоті Царгородського патріарха 1303 р. про утво- рення окремої Галицької митрополії Галицько-Волинську державу названо "Малою Руссю". Болеслав (Юрій II, 1340— 1342) носив титул "природженого князя Малої Русі". Отже, Центральна Україна спочатку дала Галицько-Волинській державі назву "Русь", а та, в свою чергу, Україні — "Мала Русь".

Майже одночасно на північно-східних руських землях з'являється назва "Велика Русь", запозичена місцевими правителями від Русі-України. Об'єднані навколо Московського князівства землі спочатку іменувались "Руссю". Московський князь Семен Іванович (1340— 1353) називав свої володіння "Вся Русія". Близька схожість у назвах різних територій спричиняла серйозні незручності. Якщо у внутрішніх справах з ними можна було якось миритися, то в міжнародних — ніяк. Особливо це стосувалося Константинопольської патріархії, під владою якої перебувала православна митрополія Литви й Московщини. Щоб не плутатися в назвах, церковники-греки почали називати землі Руської держави "Велика Росія", а українські в складі Великого князівства Литовського і Польщі — "Мала Русь". Такі назви вжиті в рішенні патріаршого собору 1354 р. З подачі великоруського митрополита Алексія в ньому також було записано, що в "найсвятішої Російської митрополії, разом з іншими містами й селами, підвладними їй, було ще й у Малій Русі місто... Київ". Тим самим Московська митрополія підтримала імперські устремління князівської влади. Відтоді в офіційних, переважно церковних, документах стосовно українських земель утверджується назва "Мала Русь". Спочатку вона не мала відтінку зневаги і національного приниження українців, а лише підкреслювала належність України до колись могутньої Київської Русі. Отже, українська людність зберігала усвідомлення свого походження від давнього етнічного кореня. Гіркий присмак термін "Мала Русь" почав набувати з активізацією шовіністичної політики російського царизму в XVIII—XIX ст. в Україні. Але найчастіше до українських земель застосовувалася назва "Русь".

Loading...

 
 

Цікаве