WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи на території України - Курсова робота

Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи на території України - Курсова робота

Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи на території України

Багато років тому назад на території сучасної України жили племена, які, зміняючи одне одного, залишили про себе мовчазні свідоцтва, які допомагають скласти уявлення про їх заняття і спосіб життя.

Найдавнішим народом на території України були кіммерійці. Давньогрецький поет Гомер (роки життя точно не відомі, І датуються від XII до VII ст. до н. е.) у поемі "Одіссея" І писав, що їхня країна знаходиться біля входу до потойбічного світу. "Закотилось сонце й покрилися тьмою усі шляхи, а судно наше досягле кінця глибокого океану. Там народ і місто людей кіммерійських". Реальність цього народу підтверджують і ассирійські клинописні джерела. В 722—715 pp. до н. е. вони зафіксували перемогу кіммерійців над урартським царем Руссою.

Приблизно в X — середині VII ст. до н. е. кіммерійці займали територію між Тіром (Дністром) і Танаїсом (Доном), а також Кримський і Таманський півострови. Вони швидше за інші народи перейшли до кочового скотарства і завдяки цьому випередили в своєму розвитку навколишні племена. До того ж кіммерійці одними з перших почали виплавляти залізо спочатку тигельним, а потім сиродутним способом за допомогою горна, їхні майстри навчилися кувати залізо й виготовляти високоякісну сталь. Прикладом їхньої майстерності є мечі, довжиною 1 м 8 см з бронзовим руків'ям, знайдений у Суботівському городищі на Чигиринщині. З'явилися залізні наконечники для стріл. Озброєні залізними мечами, стрілами й неперевершеними на той час луками, булавами або бронзовими бойовими сокирами, кіммерійці довго не знали собі рівних у воєнних сутичках і битвах. Тривалий час кіммерійська кіннота була непереможною й наводила жах на своїх супротивників Політична історія кіммерійців відома мало. Знаємо лише, що вони успішно воювали з Урарту, Ассирією (722— 715 pp. до н. е.) і не встояли перед скіфами. Через Кавказ кіммерійці з боями почали відходити в Передню Азію. У 676— 674 pp. до н. е. в союзі з Урарту вони розгромили Фрігію, потім на чолі із царем Лігдамісом завоювали Лідію. Остаточно кіммерійці зникли з політичної арени після поразки від військ лідійського царя Аліата (615— 565 pp. до н. е.).

Протягом XIX— III ст. до н. е. у Криму жили таври (від грецького слова "таброс" — тур, бик). Перші дані про них повідомляє нам уже згадуваний Гомер. Таври були працелюбні й мужні люди, займалися в горах скотарством, у долинах — землеробством, у прибережних районах — рибальством. Мали високорозвинуті гончарство, ткацтво, виготовляли речі з каменю, дерева та інших матеріалів. У другій половині І тис. до н. е. в таврів почався перехід від родоплемінного ладу до рабовласницького. Виокремилася аристократія, яка об'єднала таврійські племена на боротьбу проти Херсонеса й відіграла важливу роль у відсічі агресії римських легіонів. Таври мали непрості відносини зі своїми могутніми сусідами скіфами та сарматами. Однак їхні гірські племена зберегли свою незалежність до перших століть нашої ери. За ім'ям таврів сучасники називають нинішній Кримський півострів Таврідою, Таврікою, Таврією.

У VII ст. до н. е. на території півдня України з'явилися незнані досі войовничі племена скіфів, які слідом за кіммерійцями прорвалися в Передню Азію розгромили Мідію, пронеслися по Сирії, Палестині, дійшли до володінь давнього Єгипту й змусили фараона Псамметиха дати їм великий викуп. Панування скіфів у Передній Азії закінчилося тим, що мідійський цар Кіаксар запросив на бенкет скіфських царів і перебив їх. Залишки скіфів через 28 років повернулися в Північне Причорномор'я, яке вважали своєю батьківщиною. Тут їм довелося витримати сильні бої з синами їхніх жінок і рабів, останні з яких не бажали потрапляти у рабство.

З поверненням основної маси скіфів обстановка в степових і лісостепових районах України загострилася. Племена "царських" скіфів розпочали підкоряти навколишні племена, і незабаром величезна територія від Дунаю до Дону й від Чорного моря до Києва опинилася під їхньою владою. Наприкінці VI ст. до н. е. утворилася Скіфія зі столицею поблизу сучасного м. Кам'янки-Дніпровської на Запоріжжі. Держава поділялась на три царства, одне з яких вважалося головним. Ним було державне об'єднання "царських" скіфів у Північному Причорномор'ї та Приазов'ї. Влада царів була спадковою, а суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців.

Давньогрецький історик Геродот (н. між 490 і 480 — п. між 430 і 424 до н. е.) в "Історії" поділив населення Скіфії на дві основні групи: скіфів-кочівни-ків і скіфів-землеробів. Вони складалися з окремих племен. Північне Причорномор'я і Приазов'я займали скіфи-кочівники й "царські" скіфи іранського походження. Структура їхнього суспільства була ідеально пристосована до умов кочування і ведення війни. Роди й племена перетворилися на своєрідні військові підрозділи для охорони худоби й пастухів, а також нападів на сусідів з метою заволодіти їхніми багатствами. Серед скіфів підтримувалися традиції хоробрості, ненависті до ворогів і одно-1 часно військової дружби, побратимства та стійкості, вірності своїм обрядам і звичаям.("Скотарство забезпечувало скіфів-кочівників усім необхідним. Давало їм м'ясо, молоко, "іппаку" (сир з кобилячого молока), вовну, шкури. Справжнім багатством скіфів були коні, непоказні на вигляд і невибагливі до кормів^При висоті в холці до 144 см вони не знали собі рівних у бігові на далекі дистанції. Ось що писав очевидець цих змагань давньогрецький історик Арріан (між 95 і 175): "...можна побачити, як той прудкий, рослий і гарячий кінь вибивається з сил, а ця малоросла й шолудива конячка спочатку переганяє його, а потім залишає далеко позаду". Серед худоби 1 переважали безрогі та короткорогі породи заввишки в холці ,до 125 см. Скіфи випасали багато овець, значно менше С кіз, які за своїми розмірами та іншими показниками мало чим відрізнялися від сучасних. Траплялися в них верблюди. Численні стада коней і великої рогатої худоби, отари овець належали родовій знаті. Ми не знаємо мінімальної кількості тварин, необхідної для забезпечення прожиткового мінімуму скіфської сім'ї. Однак можна провести аналогію з кочів-никами-казахами XIX ст., коли сім'я з п'яти осіб потребувала 15 коней, шести голів великої рогатої худоби, двох верблюдів і не менше 50 овець. Напевне, такі ж норми забезпечення сім'ї кочівника продукцією тваринництва існували і в Скіфії. До скіфів-землеробів Геродот відносив місцеві нескіфські племена різних регіонів України. Підставою для цього стало те, що вони перебували в скіфській державі й платили їй данину. За характером господарювання ці племена значно відрізнялися від скіфів-скотарів. Вони вели осілий спосіб життя й займалися переважно сільським господарством.

У пониззі Південного Бугу мешкали калліпіди, північніше — алазони, а в зоні Правобережного Лісостепу — скіфи-орачі. Назва останнього племені свідчить про поширення рільництва у цих регіонах із застосуванням дерев'яного плуга. Причому його значущість у житті населення Скіфії відбита в місцевій міфології. В легенді про походження скіфів зовсім не випадково на перше місце поставлені золоті плуг і ярмо, предмети, які аж ніяк не були головними у житті кочівників. Завдяки широкому застосуванню плуга зернове землеробство осілих племен швидко розвивалося й фактично перетворилося на товарне виробництво. Шишки хліба орачі у великій кількості продавали грецьким колоніям Північного Причорномор'я і Греції. Із зернових культур переважно вирощували пшеницю, просо, ячмінь, жито. Культивували також горох, нугу, чуфу, вигну, сочевицю, часник, цибулю. Траплялися плантації конопель, щоправда, не відомо яких, дикорослих чи вже окультурених. У зонах Лісостепу та Полісся проживали неври, мела-нхлени, андрофаги, гелони, будини та інші народи. Даних про їхній устрій та заняття немає. З певністю можна лише стверджувати, що етнічно вони не були споріднені зі скіфами. Досить високо у скіфів були розвинуті чорна металургія й обробка металів. Залізо виплавлялося з болотних руд у спеціальних горнах. Майстри вміли робити різні сплави й зварювати метал. Виготовляли зброю, сокири, стамески, долота, бурави, інші знаряддя, прикраси, виливали котли місткістю до 600 великих амфор тощо. Осілі племена ліпили з глини різний посуд, пряслиці, грузила, навчилися лощити свої вироби. Значного поширення набули такі ремесла, як вичинка шкіри, виготовлення тканин, зернотерок, тероч-ників і пестів. Десь із VI ст. до н. е. зовнішнє становище Скіфії стабілізувалося. Вона не мала серйозних ворогів і не вела тривалих виснажливих воєн. Тільки у 513 р. до н. е. скіфи мусили відбивати наступ величезного війська персидського царя Дарія І Гістаспа (522— 486 до н. е.). Побудувавши міст через р. Істр, перси з Фракії вторгайся в межі Скіфії. Скіфів та їхніх союзників гелонів, савроматів і будинів очолювали царі Іданфірс, Скопасис і Таксакис. Відступаючи на схід, скіфи засипали колодязі, палили траву, завдавали несподіваних ударів нападникам. Дійшовши до невеликої р. Оар, яка впадала в Азовське море, скіфи повернули на північний захід. Таким чином вони заманювали персів на племена меланхланів, андрофагів і неврів, котрі раніше відмовилися допомагати їм. Спроби Дарія І укласти мир з Іданфірсом ні до чого не привели. Перси ледве врятувалися поспішним Відступом. Перемога над персами зміцнила позиції Скіфії і, напевне, врятувала від розгрому Грецію.

Наприкінці 90-х років V ст. до н. е. скіфи дійшли до Мармурового моря й запропонували царю Спарта Клеомену спільну війну проти персів. Тривалий час скіфи жили у мирі та злагоді зі своїми сусідами на заході — фракійцями. Проте з кінця V — початку IV ст. до н. е. скіфи почали тиснути на них. Скіфський цар Атей (р. н. невід. — п. 393 до н. е.) у IV ст. до н. е. разом із македонським царем Філіппом II розгромив царство одрисів і зайняв землі за. Дунаєм. Проте незабаром відносини між союзниками ускладнились і переросли у ворожі. У великій битві в 339 р. ^о н. е. Філіпп Македонський завдав поразки військам Атея. г) Сам 90-річний скіфський цар загинув у битві. З цього ско-^ ристалися фракійські племена гетів і захопили землі в межиріччі Дунаю і Дністра. Намісник Олександра Македонського Зопіріон у 331 р. до н. е. на чолі 30-тисячного війська здійснив похід на Ольвію, але не взяв її і на зворотному шляху був наголову розбитий скіфами.

У III ст. до н. е. почався занепад могутньої держави скіфів. У кількох битвах з кочовими племенами сарматів "царські" скіфи зазнали невдачі й мусили відступити. Основна частина "царських" і кочових скіфів осіла в Нижньому Подніпров'ї та Степовому Криму й утворила нову державу — Малу Скіфі кх її столицею став Неаполь, залишки якого й досі зберігаються в передмісті Сімферополя. Частина .скіфів поступово переходила до осілого способу життя, зайнялася землеробством, садівництвом і торгівлею. Пожвавилися відносини з античними містами-державами. У II ст. до н. е. — III ст. н. е. Мала Скіфія переживає період піднесення. Вона встановила владу над Ольвією й почала збройне змагання з Херсонесом і Боспором за панування над всією Таврідою. Але .на прохання херсонесців понтійський цар Мітрідат VI Євпатор (132—63 до н.е.) у ПО р. до н. е. військовою силою поклав край скіфській експансії. (Без воєнних трофеїв, у замкнутому просторі, із застарілим суспільним ладом, Мала Скіфія виявилась нежиттєздатною. До цього додалась агресія сарматів, що остаточно доконало скіфську державу. В III ст. н. е. Мала Скіфія припинила своє існування. Частина скіфів вижила у воєнній круговерті й пізніше асимілювалася серед інших народів.

загрузка...

 
 

Цікаве

загрузка...