WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Державний устрій України в другій половині XVII сторіччя - Курсова робота

Державний устрій України в другій половині XVII сторіччя - Курсова робота

Державний устрій України в другій половині XVII сторіччя

Соціально-економічний розвиток багато в чому залежав від державного устрою. На різних українських землях він був різним. Лівобережна Україна (Гетьманщина) майже в незмінному вигляді зберігала ті атрибути національної держави, що склалися в роки національно-визвольної війни. Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом. Він обирався козацькою радою з числа осіб, яких раніше визначила старшина. Дорадчі права при гетьмані мала Рада генеральної старшини. Вона ж складала найближче оточення гетьмана. Генеральний обозний командував артилерією козацького війська, суддя очолював суд, писар вів діловодство і займався зовнішніми зв'язками, підскарбій наглядав за фінансовою і податковою системами, бунчужний відав військовими справами, виконував окремі гетьманські доручення й відповідав за охорону гетьманського бунчука, осавул і хорунжий формували військові частини, забезпечували їх усім необхідним, навчали військової справи, організовували сторожову службу тощо.

Військово-адміністративний устрій стабілізувався. Територія Лівобережної України поділялася на 10 полків: Галицький (з 60-х років). Київський, Кропивнянський, Лубенський (з 16S8 р. замість Кропивнянського), Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Прилуцький, Стародубський (з 1663 р.) і Чернігівський. Полковник обирався козаками або призначався гетьманом на власний розсуд. До складу полкової старшини входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. Полки ділилися на сотні, кількість яких інколи досягала 20. На чолі сотні стояли сотник, писар, осавул і хорунжий. Сотні складалися з куренів, до складу яких уходило населення кількох невеликих сіл чи хуторів. Справами козаків у них займався отаман, а селян — староста.

Аналогічний полково-сотенний адміністративний устрій склався й на Слобідській Україні. Його перенесли на Слобожанщину переселенці з Правобережної та Лівобережної України. Не існувало тільки гетьмана і генеральної старшини. Вища військова влада належала бєлгородському воєводі. Одночасно Слобожанщина підпорядковувалась Розрядному, а з 1688 р. і Посольському приказам. Територія краю поділялася на п'ять полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський (з 1685 р.) і Острогозький.

Самобутнім устроєм відзначалося Запоріжжя, його адміністративним центром була Запорізька Січ у гирлі р. Чортомлик. Вищим органом влади виступала козацька рада. Вона вирішувала найголовніші питання — вибори кошового отамана та січової старшини, ведення воєнних дій, межування земель, рибних та інших угідь. Справи вершили кошовий отаман, а також січова старшина — військовий суддя, писар, осавул. Неабиякий вплив мали також старі, заслужені козаки та власники багатих зимівників. Січове козацтво поділялося на курені, очолювані курінними отаманами. Почав запроваджуватися поділ запорізьких земель на паланки. Формально за умовами Переяславської угоди 1654 р. Запоріжжя разом з Гетьманщиною об'єднувалося з Росією. Але при всьому цьому на відміну від Лівобережжя запорізький край завжди залишався незалежним від царських властей. За умовами Андрусівського перемир'я (1667) Запоріжжя підпорядковувалося ще й Речі Посполитій. Але ніякої реальної влади на Запоріжжі Річ Посполита не мала.

На об'єднаних з Росією українських землях зберігалася власна судова система. Вона найповніше відповідала потребам часу й внутрішнього устрою кожного з регіонів. Вища судова влада на Лівобережжі належала гетьману, який уособлював останню апеляційну інстанцію для всіх судів. Водночас вищою судовою установою був Генеральний військовий суд. Він розглядав апеляції на рішення нижчих судів, цивільні та кримінальні справи генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів (почесне старшинське звання, що надавалося, як правило, родичам генеральної старшини). До компетенції полкових судів входив розгляд справ полкової старшини, сотників і значкових товаришів (почесне старшинське звання, що надавалося представникам заможних старшинських родів. Підпорядковува лися безпосередньо полковникам). Під час походів полковий суд виконував функції військово-польового. На території сотні суд вершив сотник з участю отамана, війта чи бурмистра.

Судовими справами селян і міщан займалися відповідно ратушні та магістратські суди, що складалися з вищих посадових осіб та народних засідателів. Поступово відновлювали роботу домініальні суди, ліквідовані в ході революції 1648 р. Юрисдикцію над залежними селянами встановлювали монастирі й козацька старшина. Судова система зазнавала дедалі більшого впливу з боку козацької старшини. Чимало міських судів злилися з полковими і сотенними. Тільки найбільші магістратські міста — Київ, Ніжин, Переяслав, Погар, Чернігів і Стародуб — зберігали право на самостійний суд. Судочинство велось за нормами Литовських статутів, особливо Третього, інших законодавчих актів, а також звичаєвих прав, що витримали перевірку часом. На Слобожанщині судова система будувалася на зразок лівобережної. На Запоріжжі судові справи входили до компетенції курінних отаманів, військового судді, кошового отамана і ради. Судочинство будувалося на звичаєвих нормах, які мали силу законів. Лівобережжя, Слобожанщина й Запоріжжя зберігали власні збройні сили. На Лівобережжі вони складалися спочатку з 60 тис. реєстрових козаків, потім їх кількість скоротилася до ЗО тис. У 70-х роках з'явилось охотницьке військо з добровольців компанійських (кінних) і сердюцьких (піхотних) полків. Слобідське військо формувалося з місцевих козацьких полків, а запорізьке — з добровольців. Слобідське козацьке військо не мало стратегічної самостійності й підпорядковувалось бєлгородському воєводі. На державно-адміністративний устрій Лівобережної України та Слобожанщини щодалі більше впливала російська адміністрація. Для цього російський уряд у грудні 1662 р. перетворив спеціальну канцелярію Посольського приказу в окремий Малоросійський приказ. У своїй діяльності щодо українських земель він діяв заодно з Посольським, Розрядним, Стрілецьким, Іноземним, Сибірським та іншими приказами. Малоросійський приказ проводив політику, спрямовану на координацію зусиль Росії та України у боротьбі проти іноземної агресії, зміцнення російської присутності на українських землях і послідовне звуження компетенції місцевих органів влади. Малоросійський приказ став головним знаряддям уряду для наступу на автономію України. Від імені царя він давав дозвіл на проведення виборів гетьмана. Царський уряд через Малоросійський приказ вже в Переяславських статтях 1659 р. поставив перед гетьманом умову коритися царським указам, йому заборонялось без царського дозволу призначати генеральну старшину і полковників, а тим — самовільно обирати гетьмана. Ці заборони й обмеження повторювались у різних варіантах і в усіх наступних договірних статтях старшинської адміністрації з російським урядом. У 90-х роках лівобережні полковники вже звільнялися за прямою вказівкою з Москви.

Через Малоросійський приказ послідовно обмежувалися дипломатичні зв'язки гетьманського уряду із зарубіжним світом. Приказне чиновництво перебрало на себе й вищу судову владу. Вже в 1672 р. приказ дав дозвіл Івану Самой-ловичу судити прибічників опального гетьмана Дем'яна Многогрішного. Попереднє дізнання у державних справах вів Генеральний військовий суд, він же ухвалював і відповідний вирок. Але остаточне рішення приймав Малоросійський приказ.

До його функцій входив також розгляд справ про зловживання царських воєвод в українських містах, матеріальні претензії до них місцевих жителів тощо. Представниками російського уряду на Гетьманщині були воєводи. За життя Богдана Хмельницького вони призначалися лише у Києві й мали досить обмежені функції — захист міста від ворогів і дотичні до цього обов'язки. Але після смерті творця нової Української держави Богдана Хмельницького царський уряд, використовуючи нечіткість Березневих статей 1654 p., послідовно вводив свої гарнізони в найбільші міста Лівобережної й частково Правобережної України та розширював їхні функції. У різний час вони з'явились у Переяславі, Ніжині, Умані, Брацлаві, Лубнах, Миргороді, Полтаві, Чернігові, Погарі, Новгороді-Сіверському, Стародубі та інших містах. Таке стало можливим лише за відсутності єдності суспільства та внаслідок пошуків частиною міщанства, духовенства, старшини та представниками інших верств населення захисту своїх інтересів у московського царя. Посилаючись на прохання окремих осіб та груп населення, царський уряд зміцнював свою присутність в Гетьманщині й крок за кроком обмежував її права. За таких умов потрібні були героїчні зусилля патріотично настроєної громадськості, щоб зберегти автономні права України. Інші українські землі мали дещо відмінний державно-адміністративний устрій. На Правобережній Україні органічно переплітались адміністративні устрої Речі Посполитої та Української козацької держави. Протягом другої половини XVII ст. поміж ними точилася безперервна боротьба. Пол-ково-сотенний адміністративний устрій існував на території до р. Случ, куди стабільно поширювалася влада Української держави. Навіть після входження Правобережжя в 1660 р. до складу Речі Посполитої полково-сотенний поділ на цій території певний час продовжував функціонувати поза волею польського уряду.

Loading...

 
 

Цікаве