WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Володимир Винниченко – видатний діяч української Центральної Ради - Курсова робота

Володимир Винниченко – видатний діяч української Центральної Ради - Курсова робота

Починаючи з 5 грудня 1917 р., Центральна Рада перебуває у стані війни з Раднаркомом Росії. 11-12 грудня 1917 р. відбувся альтернативний з'їзд Рад, що проголосив встановлення радянської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий комітет рад України.

Політична криза в уряді УНР призвела до виходу соціал-демократів на чолі з В.Винниченком з Центральної Ради, керівництво якою взяла на себе українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). Свої обов'язки прем'єра він склав через три дні після проголошення Четвертим Універсалом (22 січня 1918 р.) самостійної України.

Під час німецької окупації і гетьманського перевороту в квітні 1918 р. В.Винниченко переховується на Канівщині. У серпні гетьманці заарештовують його і привозять до Києва, де він понад місяць перебуває під домашнім арештом.

У жовтні 1918 р. з ним зустрівся П.Скоропадський. Між ними відбулася тривала розмова, що стосувалася державності України, але в цьому питанні вони не дійшли згоди. Тоді В. Винниченко, звільнений з-під домашнього арешту, розпочав підготовку до повалення гетьманського режиму. У ніч на 14 листопада на таємному засіданні керівництва українських політичних партій було створено верховний орган відновлюваної УНР — Директорію — на чолі з В.Винниченком, яка внаслідок повстання прийшла до влади [1].

Відсутність чіткої програми дій, відрив від політичних партій, а також нове вторгнення більшовицьких військ в Україну — все це призвело до падіння Директорії. 2 лютого 1919 р. В. Винниченко залишає Київ і переїздить до Вінниці. Лідери колишнього українського уряду звертаються по допомогу до представників Антанти. Ті погоджуються сприяти, але за умови, що соціаліста В.Винниченка буде позбавлено політичної влади.

Розчарований цим Винниченко вирушає як член ЦК УСДРП на міжнародну соціалістичну конференцію і залишається в Австрії. "Отже, моя урядова діяльність, слава Богу, кінчається. Правда, мене, як собаку, виганяють. Але мені приємна ця брутальність сучасних переможців".

Про цей період його життя не без уїдливості пише генерал Михайло Капустянський: "Голова Директорії Винниченко, що все більше і більше схилявся до комуністичних ідей, під натиском Антанти відколовся від Директорії. Він відправився на захід, щоб в прохолоді затишного кабінету стежити за жаркими подіями в Україні і гостро, злобно-талановито їх критикувати, а також своїми творами готувати собі шляхи до радянської України". Схоже, генерал був недалекий від істини, якщо перечитати абсолютно суху і самовиправдальну працю Винниченка "Відродження нації", видану трьома випусками в 1920 р.

24 травня 1920 р. Винниченко (за дозволом голови Раднаркому В. Леніна) разом з дружиною як письменник повертається до радянської Росії і потрапляє у вир політичного життя. 9 червня в доповідній записці до ЦК РКП(б) просить роз'яснити позицію Центрального комітету партії в українському питанні. Після розмов з більшовицькими лідерами Л.Троцьким, И.Сталіним, Г.Зінов'євим, Л.Каменевим та ін. (В. Ленін ухилився від зустрічі) погоджується вже не на конфедерацію, а на ленінський федеративний устрій і приймає пропозицію Москви увійти до уряду України, практично цей уряд був московською маріонеткою і не мав реальної влади, але входження до його керівних органів В.Винниченка підносило престиж більшовицької влади серед українського народу (особливо інтелігенції та селянства). Внаслідок кількамісячних переговорів з Д.Мануїльським, X.Раковським та Г.Петровським В.Винниченка призначають членом ВУЦВК, заступником голови Ради народних комісарів і наркомом закордонних справ республіки.

Розуміючи, що реальний вплив на розвиток подій мають лише члени більшовицької партії та її керівних органів, В.Винниченко наприкінці серпня подає заяву з проханням прийняти його до лав КП(б)У Лідери українських комуністів після консультацій з В.Леніним позитивно вирішують це питання, але категорично заперечують проти його входження до політбюро.

Незадоволений цим В.Винниченко повертається до Москви й публікує в журналі "Комуніст" "Лист до українських робітників і селян", в якому піддає нищівній критиці національну політику більшовицької партії [4].

3. ЖИТТЯ ПІСЛЯ РЕВОЛЮЦІЇ

23 вересня 1920 р. В.Винниченко назавжди залишив Україну. У своїх виступах перед закордонними групами УКП, емігрантами й західноєвропейською громадськістю, у статтях і памфлетах, опублікованих у газеті "Нова доба" та брошурі "Революція в небезпеці", перекладеній кількома європейськими мовами, він розповідав про реальний стан речей у більшовицькій Росії, намагаючись загладити невдалі зиґзаґи своїх політичних маневрів та загравань з радянською владою.

20-ті рр. були для нього особливо плідними на ниві літературної діяльності. Він пише соціально-утопічний роман "Сонячна машина" (1921-1924), роман про події в Україні 1918-1919 рр. "На той бік" (1923), збірку різнопланових оповідань "Намисто" (1921 — 1928), літературно-філософське есе "Щастя", роман "Поклади золота" (1926). В.Винниченко стає одним з найпопулярніших письменників в Україні, де відбувається процес "українізації". У 1924-1928 рр. виходить перше зібрання його творів у 23 томах, а я 1930—1932 рр. — друге в 28-ми.

Репресії та насильницька колективізація в Україні змушують письменника знову вийти на політичну сцену. У вересні 1933 р. він пише відкритого листа до політбюро ЦК КП(б)У, в якому звинувачує Й.Сталіна та його поплічника на Україні П.Постишева у терорі проти українського народу й реставрації імперії, ще страшнішої за царську Росію. У відповідь листопадовий (1933) пленум ЦК КП(б)У охрестив В.Винниченка "старим вовком української контрреволюції" й категорично заборонив видавати його твори, а ті, що вже вийшли друком, було вилучено з усіх бібліотек.

В.Винниченко болісно переживає повне відлучення від України, розуміючи марність сподівань на своє повернення. 1934 р. він купує на околиці м. Мужена поблизу Канн (на півдні Франції) невеликий занедбаний будиночок і власними руками відновлює його.

З другої половини 30-х рр. В. Винниченко, відмежувавшись від усіх емігрантських партій і груп, поринає в літературну роботу. Один за одним з'являються його романи "Нова заповідь", "Вічний імператив", "Лепрозорій".

Під час фашистської окупації Франції Володимира Кириловича Винниченка було кинуто до концтабору за відмову, співробітничати. По закінченні війни у ряді політичних документів він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу [1].

Після другої світової війни виходить у світ його переклад французькою мовою роману "Нова заповідь", високо оцінений критикою; він пише двотомний етико-філософський твір "Конкордизм", працює над романом "Хмельниччина" та низкою інших творів, які, на жаль, залишилися неопублікованими. Останній роман В.Винниченка "Слово за тобою, Сталіне!", завершений 6 березня 1951 р., напередодні смерті письменника, був своєрідним підсумком його роздумів як митця і політика.

ВИСНОВКИ

Володимир Винниченко є однією з найвизначніших фігур в інтелектуальному середовищі України: відомий письменник, політичний і громадський діяч, один із лідерів Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, голова Директорії, генеральний секретар внутрішніх справ. Проте поряд з цими тріумфами він зазнав і велетенських поразок. Його політична діяльність зустрічала і сувору критику, і безоглядний осуд. На жаль, і донині в нас немає політичної біографії цієї видатної людини, в якій Винниченко об'єктивно оцінювався б як відомий політичний та громадський діяч доби українського відродження. Десятиліттями його ім'я жило в широкій свідомості українців опосередковано, знаходячись у каламутній аурі ідеологічної лайки. Десятиліттями літературознавці, філософі, політологи, історики створювали образ ворога народу, намагаючись не тільки вилучити його твори з книжкових полиць, а навіть стерти його ім'я з пам'яті народу.

Але, як ми побачили, усі життєві та політичні перешкоди Винниченко долав з гідністю і честю.

Українська національно – демократична революція завершилася поразкою. Перемогли започатковані більшовиками процеси соціальної перебудови суспільства, в яких національним аспектам відводилась другорядна роль.

Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію державності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Історія України в особах (ХІХ-ХХ ст.). — К., 1995.

  2. Станіслав Кульчицький, Валерій Солдатенко. Володимир Винниченко. – К.: Видавничий дім "Альтернативи", 2005. – 376с.

  3. Лозицький В. На перехресті нової доби // Наука і суспільство. — 1989. — № 9.

  4. Шаров И. Во всем первый // Голос Украйни. — 2005. — 26 июля.

  5. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр "Академія", 1999. – 568 с.

Loading...

 
 

Цікаве