WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Володимир Винниченко – видатний діяч української Центральної Ради - Курсова робота

Володимир Винниченко – видатний діяч української Центральної Ради - Курсова робота

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра українознавства

Індивідуальне навчально-дослідне завдання

з курсу історії України

на тему:

"Володимир Винниченко – видатний діяч української

Центральної Ради "

Харків, 2007

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Володимир Винниченко. У пошуках призначення

2. Володимир Кирилович Винниченко – видатний політичний діяч, представник інтересів народу та України

3. Життя після революції

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Коли 16 липня 1880 р. в Єлисаветграді в сімї Кирила Винниченка народився хлопчик, ніхто не знав, що йому на роду написано у всьому бути першим – першим письменником новітньої української прози, першим революціонером, першим прем'єр-міністром незалежної України.

З точки зору історії, Володимир Кирилович Винниченко є дуже цікавою особистістю, бо він жив у один із найскладніших періодів існування Української держави. Це були перші кроки до становлення незалежної країни, спроба проявити себе на міжнародній арені, доказати, що ми не малороси, а українці.

Відомий багатьом лише як літератор, Володимир Винниченко зробив дуже багато для того, щоб Україну помітили не лише як складову частину федеративної Росії. Майже всі документи того часу були складені Винниченком, його революційний настрій підняв багатьох на боротьбу за незалежну державу. Та у наш час мало хто знає, який величезний вклад зробив український політик для своєї держави. Саме тому темою свого індивідуального науково-дослідницького завдання я вибрала політичний шлях Володимира Винниченка. Тема є актуальною в наш час, бо навіть зараз Україну поділяють на Західну (європейську) і Східну (російську), а ми прагнемо доказати що ми – єдині, бо ми українці, бо ми єдиний незалежний народ.

Хоч у ході революції 1917 – 1920 рр. ми і не здобули те, чого прагнули, але це значною мірою прискорило становлення незалежної Української держави, і велика в цьому заслуга Володимира Кириловича Винниченка.

1. ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО. У ПОШУКАХ ПРИЗНАЧЕННЯ

Володимир Кирилович Винниченко народився 16 липня 1880 р. в Єлисаветграді у родині чабана. Навчався в Єлисаветградській гімназії. Склавши екстерном іспити, вступив на юридичний факультет Київського університету. Навчаючись в університеті, займався політичною діяльністю, вступив до Революційної української партії (РУП). Вів агітаційну роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, спрямовану проти царизму. За це в 1903 році був арештований, виключений з університету й ув'язнений в одиночній камері Лук'янівської в'язниці, звідки згодом утік. Далі – знову арешт і віддання в солдати до дисциплінарного батальйону.

Через деякий час нелегально емігрує, часто переходить кордон, переправляючи революційну літературу в Росію. Після чергового арешту В.Винниченку загрожує довічна каторга. Щоб уникнути цього, у 1906 р. знову втікає за кордон, де разом з Донцовим та Юркевичем очолює журнал "Дзвін".

Напередодні першої світової війни Винниченко нелегально повернувся в Росію і жив до 1917 р. під чужим ім'ям, переважно в Москві.

З 1902 р., після надрукування в "Киевской старине" першого оповідання "Краса і сила" стає відомим і як письменник. Його твори, написані до революції 1905 року і в пору революційного піднесення, були здебільшого реалістичні. У них показано наймитський рух і класове розшарування на селі, змальовано розправу царизму з повсталим народом.

Після перемоги Лютневої революції В.Винниченко повертається до Києва і стає одним з організаторів і керівних діячів Центральної Ради, головою її уряду – Генерального секретаріату [1].

2. ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ ВИННИЧЕНКО – ВИДАТНИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ, ПРЕДСТАВНИК ІНТЕРЕСІВ НАРОДУ ТА УКРАЇНИ

Вплив Володимира Винниченка на суспільні настрої, на прийняття принципово важливих рішень у 1917 році був масштабним і сильним. Він задавав тон важливим представницьким форумам – таким, наприклад, як Всеукраїнський робітничий з'їзд, що проходив у Києві 10 – 13 липня 1917 року. Голова Генерального секретаріату, лідер УСДРП відкрив дискусії на зібранні ключовою доповіддю "Сучасний момент в українському житті і українське робітництво". Він зайняв позицію, що значно відрізнялася від усіх попередніх його публічних виступів у 1917 році. Визначаючи перспективи боротьби, В.Винниченко кілька разів звертався до феномену більшовизму, формулював ставлення до нього. "Більшовики реально і правдиво дивляться в будучину, – викладала зміст Винниченкових слів "Робітнича газета". – Вони найбільше відчувають мерзоти, які творяться в житті, найбільше чутливі до волі та завдань революційного руху". І хоч в інших виступах (як раніших, так і пізніших) В.Винниченко ніколи більше не висловлював таких симпатій до більшовизму, не солідорувався з його гаслами, тактичний виграш на робітничому з'їзді виявився незаперечним [2].

В.Винниченко був автором чи не всіх декларацій і двох останніх універсалів Центральної Ради. У цих документах намагався закласти міцні підвалини незалежної України у федеративному устрою майбутньої держави, що поставала на руїнах Російської імперії. Розраховуючи на порозуміння з російськими демократами щодо українського питання, спочатку виступає за "єдиний фронт" з Тимчасовим урядом. Але його поїздка до Петрограда наприкінці травня 1917 р. розвіяла всі ілюзії; він дійшов невтішного висновку, що російська демократія закінчується там, де починаються національне питання. Однак продовжує пошук компромісів і разом з М.Грушевським бере участь у київських переговорах з лідерами Тимчасового уряду про визнання автономії України.

Песимістичний прогноз підтверджується в ході візиту делегації Української Ради до Петрограду наприкінці липня 1917 року. В.Винниченко разом із Х.Барановським и М.Рафесом привіз до столиці на затвердження "Статут вищого управління Україною" і список генеральних секретарів. Делегація Центральної Ради кілька днів не могла домогтися прийому в Зимовому палаці. Врешті вони залишили Петроград. Лише тоді 2 серпня 1917 року Х.Барановського було ознайомлено з проектом інструкції. Повноваження секретаріату обмежувалися п'ятьма губерніями (Київською, Волинською, Подільською, Полтавською і Чернігівською), а Генеральний секретаріат визначався органом центрального уряду, який призначав його за представленням Ради.

Протести представника Центральної Ради не були взяті до уваги і 4 серпня текст документу був розпублікований під назвою "Тимчасова інструкція Генеральному секретаріату Української Центральної Ради, затверджена Тимчасовим урядом " [3].

Хоча В.Винниченко назвав "Інструкцію" "миршавим клаптиком паперу", а більшість Центральної Ради зустріла її з обуренням, все ж була прийнята резолюція, яка не ухвалювала, але й не відкидала "Інструкцію", а "брала її до відома". Конфлікт між Центральної Радою і урядом не був розв'язаний, а лише відкладався на певний час. Склалася патова ситуація: Центральна Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти "Інструкції", а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізувати її положення на практиці.

На ІV з'їзді УСДРП, що відбувався у вересні 1917 р., В.Винниченко виступає проти підпорядкування національних інтересів соціальним завданням, дотримуючись політичної поміркованості. Його кредо: без національного визволення не може бути визволення соціального.

20 жовтня 1917 р. він вирушає до Петрограда для продовження переговорів з Тимчасовим урядом. Але там уже відбувся більшовицький переворот.

Падіння тимчасового уряду, ліквідація його органів на місцях, у тому числі й у Києві, відкрили для Української революції, її політичного поводу нові можливості. Можна було миттєво реалізувати все те, чого не вдавалось досягти впродовж попередніх восьми місяців боротьби, запровадити в життя неурізану платформу формування автономного ладу в Україні. Водночас ще до повернення В.Винниченка зі столиці Центральна Рада виступила із засудженням петроградських подій, із невизнанням більшовицької Ради Народних комісарів, відмежувалась від декретів ІІ Всеросійського з'їзду рад.

Означені обставини й стали визначальними для Володимира Кириловича, який знову готував для прийняття Центральною Радою черговий державницький документ – Третій Універсал. "Тепер, нарешті, ми могли створити життя по нашому образу й подобію, і тільки по нашому. Тепер ми мали всі засоби для того. Всі державні апарати переходили до рук Генерального секретаріату, всі фінансові засоби були до його розпорядимості, вся військова сила підлягала його наказам..." [4].

Проголошення 7 листопада 1917 р. Третього Універсалу стало, безперечно, визначною віхою Української революції. Юридично оформлювалось досягнення віковічної мети – відновлення Української національної державності у межах дев'яти губерній. Документ накреслював широку програму дій, відносно покращення життєвого рівня населення. Але універсал мав суттєву суперечність – широко окресливши Україну як незалежну державу, він все ж залишив федеративний зв'язок із Росією, що як держава вже не існувала. На той час більшовицька влада зростає, що дає можливість повністю контролювати українські землі.

Loading...

 
 

Цікаве