WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Політика холодної війни - Реферат

Політика холодної війни - Реферат

режим у Москві терзали страх і невпевненість. Америка не зробила нічого, аби протистояти очевидній радянській інтервенції в Угорщині, тоді як вторгнення Англії та Франції до Єгипту показало, що союзники Америки мали інші пріоритети.
Іншою причиною того, що наступ так ніколи і не відбувся, було те, що пост-сталінське радянське керівництво настільки боялося, що Захід може скористатися зі смерті тирана, що швидко почало діяти в напрямку поширення небезпечніших аспектів Холодної війни, що тривала. Один з основних претендентів на мантію Сталіна, шеф таємної поліції Лаврентій Берія, навіть намагався використати ідею об'єднання Німеччини (в обмін на нейтралітет). Якби так сталося, це було би безпрецедентним відступом Радянської влади. Інші радянські лідери не були готові йти так далеко, проте вони намагалися полегшити кінець Корейської війни і, під керівництвом комічного дуету Микити Хрущова та Миколи Булганіна з готовністю приєдналися до "духу Женеви", який рекламували (побоюючись нової американської риторики) британці та французи.
Ця інтерлюдія тривала недовго. Наступ Заходу на чолі з Америкою, якого так боялося пост-сталінське керівництво, ніколи не зматеріалізувався, а невдовзі "дух Женеви" зовсім вивітрився. Тим часом нове радянське керівництво, що значно консолідувалося за Хрущова, знову набуло впевненості й почало створювати нову всебічну стратегію, спрямовану на зруйнування, створеної Заходом, політики стримування. Стратегія мала базуватися на трьох елементах: зростання радянської стратегічної сили, що починала нейтралізувати американські засоби стримування, життєздатність радянської економіки, яка, як сподівалися в Москві, швидко зрівняється з промисловою міццю Сполучених Штатів та стане ідеологічним магнітом для країн, що розвиваються, та сприяння "національно-визвольній" боротьбі в усьому світі й створення, таким чином, фактичного альянсу між ново емансипованим Третім світом та блоком, який очолював Радянський Союз.
Тепер Радянський Союз перейшов у наступ. Євразія як і раніше була головною ставкою, проте перестала бути центральним фронтом. На зміну стримуванню мало прийти оточення. Оскільки неможливо пробити його без центральної війни, доведеться охопити його кільцем. Перемога очікувалась близько 1980 року. Ця запланована дата відстоювалася з надзвичайним ентузіазмом та підтримувалася розтиражованою статистикою нової платформи КПРС, проголошеної Хрущовим у 1962 році. До цієї дати Радянський Союз мав не лише економічно перемогти Сполучені Штати, але й комуністичний світ в цілому мав стати економічно сильнішим, ніж світ капіталістичний.
Ця друга основна фаза, з її різноманітними підйомами та спадами (включаючи окремі тимчасові спади в Радянському Союзі) тривала майже 20 років: з кінця 1950-х до кінця 1970-х. Хоча й мали місце короткі періоди тактичної наполегливості Заходу, а також нетривалі "припинення вогню", холодна війна на геостратегічному рівні протягом цієї фази характеризувалась наступальною позицією Радянського Союзу. Вона відзначалася хвалькуватими заявами про переваги радянських ракет, розширенням радянського військово-політичного впливу на Близькому Сході та успішним завоюванням високо символічної, проте підкресленою потенційною геостратегічною важливістю бази на Кубі. Мали місце навіть дві короткі, вкрай небезпечні Американо-Радянські конфронтації - одна в Берліні, інша на Кубі, обидві сповнені самовпевненості Радянського Союзу.
Незважаючи на поширену тоді думку, мовляв, ці небезпечні сутички закінчилися перемогою Америки, її успіхи були здебільшого тактичними, тоді як здобутки Радянського Союзу мали переважно стратегічний характер. Будівництво берлінської стіни, в якому ніхто не заважав Радянському Союзу, посилило радянський контроль за Східною Німеччиною - таким чином відпали побоювання Радянського Союзу щодо підриву Заходом його панування в Центральній Європі - тоді як виведення радянських ракет з Куби було сприйнято адміністрацією Кеннеді як гарантія постійного існування прорадянського режиму. Дійсно, передова радянська база, надзвичайно важлива в геополітичному розумінні, швидко втратила свій імунітет через недотримання принципів лінії, накресленої колись непорушною доктриною Монро.
Незважаючи на падіння Хрущова в 1964 році, головний ухил радянської стратегії за менш колоритного і значно бюрократичнішого Брежнєвського режиму підтримувався й надалі. Стратегічна надбудова протрималася протягом двох наступних десятиліть, накладаючи на радянську економіку такі надзвичайні обмеження, що, нарешті, і без того нереалістичне завдання перемогти Сполучені Штати в галузі економіки взагалі втратило будь-який сенс. Так само, як спроби розширити роль Радянського Союзу в Третьому світі й таким чином подолати політику стримування, яку Захід здійснював у Євразії, незважаючи на тактичні домовленості з адміністраціями Джонсона та Ніксона, обтяженими війною у В'єтнамі та прагненнями перепочинку в холодній війні.
Американо-Радянські угоди цього періоду були, однак, обмежені лише двома сферами: певний скромний прогрес у переговорах про контроль за озброєннями та незначне ослаблення напруженості в Європі. Проте, оскільки радянська експансія в Третьому світі тривала, зростання стратегічного потенціалу Радянського Союзу не припинялося, навіть цей незначний прогрес змушував Захід називати кінець холодної війни передчасним. Наприкінці 1960-х та на початку 1970-х років в моду ввійшло поняття "детант" (розрядка), "поза холодною війною" - поширений в пресі заголовок. На початку 1970-х років американський президент навіть оголосив про створення "покоління миру".
На цій фазі змагання європейські союзники Америки поступово одужували та, будучи захищеними політикою стримування, що базувалася на американській силі, намагалися робити вигляд, нібито вони займають дедалі нейтральнішу позицію в глобальній холодній війні й готові вступити в переговори про часткове "припинення вогню" в Європі. Сполучені Штати відкрито цій позиції не протидіяли, проте схилялися до створення напруженості в альянсі, а також зважали на можливості радянської дипломатії.Гасло: "Європа до Уралу" чи термін "ост політика" для багатьох означали таємний шифр окремої європейської позиції з основних питань стосунків Сходу-Заходу. Непопулярність в'єтнамської війни посилила відчуття ізоляції Америки і здобула поштовх в американських гаслах, що закликали: "Повертайся додому, Америко".
Наступальна готовність СРСР досягла свого апогею в середині 1970-х років. Отож радянський наступ наклався на втому Америки після війни у В'єтнамі та поширеною в Європі мирною готовністю такого рівня, що Америка була, здається, вже готова врегулювати холодну війну навіть у спосіб визнання своєї стратегічної другорядності. Блискучий удар президента Ніксона - початок американо-китайських відносин, змінив геостратегічний контекст проте не зміг компенсувати внутрішнього розколу та деморалізації Америки. Ця умова змусила Держсекретаря Генрі Кісінджера - який і сам був схильний до історичного песимізму - ретельно добиватися угоди на зразок Вестфальського миру: кожна зі сторін мала зберегти свої геополітичні та ідеологічні сфери. ЇЇ мало зміцнити наголошування на контролі за озброєннями, що таким чином уповільнило б різке зростання потенціалу Радянського Союзу навіть ціною прийняття (у договорі про обмеження стратегічних озброєнь ОСВ -1) стратегічної переваги Радянського Союзу.
Радянський глобальний наступ тривав безперервно аж до
Loading...

 
 

Цікаве