WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Політика холодної війни - Реферат

Політика холодної війни - Реферат

момент, найвірогідніше, настав в Парижі 19 листопада 1990 року. Під час таємної зустрічі, позначеної проявами показної дружби, спрямованими на маскування реальності, що крилася за ними, тодішній радянський лідер, Михайло Горбачов, який керував Радянським Союзом протягом останньої стадії холодної війни, прийняв умови переможців, називаючи завуальованою та елегантною мовою об'єднання Німеччини, що відбулося на умовах Заходу, "подією надзвичайної ваги". Функціонально це дорівнювало акту капітуляції, підписаному в залізничному вагоні в Комп'єні 1918 року чи на американському "Міссурі" в серпні 1945 року, навіть якщо ключовий зміст було дещо прикрашено словом "дружба".
Поразки часто спричинюють політичний неспокій. Існує не лише тенденція до повалення режимів, що зазнали поразки у війні, але й лідери, які визнають необхідність капітуляції й часто платять політичну ціну. Кайзерівський режим впав через кілька днів після 11 листопада 1918 року - Дня Перемир`я. Протягом року було скинуто й радянського лідера, який визнав ледь приховану поразку Радянського Союзу. Більше того: було формально засуджено колишню доктрину, офіційно спущено червоний прапор, офіційно взято курс на формальну імітацію ідеології та рис системи сторони - переможниці. Холодна війна справді закінчилась.
Який мир? Як надовго? На яких моделях попередніх післявоєнних врегулювань? Проте, перш ніж їх комусь адресувати, необхідно вивчити другу групу основних, а також окремих другорядних питань:
- Як саме велася холодна війна? Точніше, чи мала вона визначені фази? Яка зі сторін нападала, а яка захищалася, і коли?
- Чи був її результат заздалегідь визначеним? Чи міг Захід перемогти раніше? Чи можливий був компромісний результат? І, нарешті, чи міг перемогти Радянський Союз, і якщо міг, то коли?
Обидві групи питань мають не лише історичний інтерес. Необхідно винести уроки, оскільки стосунки нової ери мають скластися на основі як помилок, так і досягнень минулого, тобто з самої природи цього грандіозного змагання. Зараз здається очевидним, що під час початкової фази холодної війни, яка закінчилася після смерті Сталіна в березні 1953 року, мотивацією обох сторін був страх, а не лише агресивні наміри, інакше кажучи, кожен убачав в іншому прагнення до агресії. Фактично обидві країни значно демобілізували свої сили, хоча традиційна сталінська секретність, що маскувала радянську демобілізацію, плекала на Заході страх перед можливим наступом гігантської радянської сухопутної армії, яка в дійсності вже більше не існувала.
Зараз очевидно, що для Сталіна головною турботою на той час було підтримання та розвиток його основного військового здобутку - контролю за центральною Європою - уникаючи передчасного зіткнення зі зростаючою західною силою - Америкою. Безсумнівно, його також надихала надія, що Америка відділиться від Європи. Тому він мусив маскувати свою обережність та стриманість від своїх радикальніших та нетерплячіших революційних союзників, особливо югославського маршала Тіто та китайця Мао Дзедуна.
Сталін був переконаний, що Захід намагатиметься кинути виклик його домінуванню в Центральній Європі. Він розглядав вимоги Заходу про демократичні вибори як спробу запустити Троянського коня до його володінь. У запровадженні нової західнонімецької валюти він вбачав намір підірвати його окупацію Східної Німеччини. З розгортанням холодної війни зростала його параноя, що виявлялася в масових чистках серед комуністичної еліти його сателітів, полюваннях на відьом - проти будь яких проявів незалежного політичного мислення.
Це не означає, що наміри Сталіна були цілком оборонними. Можна сказати, що Сталін реалістично оцінював співвідношення сил, знав, як дочекатися свого часу та хотів консолідувати свої здобутки, перш ніж вирушити вперед. Очевидно, він сподівався, що за умови очікуваного відходу Америки від Європи домінування на континенті (і таким чином, ідеологічна перемога) буде на його боці. Під час Потсдамської конференції Сталін з легким сумом відповів на привітання Черчілля з приводу взяття Росією Берліна, що в 1815 році Олександр І з тріумфом увійшов до Парижа.
Протягом першої фази Захід також займав оборонну позицію. Захід засуджував підкорення Радянським Союзом Центральної Європи, але не суперечив йому. Пізніше блокада Берліна в 1947 році була сприйнята як початок радянського наступу на Захід, спрямованого на витіснення Заходу не лише з самого Берліна, але й з Німеччини. Корейська війна розглядалася щонайменше як прийом диверсійної наступальної тактики, спрямованої переш за все на вплив у Європі, а також як частина наміру, націленого на витіснення Америки з азіатського континенту та приборкання Японії.
Реакція Заходу, і особливо Америки, весь час залишалася обережною. Незважаючи на ядерну монополію США, превентивна війна проти Радянського Союзу ніколи всерйоз не планувалася. "Масований контрудар", базований на стратегічній перевазі США, насправді був оборонною доктриною. Блокада Берліна викликала лише непрямий опір. Китай не зазнав нападу, незважаючи на свою масовану інтервенцію в Корейській війні. Навпаки, Захід надавав дедалі більшої уваги політичній інтеграції своїх повільно одужуючих колишніх ворогів - Німеччини та Японії, а Америка взяла на себе недвозначні зобов'язання, спрямовані на збереження своєї військової присутності як на заході, так і на сході Євразії. Війна в Кореї продемонструвала рішучість Америки залишити свій вплив у розбитих Кореї та Японії, тоді як створення НАТО в 1949 році було встановленням гарантуючих безпеку зв'язків між Америкою та ще слабкою тоді Західною Європою. Таким чином, напрями було окреслено чітко. Вони проіснували сорок років.
Смерть Сталіна призвела до закінчення першої фази холодної війни. Сторони не лише не були готові до перепочинку, але й, як здавалося, Захід зважував можливість нападу. Америці було дедалі складніше стримувати себе в Корейській війні, а нова республіканська адміністрація недвозначно натякала на можливість використання ядерної зброї. Найважливіше, що новий держсекретар США Джон Фостер Даллес публічно висловився за вірність США політиці "визволення" Центральної Європи від радянського панування. За умови існування НАТО, активних намірів переозброєння Німеччини та постійним демонструванням стратегії присутності авангарду США, проголошення політики звільнення стало прикриттям для загального наступу Заходу на центральному фронті, безпосередньо спрямованого на найслабший сектор ворога.
Проте, плани наступу так і не матеріалізувалися. Цьому було двіосновні причини. Перша - американська сторона ніколи не прагнула цього до кінця. Політика звільнення була стратегічним обманом, спрямованим, значною мірою, на внутрішні політичні причини. В масштабах, що серйозно сприймалися американськими політичними діячами, вона сприяла зростанню інтенсивності передач "Радіо Вільна Європа" в країнах-супутниках, збільшенню фінансової підтримки політичної активності еміграції та широкомасштабній діяльності, спрямованій на підтримку антирадянського "підпілля" на тому боці Залізної Завіси. Ця політика в основі була риторичною та, переважно, тактичною.
Європейські союзники Америки, в будь-якому разі не лише ніколи не приєднувались до цієї концепції, але й були проти неї. Стратегічна порожнеча політики звільнення яскраво виявилася протягом драматичних жовтня і листопада 1956 року, коли похитнулися комуністичні режими в Угорщині та Польщі і коли пост-сталінський
Loading...

 
 

Цікаве