WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Рух опору на Харківщині у роки Великої Вітчизняної війни - Курсова робота

Рух опору на Харківщині у роки Великої Вітчизняної війни - Курсова робота

Жорстокі бої відбулися в районі Сахновщини 15 травня 1942 р., коли частини Радянської Армії разом з об'єднаним партизанським загоном сахновщинського і Красноградського районів знову вступили в районний центр Сахновщини і утримували селище до 22 травня. В цей час багато партизанів влились у частини Радянської Армії, решта і далі вела героїчну боротьбу в тилу ворога.

Багато партизанів загинуло у боротьбі за незалежність нашої Батьківщини. Після тривалих тортур 16 червня 1942 р. фашисти розстріляли у Сахновщині командира партизанського загону О.К. Кондратьєва, повісили М.П. Кудрю, закатували А.Д. Коваленко, розстріляли Г.О. Жоряка, Миколу Глобу, Г.К. Паламаря та багато інших.

Головним методом приборкання партизанського руху для більшості німецьких адміністраторів (хоча й не для всіх) залишався терор. Характерним щодо цього є наказ від 12 липня 1942 р. "Особливі розпорядження щодо боротьби з партизанським рухом та шпигунством", виданий генералом Р. Руоффом, чиї війська дислокувались тоді на Харківщині. З одно боку, рекомендувалося здобути прихильність місцевого населення, виявляти з допомогою довірених осіб партизанську агентуру, заохочуючи подібні дії преміями – як грошовими, так і матеріальними. Якщо в полон до карателів потрапить партизан українець, говорилося далі, його не треба розстрілювати на місці. Краще допитати цю людину, і якщо офіцер упевниться, що її примусом включили в загін, то в такому разі треба зберегти життя затриманому. Але навіть у такому разі партизанам-українцям заздрити не варто, бо відправлення у розпорядження польової жандармерії чи айнзатцкоманди виявлялося не набагато кращим, ніж розстріл. З другого боку, коли населення не буде активно видавати німцям партизанів та їхніх помічників, війська повинні вішати заложників, спалювати населені пункти, виселяти жителів тощо [71, с. 200].

Дещо збільшилася кількість партизанських груп в лютому 1943 року, коли внаслідок невдалого наступу Радянської Армії частина червоноармійців вимушена була залишитися на окупованій території. Командування 1-ої танкової армії вермахту доповідало 28 лютого, що червоноармійці вперто воюють, доки в них залишаються боєприпаси. Але навіть після цього вони не здавалися в полон, як траплялося раніше, на початку війни, а відходили в лісові масиви, щоб продовжувати боротьбу.

Не можна залишати без уваги ще один важливий аспект партизанської проблеми, як важка матеріальна скрута, тяжкі втрати особового складу, пасивність значної частини населення, заляканого фашистами, нерідко штовхали партизанів на грабунки чи реквізиції продовольства в жителів, породжували непослух та зловживання командно-комісарського складу. Не випадково 20 бійців загону ім. Боженка (хоча він з іншого району) власною кров'ю підписали клятву: "В жодному разі не дискредитувати партизанського звання грабіжництвом, пиятикою та розбійництвом щодо мирного радянського населення" [55, с. 39]. Не треба при цьому забувати, що постійних баз постачання партизани не мали, і навіть після прийняття ДКО 26 квітня 1943 р. рішення "Про забезпечення заходів щодо розвитку партизанського руху на Україні" допомога з боку Великої залишилася мізерною. Для польотів у тил ворога було виділено лише три літаки ЛІ-2, а авіація далекої дії в квітні – травні 1943 р. одним авіаполком забезпечила всього 250 літаковилітів [41, с. 157]. І крім того, населення не вважало реквізиції партизан чимось надзвичайним. Більше того, в умовах репресій з боку німців і ніколи практично не зникаючої віри в перемогу армії Й. Сталіна жителі в основному мирилися з будь-якими вчинками партизанів. Адже доля багатьох загонів дійсно складалася трагічно. В зміївському загоні № 66, наприклад, з 86 бійців в кінці 1941 року залишилось 9 чоловік (всі інші не витримали поневірянь). До травня 1942 року вони вели розвідку за завданням частин Червоної Армії. В момент німецького наступу в Мохнацький масив прибуло тільки троє, командир І.С. Любченко збожеволів, а лісник Жуга видав поліції комісара П.М. Воробйова [55, с. 40].

Подібних прикладів, не менш драматичних досить багато. Величезних труднощів довелося зазнати, наприклад, загонові М.Й. Воронцов з 6 вересня по 15 грудня 1941 року. Маючи 15 гвинтівок, 1 кулемет, 12 наганів на 26 бійців, зношений одяг та взуття, харчуючись горохом, звареним на сніговій воді, вони знесилились і занепали духом, майже всі хворіли. В результаті командир визнав: "Моральний стан був дуже низьким. Зростала недовіра й невіра в сили командного складу".

У 1943 році партизанська боротьба набрала найбільшого розмаху. Прифронтовий тил німецької армії став нагадувати пороховий льох. Партизанські загони на цей час вже нагадували частини регулярної армії в тилу ворога. Їх діяльність координувалась і підпорядковувалась командирами військових частин та ставала ще більш ефективною. Незважаючи на важкі умови, партизани і підпільники області знищили 23 тисячі німецьких солдат, офіцерів та їх прибічників, розгромили 4 штаби ворога, знищили 21 залізничний ешелон з військами і технікою фашистів, 29 мостів, зіпсували 88 паровозів і 777 вагонів, знищили 260 автомашин, 107 підвід з боєприпасами, захопили багато різних трофеїв.

Від рук окупантів та їхніх прибічників загинуло багато партизан і підпільників. Уже в перші дні окупації в містах і селах України з'явились оголошення: "За слухання радянського радіо – розстріл!", "За читання радянських листівок – розстріл!", "За допомогу військовополоненим й агентам – розстріл!" Спираючись на зрадників, а також на можливості своїх спецслужб, окупанти зосередили основні зусилля на придушенні прорадянської підпільної та партизанської боротьби у зародку.

РОЗДІЛ ІІ. СТИХІЙНИЙ РУХ ОПОРУ

Репрезентантами стихійного руху Опору були прості люди, які, ризикуючи своїм життям, надавали допомогу тим, хто її потребував, не за чиїмось завданням, а за покликом серця. Це були жінки, діти, старі. Вони переховували євреїв, червоноармійців, втікачів із концтаборів, ділилися з ними їжею, одягом, надавали медичну допомогу.

В тилу ворога багато медичних працівників, ризикуючи життям, рятували від смерті радянських людей. У специфічній формі боротьби з окупантами проявилась патріотична діяльність співробітників 9-ї лікарні м. Харкова, що на Холодній горі під керівництвом професора О.І. Мєщанінова. В кінці жовтня 1941 р. в операційну вдерлися німецькі офіцери. Проф. Мєщанінов сказав, що в лікарні багато хворих на висипний тиф, а червоноармійців нема. А до лікарні все несли й несли поранених радянських бійців, їх підбирали жителі міста в ярах, балках, садах. Незабаром усі корпуси лікарні й 7-ї поліклініки були заповнені пораненими червоноармійцями. Всіх записували як жителів Холодної Гори. Дні й ночі йшли хірургічні операції. Лікарі П.С. Делевський, Н.І. Обухова, В.І. Воротинцев, Н.П. Протопопович, Р.І. Проценко, медична сестра Г.В. Радіонова та ін. (всього 54 чол.) доклали багато сил та енергії, щоб врятувати радянських воїнів від фашистських властей, замаскувавши відділення під інфекційне. За наполяганням тюремного лікаря арештанта К.Р. Сєдова виснажених в'язнів відправляли лікуватися у 9-у лікарню. Звідси їм вдавалося вирватися на волю. Із 550 арештантів, що надійшли до лікарні з квітня до листопада 1942 року, жоден не повернувся у тюрму. А всього лікарям вдалося врятувати близько 2 000 червоноармійців. Жінки не тільки лікували і доглядали перехованих, але й розшукували та готували для них їжу. А коли переховані набирались сил, їх переправляли до партизанських загонів, забезпечуючи одежею та необхідними документами.

Багатьох юнаків і дівчат клали в лікарню ніби для операції, щоб врятувати їх від фашистської каторги.

Фашисти, здогадуючись про таємну діяльність лікарів, надали професору О.І. Мєщанінову наказ, у якому говорилося: На жаль останнім часом у лазаретах 7/9, особливо в 9 були часті втечі полонених. Лікар табору в. п. наказав, щоб полонених утримували до стану, коли їх можна було б перевести в більш надійно помешкання, що охороняється.

Але у зв'язку з тим, що полонені залишалися до повного видужання, то утворюється враження, що цим їм сприяють втекти.

В запобіганні здатних бути наслідків, лікар наказує Вам строго виконувати його інструкції і передати це обслуговуючому персоналу.

У майбутньому, за вказівкою табірного лікаря, тільки лазарет № 7 будуть займати полонені, а в лазареті № 9 залишиться одна кімната на шість ліжок для лікування важкохворих.

У лазареті № 7 буде посилена варта і розпочаті відповідні міри [14, с. 32].

11 червня 1942 р. німецькі війська окупували село Білий Колодязь Вовчанського району. Напередодні в районі селища відбулися запеклі бої. На полі бою лишились вбиті і поранені червоноармійці. Жителі села поховали загиблих, а тяжко поранених перенесли в будинок М.І. Ягнюк. В умовах окупації радянські патріоти переховували і лікували поранених, але не всіх бійців вдалося рятувати. Фашисти знайшли поранених і кинули їх у концтабір.

Loading...

 
 

Цікаве