WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Анархістський рух в Україні у 1917-1921 рр. - Курсова робота

Анархістський рух в Україні у 1917-1921 рр. - Курсова робота

Для ліквідації махновщини Комуністична партія залучила найкращі свої сили. Цією справою займалися Х.Г. Раковський, М.В. Фрунзе, Г.І. Петровський, В.П. Затонський, С.В. Косіор, Ф.Я. Кон, Д.З. Лебідь, М.О. Скрипник, В.Я. Чубар, Р.П. Ейдеман, В.М. Примаков та інші партійні, державні та військові діячі. При Раднаркомі УСРР було створено Постійну нараду по боротьбі з бандитизмом, яка керувала ліквідацією махновщини. [4, с. 40]

Незважаючи на це, Махно майже рік тримав у напрузі і частини Радянської Армії, і радянські та партійні органи на місцях. Однак у 1921 р. у командування Червоної Армії відбулися зміни у тактиці боротьбі з Махно: за ним перестали ганятися, а почали "зустрічати" його. Крім того, на Україні почався голод, і належної підтримки селян вже не було. Поєднуючи політичні і військові заходи, Радянська влада також сприяла ліквідації соціальної основи, яка живила махновщину. Почався відтік командирів та рядових бійців з армії Махно. До осені армію лишили 30 командирів та 2443 рядових махновців [2, с. 172]. Армія опинилася у критичному стані. Далі вести боротьбу не було сенсу. Добре розуміючи це, ще взимку 1921 р. Махно запропонував для врятування ядра армії піти за кордон. У реввійськраді велися напружені суперечки: частина пропонувала укласти нову угоду з Радянською владою; друга, на чолі з Махно, висловлювала ідею рушити в Галичину, де вони сподівалися підняти місцеве населення на революційну боротьбу.

Наприкінці літа 1921 р. Махно рушив на Поволжя, до якого також дійшов голод. Махно неозброєним оком побачив, що голод буде сильний. Страх продрозкладки примусив місцеве селянство йти на хитрощі й засівати невеличкі наділи в розрахунку прогодувати тільки свою сім'ю і дещо залишити для посівів у майбутньому році. Махно зрозумів, що посуха легко знищить ці незначні посіви і поволзьким землеробам нічим буде прогодувати до наступного врожаю навіть себе. Відкинувши всі свої далекосяжні плани, Махно різко повернув на захід. Цей рейд був найтяжчим. Кожну версту доводилося проходити з боями.

28 серпня 1921 р. Махно із 78 своїми фанатично відданими бійцями перейшов кордон з Румунією. Румунські власті дозволили Махнові, його дружині та кільком їх найближчим прибічникам оселитися в Бухаресті, а решта махновців потрапила до таборів для військовополонених. [4, с. 42]

Опинившись за кордоном, Махно не збирався сходити з політичної арени. Його погляд прикувала Польща, де знайшли притулок чимало емігрантів, які продовжували боротьбу проти Радянської влади. Під час Генуезької конференції уряд Румунії дозволив Махнові перебратися до Польщі. Однак планам Махна не судилося здійснитися. Публічна заява Махна про намір продовжувати боротьбу проти більшовиків і Радянської влади викликала негативну реакцію уряду Польщі. За наказом військового міністра за Махном було встановлено "найсуворіший поліцейський нагляд із загрозою примусового виселення з Польщі в разі виявлення будь-яких політичних махінацій з його боку чи повторних заяв на зразок вищенаведених". [4, с. 45]

Після цього Махно переїхав до Парижа, в передмісті якого – Венсені – жив з дружиною і дочкою майже 10 років. Матеріальну і моральну підтримку він одержував лише від різноманітних анархістських організацій. Помер Махно 25 липня 1934 р. у Парижі. На його похорони з'їхалися анархісти Франції, Італії, Іспанії, інших країн.

Досвід махновського руху показав, що армія, основу якої складає озброєння населення, вибірність командирів та свідома дисципліна, набагато ефективніше за регулярні, силою сформовані частини Червоної Армії та армії білогвардійців.

На мій погляд, одна з причин того, що Махно й очолюваний ним рух прийшли до краху полягає в тому, що мільйони селян, незважаючи на національне гноблення Радянської влади, насадження "воєнного комунізму", все ж таки залишилися пасивними спостерігачами подій. Частина їх, осліплена привабливими більшовицькими гаслами або ж страхом терору, підтримувала владу Рад.

Варто пам'ятати, що махновщина з'явилася в період кризової ситуації в економіці держави, точніше у переломний момент передусім для селянського господарства. Тому, мабуть, не всі селяни знайшли в собі сили та сміливості підтримати Нестора Махна, який не визнавав ніякої диктатури. Можливо, тут відіграла свою роль психологія людей у відношенні до держави та влади, вихована тривалим періодом кріпосництва. Однозначно стверджувати важко.

Але цілком справедливо, я вважаю, писав В.М. Волковинський, що треба, "віддавши належне Несторові Івановичу Махнові як історичної постаті, віднести його до однієї з головних дійових осіб періоду революції та громадянської війни". [4, с. 47]

Висновки

Отже, анархістський рух 1917–1921 рр. в Україні зазнав поразки. Ідеалістична, по суті, надзвичайно гуманна утопічна ідея була без надмірних зусиль знищена добре організованою політичною силою, яка відмінно використовувала егоїстичні інстинкти мас.

Анархісти України не мали дієвої і достатньо потужної сили, на яку б могли опертись при втіленні своїх ідей в життя. Причина цього не в роздробленості та дезорганізованості анархістських організацій. Навіть добре організований анархістський рух досяг би хіба що більш помітних, але тимчасових успіхів. Найбільшою трагедією для українських анархістів, трагедією, яка практично перекреслила їх життя, присвячене боротьбі за свободу людей, було те, що саме народні маси, які були буквально ідолом для кожного анархіста, залишилися глухими до закликів.

В умовах громадянської війни будь-які виступи проти більшовицької влади об'єктивно грали на користь супротивної сторони – саме тих суспільних верств, проти яких так запекло боролись анархісти. Вони не змогли вирішити цю дилему. Подальший розвиток подій показав, що анархісти завжди боролися проти антибільшовицьких сил, коли комуністичній владі загрожувала небезпека, і потерпала від цієї влади, коли вона зміцнювала свої позиції. Не вина більшовиків, що анархізм на тривалий час зник з арени суспільного життя в нашій країні. Вони лише прискорили об'єктивно закономірний процес.

Розглянувши, якої еволюції зазнала махновщина, можна зробити висновок, що вона, як справжнє надбання історії громадянської війни, відобразила суперечливе ставлення селянських мас до Радянської влади на різних етапах революційного процесу, пройшовши шлях від масового селянського руху проти панівних класів до антирадянського руху.

В роботі зроблена спроба довести, що анархістські ідеї зазнали краху при зіткненні з практикою. Люди не змогли (чи не захотіли) звільнитися від віковічних обойм рабства своїми руками. "Для вільного суспільства необхідна вільна людина", а вона ніколи не з'явиться в результаті бунтів і революцій. Саме в цьому полягала найголовніша помилка анархістів. І саме в цьому один з найголовніших уроків, що нам їх дає історія.

До анархізму можна ставитися по-різному. І все ж таки багатьох реалій – й історичних, й сучасних – не зрозуміти, якщо не спробувати об'єктивно й неупереджено поглянути на цей рух та напрямок течії суспільної думки зокрема періоду 1917–1921 рр.

Література

1. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. К.: Товариство "Знання" України, 1993. – 347 с.

2. Беспечный Т.А. При широком поле... "Батько" Махно и махновщина в свете истории. // Донбасс. – 1989. – №4. – С. 79–91; Донбасс. – 1990. – №4. – С. 155–174.

3. Боровик М.А. Анархістський рух в Україні 1917–1921 рр. // Український історичний журнал. – 1999. – №1. – С. 3–17.

4. Волковинський В.М. Батько Махно. К.: Товариство "Знання" України, 1992. – 48 с.

5. Канев С.Н. Октябрьская революция и крах анархизма. М.: Просвещение, 1974. – 415 с.

6. Канев С.Н. Революция и анархизм: из истории борьбы революционных демократов и большевиков против анархизма (1840–1917 гг.). М.: Просвещение, 1987. – 327 с.

7. Лебеденко А.М. История анархизма в Украине (конец ХІХ – начало ХХ вв.). К.: Либідь, 1995. – 192 с.

8. Махно Н. Гуляй-Поле. У 2 кн. // Україна. – К. – 1991. – №8. – С. 35–39; Україна. – К. – 1991. – №9. – С. 39–43; Україна. – К. – 1991. – №10. – С. 44–47; Україна. – К. – 1991. – №11. – С. 48–51; Україна. – К. – 1991. – №12. – С. 52–58.

9. Махно Н. Народ. Без партій, диктаторів і влад. // Україна. – К. – 1993. – №15 – С. 10–11.

10. Пронякин Д.И. Анархизм: исторические претензии и уроки истории. Л.: Нева, 1990. – 182 с.

Loading...

 
 

Цікаве