WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Анархістський рух в Україні у 1917-1921 рр. - Курсова робота

Анархістський рух в Україні у 1917-1921 рр. - Курсова робота

Взагалі, характеристика програмних постанов і методів діяльності різноманітних течій є однією з найскладніших проблем в історії анархістського руху в Україні, що зумовлено низкою чинників. По-перше, відсутність досвіду легальної діяльності, організаційна роздробленість анархістських організацій, недостатня підтримка їх населенням, швидкоплинні зміни суспільної обстановки змушували анархістів йти за подіями, а не формувати сприятливу для себе ситуацію. По-друге, анархістський рух залишився розколотим не тільки в організаційному, а й в ідеологічному плані. В 1917–1921 рр. він розпався більш як на півтора десятка течій і напрямків. Основними серед них були анархо-комунізм і анархо-синдикалізм, принцип розмежування між якими особисто для мене залишився не зовсім ясним. Адже, незважаючи на деякі суперечності між окремими течіями, існував ряд принципів, які об'єднували всі відтінки анархізму: заперечення влади, всіх форм примусу; заперечення політичних форм боротьби і парламентаризму; заперечення будь-якого суспільного режиму, заснованого на експлуатації найманої праці; переконання, що революція взагалі і анархістська зокрема <...> здійснюється низами, бо є творчим виразом бунту, що йде безпосередньо від мас. [3, с. 6] Як показує в своїй роботі А.М. Лебеденко, революцією утверджене безвладне комуністичне суспільство, засноване на економічній рівності і добровільній кооперації вільних комун, що взаємодіють між собою на засадах федералізму, як кінцева мета боротьби, була визнана переважною більшістю анархістів і синдикалістами в тому числі. [7, с. 105–106]

Уособленням суперечностей між цими напрямками стало питання про ставлення анархістів до незалежних робітничих спілок-синдикатів. Саме воно розкололо анархістських рух в Україні ще в 1905–1907 рр. Незважаючи на неодноразові спроби об'єднання анархістських організацій, цей розкол подолати не вдалося. Тому, з формальної точки зору, анархо-комуністичний рух в Україні можна поділити на синдикалістський і антисиндикалістський.

Синдикалізм зародився наприкінці XIX ст. у Франції як спроба використати незалежні професійні спілки робітників для звільнення пригнобленого класу від влади держави і капіталу. Проте, визнаючи повне звільнення робітників шляхом експропріації і передачі синдикатам всього виробництва і розподілу за головну мету, прийнята в 1906 р. "Ам'єнська хартія" (основний документ, що визначав форми і напрямки діяльності синдикатів) визнавала синдикати основною формою організації робітників в їх боротьбі за скорочення робочого дня, збільшення заробітної плати тощо. До того ж ця боротьба повинна була вестися проти конкретних підприємців. [7, с. 106] Отже, на практиці синдикалізм ставав традиційним профспілковим рухом, який хоча і мав підготувати соціальну революцію, але здійснення її відкладав на майбутнє.

Антисиндикалісти ("чорнознаменці", "безначальці" 1905–1907 рр.) в своїй діяльності виходили з твердження про постійну готовність народних мас до соціальної революції. Дух руйнування володів ними протягом усього періоду існування анархістського руху в Україні. В профспілках вони вбачали лише форму обману пролетаріату, засіб відтягування революції.

Парадоксальність ситуації полягає в тому, що поміркована схема синдикалістів суперечила радикальним настроям більшості анархістів, тому не була прийнята за наявних у Російській імперії суспільних обставин. Синдикалісти в нашій країні не сприймали ідей боротьби за часткові поліпшення, а виступали за негайне зруйнування всієї експлуататорської системи. Причому методи їх боротьби на практиці фактично були такими ж, як і методи опонентів.

Отже, відповідь на питання – в чому ж тоді полягала причина глибокого розколу, який роз'єднував анархістів України? – міститься, мабуть, в самій анархічній теорії, різній трактовці методів розв'язання поставленого завдання.

Навесні 1917 р. синдикалісти розгорнули активну діяльність у профспілках і створили там свої центри, за що були піддані жорстокій критиці з боку анархо-комуністів (з 1917 р. відмінності між антисиндикалістськими напрямками в нашій країні майже зникають і за ними закріплюється загальна назва анархо-комуністів).

Але вже влітку 1917 р. синдикалісти зосереджують свою діяльність у фабрично-заводських комітетах (ФЗК). Основними центрами впливу синдикалістів стають Центральні Бюро фабзавкомів Харкова та інших міст України. Маючи більшість у цих органах, анархо-синдикалісти повели запеклу боротьбу проти профспілок, звинувачуючи їх у відмові від революційних методів боротьби та співробітництві з буржуазією. Синдикалісти закликали робітників до негайного захоплення підприємств і виступали за створення на базі фабзавкомів комун на засадах самоврядування. [3, с. 7]

Але діяльність синдикалістів наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. зустріла рішучу протидію більшовиків, які після жовтневого перевороту, втілюючи в життя доктрину про диктатуру пролетаріату, всіляко намагалися посилити централізацію. Роблячи ставку на більш централізовані профспілки, більшовики розраховували підпорядкувати їм ФЗК, хоча до Жовтня вони разом з анархістами відстоювали їх незалежність. Синдикалісти виступили різко проти централізаторської політики більшовиків, але, зрештою, зазнали поразки. Долю ФЗК остаточно вирішив І Всеросійський з'їзд профспілок, що проходив 7–14 лютого 1918 р. Він ухвалив більшовицьку резолюцію про перетворення ФЗК на місцеві органи профспілок. [5, с. 210]

Не добилися істотних успіхів у цей період і анархо-комуністи. Критикуючи своїх однодумців з синдикалістського крила за спроби очолити маси, вони вірили в самодіяльну силу народу і закликали трудящих до негайного зруйнування держави і захоплення виробництва та продуктів харчування. Але анархо-комуністи були відірвані від масового революційного руху і не мали реальної сили для втілення в життя своїх постулатів. [3, с. 8]

Єдиною формою організаційної діяльності анархо-комуністичних груп були створення анархічних комун. У містах вони базувалися в основному в захоплених маєтках і об'єднували здебільшого ідейних анархістів, навколо яких зосереджувалися декласовані елементи, часто з кримінальним минулим. Комуни існували переважно за рахунок експропріацій, які фактично були звичайними грабунками. Це давало привід більшовикам в період, коли анархісти завдяки демагогічним закликам до грабунку награбованого і критиці властей за помірковану поведінку щодо буржуазії здобували значну підтримку серед певних прошарків населення і виходили з-під контролю, роззброювати анархістські загони і закривати комуни. Звинувачуючи анархістів у потуранні кримінальним елементам, більшовики також намагалися дискредитувати ідеологію анархізму як відверто бандитську. [3, с. 8]

Ці звинувачення не були безпідставними, бо грабунки під прикриттям анархізму набули такого розмаху, що деякі федерації оголошували, що будуть розстрілювати всіх, хто "примазався до анархізму з метою здійснення грабунків".

Кінець 1917 – початок 1918 рр. був одним з вирішальних періодів у розвитку анархістського руху в нашій країні. Після жовтневого перевороту анархісти, розуміючи, що революція не піде бажаним для них шляхом, всіляко сприяли більшовикам у поваленні "буржуазного" уряду, але водночас повинні були визначити своє ставлення до нової влади. Основним питанням, на яке анархісти мали дати відповідь, було їх ставлення до Рад. Саме воно призвело до нового розколу в лавах анархістів, який виявився глибшим, ніж розбіжності між анархо-комуністами і анархо-синдикалістами.

Після переходу влади до Рад більшість анархістських організацій повинна була засудити входження своїх членів до цих організацій як неприпустиме співробітництво з властями. Проте досить виразно проступала й інша тенденція. Значна частина анархістів тоді співпрацювала з більшовиками. Разом з цим вони прагнули створити передумови для переродження суспільства в бездержавне, виступали проти обмеження політичних свобод. Деякі анархісти, підтримуючи входження своїх однодумців до Рад, вимагали зробити їх безпартійними. [5, с. 141] Так було започатковано нову течію в анархістському русі, яка називалася "радянський анархізм".

Однак переважна більшість анархістів негативно ставилася до нової влади, оскільки принципово не визнавала будь-якої її форми. Вже в грудні 1917 р. вони висунули гасло "третьої революції", яка мала остаточно ліквідувати залишки експлуататорської системи.

Але у багатьох випадках анархісти виступали на боці більшовиків. Так, під час наступу німецьких і австрійських військ на Україну, загони "чорної гвардії", сформовані анархістами Одеси, Харкова, Катеринослава, Миколаєва, Сімферополя та інших міст, а також численні робітничі і селянські загони, керовані ними ж, діяли разом з більшовицькими військами. На Півдні боролися загони одеських анархістів під командуванням Зайделя і Желябова, в центральній Україні – загони М. Череднякова, М. Нікіфорової, при обороні Херсона, який витримав облогу протягом 17 днів, відзначився загін О. Мокроусова. [1, с. 23–24; 5, с. 308–309]

Loading...

 
 

Цікаве