WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Магдебурзьке право - Курсова робота

Магдебурзьке право - Курсова робота

Не зважаючи на численні татарські напади і пов'язані з ними людські та матеріальні втрати, роль Києва як політичного, релігійного та торговельного центру Східної Європи неухильно зростала. Під владою київського князя перебували міста Овруч, Житомир, Переяслав, Канів, Черкаси, Чорнобиль, Остер, Мозир. Більшість з цих міст і поселень — вони називалися "замками господарськими" (тобто володіннями господаря, князя) — виникли ше до ХVІ ст. і дісталися Литві разом з Київщиною інші (Мозир, Остер і Переяслав) приєднані литовцями до Київського князівства за рахунок суміжних земель. Деякі (наприклад, Черкаси та Чорнобиль), набули статусу міста вже за часів Великого князівства Литовського.

Кожне з цих міст мало масний адміністративний устрій і підпорядковувалось київському князеві, який отримав від литовського уряду виключне право призначати удільних правителів (намісників, державців і старост). Найбільше повноважень мав місник, влада якого поширювалась не лише на місто а й на округу (повіт), територія якого визначалася князем. Всі мешканці повіту, до якого стану вони не належали, підпорядковувалися намісникові як у військовому, так і у судовому відношенні. За розпорядженнями київського володаря намісники збирали податки, забезпечували формування та спорядження військових, виконання інших великокняжих повинностей. Водночас удільний князь залишив за собою керівництво намісниками, командування військовими силами краю, право апеляції до нього після винесення судових вироків намісниками, а також право надання у власність або користування земельними ділянками.

Українські, білоруські й частково російські землі становили близько 90 відсотків території Великого князівства Литовського і тому зрозумілою стала трансформація литовської меншості у бік руських традицій руського (українського) права. Почалося поступове зближення литовської та східнослов'янської сліт, об'єднання економічного і торгового простору колишньої Київської Русі і Литовської держави. Перші десятиріччя після приєднання Києва до Литви, литовські володарі послідовно переймали правові, адміністративні та культурні надбання Русі, визнавали пріоритетність руської мови та православної релігії[10, c.144].

Протягом майже 120 років, до 70-х р. XV ст., Київ і Подніпров'я входили ло окремих удільних князівств, які, визнаючи верховенство литовського володаря, практично були автономними державними утвореннями зі своєю адміністрацією, судовою та податковою системами, митницями, збройними загонами. Після смерті київського князя Семена Олельковича (1470 р.) уряд Литви відмовився визнати спадкоємницьке право княжого ролу Олельковичів на київський престол і вирішив надалі запровадити у стольному граді воєводське правління. Першим київським воєводою, не зважаючи на рішучий опір киян, великий князь литовський і король польський (з 1447 р.) Казимир Ягеллончик призначив свого прибічника Мартина Гаштолда. Останній прибув у Київ у супроводі литовського загону і був готовий здобути право на воєводство штурмом. Однак кияни, як згадує літописець, під загрозою збройної сили "принуж-деньї бивша" підкоритися воєводі. Після введення воєводського правління алмініст-ративно-політична єдність київської землі була де-факто розірвана. Казимир, а потім і його наступники, перебрали на себе всі адміністративні та судові права колишнього удільного князя, у тому числі й право призначення та контролю діяльності намісників, державців і старост. Таким чином, зв'язок між Києвом та оточуючими його землями було порушено, а повіти набрали статусу незалежних земель і перейшли у пряме підпорядкування віденському урядові.

Поступово, протягом XV—XVI ст. на Київшині та інкорпованих Литвою суміжних землях склалися деінтегровані суспільні стани: зем'ян (землевласників та військовиків — опертя княжої влади); бояр (нащадків княжих дружинників періоду Київської Русі, власників невеликих земельних і лісових угідь, котрі, як й зем'яни, мали нести військову службу), мішан та основної маси населення — селян або "людей". Останні поділялися на замкових (вони жили на замкових або державних землях, шо перебували у власності великого князя), та "людей панських і зем'янських", які працювали у маєтках, котрі належали зем'янам або боярам. Водночас у межах цих, вільних від рабської праці, землевласників і селян формувалось славетне українське козацтво, яке незабаром стало головною рушійною силою у боротьбі за волю та незалежність нашого краю.

Зупинимося на життєдіяльності і суспільно-правовому становиші міщанського стану, який об'єднував більшість населення Києва і за часів литовської, а пізніше польської державності користувався особливим статусом і відповідними привілеями. Тим більше, шо саме корінні міщани, міськагромада становили кістяк купецького та чиновницького прошарку населення, діяльність якого, в основному, й досліджується у пропонованій публікації.

Домінуюче місце серед київського купецтва за часів Литовсько-польської держави займали мішани середнього достатку — вихідці із селянського та козацького стану, які самі скуповували та реалізовували товари, власним транспортом (фурами, ком'ягами, галерами), об'єднуючись у валки чи річкові каравани, виїздили за кордон. Помітне місце у економіці та суспільному житті України займала торгівля Дніпровським га Дунайським шляхами, а також "річкова дорога" у західну та центральну Європу з використанням системи річок Прип'ять—Буг— Вісла. І слід віддати належне київським купцям: завдяки своїй порядності та пунктуальності вони користувалися високим авторитетом серед іноземців Про це свідчать "охоронні грамоти, які надавалися українським торговцям володарями Моравії, Угорщини, Молдови, Туреччини, Криму, а також надання їм товарів у кредит, під "чесне слово", часом, навіть, без письмової угоди.

Однак у стольному фалі були й інші купці. Окремі з них нажили солідні капітали на лихварських операціях, шахрайстві та незаконній торгівлі. Одним з таких був Василь Ходика-Керницький, який протягом 80-х - 90-х рр. XVI ст. шляхом підступу, облуди, а часом і збройних нападів заволодів кількома приміськими селами, величезними земельними наділами, лісами та сіножатями, десятком будинків і садів у різних районах Києва. Займаючи впливову посаду райці київського магістрату. Ходика утримував власний збройний загін, вояки якого наводили жах на мешканців Київщини. Багаторічна дружба пов'язувала В.Ходику-Керницького з помічником київського воєводи ("підвоєводою"), а пізніше суддею земського суду Яном Аксаком Стрімка кар'єра Я.Аксака — вихідця з бідного шляхетського роду в Овруцькому повіті — пов'язана з його знанням юриспруденції та досягненнями на адвокатській ниві [10, c.146].

Поруч з хабарниками і здирниками з числа польсько-литовського чиновництва, які наживалися за рахунок київського міщанства, на шляхах до Києва справжній розбій чинили банди окремих королівських службовців. Одним з таких головорізів був коронний стражник Самійло Лат, який протягом 40-х рр. XVII ст. очолював Канівське та Звенигородське староства. Користуючись підтримкою краківського гетьмана Конєцпольського. Лаш створив збройну банду з числа волохів, татар та місцевих грабіжників, яка займалася злирництвом і пограбуванням на дорогах.

Магістрат Києва, намісники навколишніх міст під тиском духовенства, купців і ремісників намагалися боротися зі здирниками. Та все ж головним у їх діяльності було відстоювання статусу київської міщанської громади, її права на відокремленість та власне самоуправління, вибори войта і магістрату, незалежне судочинство, вимоги звільнення від військової служби, багатьох податків і зборів, у тому числі безмитної зовнішньої та внутрішньої торгівлі. Ці права та привілеї кияни одержали шс завдяки окремій грамоті великого князя Вітовта у середині XV ст. (згадку про неї знаходимо у Густинському літописі та наступних грамотах великих князів литовських).

Фактично втрачена грамота Вітовта стольному фалові була першим юридичним документом, який надавав місту Києва права та преференції, шо визначалися Магдебурзьким правом, яке, починаючи з ХІІ—XIII ст.. впроваджувалося у Західній Європі, а, відтак, й у Чехії, Моравії, Угоршині, Польщі, Литві. Одержання, пролонгація та дотримання литовськими, а потім польськими монархами положень Магдебурзького права мало принципове значення для київського міщанства і купецтва. Адже воно, насамперед, надавало місту власне самоуправління та судочинство, право вільної торгівлі, солідні митні та податкові та пільги, гарантувало звільнення від військових постоїв та різних конфіскацій на потребу княжого війська.

Отримавши великокняжі привілеї, міська громада, і, передусім, зем'яни та бояри, швидко розбудовувалися і міцніли. Київ стає центром внутрішньої і зовнішньої торгівлі українських земель, місцем розташування складів, на які з метою подальшої реалізації завозились зерно та продовольчі товари з усього Подніпров'я.

Ще однією принципово важливою нормою Статуту стало визнання за правлячою елітою і міщанством (у тому числі й за постійними мешканцям Києва) звільнення від "плаченья и податку сереб-шизною званого". Вперше у кодифікованому юридичному документі Статут зрівнював права підданих Литовського князівства — українців, білорусів і литовців — з населенням корінних польських земель.

Loading...

 
 

Цікаве