WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Три поділи Речі Посполитої - Курсова робота

Три поділи Речі Посполитої - Курсова робота

Схожої точки зору дотримувалися провідні дореволюційні німецькі (К. Шлецер, Є. Германн), частина польських ("краківська школа") дослідників, що покладали, однак, основну відповідальність за розділи на Катерину II. З іншого боку, чимало послідовників було й залишається у великого австрійського історика А. Беєра, який зв'язував причини розділів з "повним розкладанням європейської системи держав у другій половині XVIII століття й обумовленої цим бездіяльністю сторонніх розділу держав". Широке поширення дотепер має теорія "змови проти Польщі", яку розвивають ряд французьких і польських, у тому числі сучасних, авторів. Приклад — у цілому дуже цікава робота Т. Цегельского й Л. Кондзели "Розділи Польщі. 1772 - 1793 - 1795" (Варшава, 1990). [3]

Не менш широкий розкид думок простежується й по інших базових аспектах проблематики розділів:

  • Чи є розділи аномальним явищем у контексті загальної логіки розвитку міжнародних відносин у Європі в епоху пізнього абсолютизму або ми маємо справу із закономірним результатом загальних тенденцій, що визначали її?

  • Чи варто розглядати розділи 1772, 1793 і 1795 років як фази єдиного процесу ("теорія змови") або кожний з них обумовлений своїми причинами?

І, нарешті:

  • Яка міра відповідальності кожної з держав - учасниць розділів? Зайве казати, що саме це останнє питання й у минулому, і зараз найбільшою мірою попадає в резонанс політичних кон'юнктура, у силу яких дослідники політики розділів дружно намагалися й намагаються зняти відповідальність зі своєї країни, не упускаючи, однак, можливості "поморалізувати" щодо її партнерів.

Більшість вітчизняних, втім, як і закордонних істориків, схильні вважати основним архітектором розділів прусського короля Фрідріха II, розглядаючи роль Росії як змушену обставинами російсько-турецької війни 1768 - 1774 років, для успішного закінчення якої було необхідно нейтралізувати відкриту протидію Австрії й приховану — Пруссії. На адресу Катерини (принаймні, у Росії XIX століття) висловлювався чи не єдиний докір — у посиленні Пруссії й передачі української Галичини Австрії. Проти течії насмілювалися йти тільки тодішні революційні демократи - М. Бакунін і А. Герцен, що призивали повернути незалежність Польщі, поділеної "між одною німкенею й двома німцями". [7, 9-11]

У результаті в 60-ті роки XIX століття під впливом авторитету С.М. Соловйова, який опублікував у 1863 році, році чергової польської кризи, перше в Росії комплексне дослідження розділів - "Історію падіння Польщі", сформувалася і стала базовою й перейшла потім у радянські підручники історії "національна" концепція, відповідно до якої Росія, беручи участь у розділах Польщі, тільки повертала у свій склад українські й білоруські землі, не приєднавши ні п'яді території корінної Польщі (питання про Литву й Курляндію трактувався як такий, що мав для них позитивні наслідки у зв'язку з тим, що "Росія була більш економічно розвинена, нім Річ Посполита"). При цьому, однак, відзначалося, що "російський царат... разом із Пруссією й Австрією відповідає за участь у цьому несправедливому акті". [6, 12-14]

На перший погляд, подібні оцінки виглядають досить зваженими, особливо з урахуванням визнання колективної відповідальності царату за "несправедливий акт" у відношенні Польщі. Якщо ж вникнути глибше, то пошук "головного лиходія" або виділення одного, хоча й важливого, фактору з комплексу причин, що обумовили розділи, не просто веде від неупередженого погляду на бурхливу й суперечливу історію міжнародних відносин у Європі в другій половині XVIII століття. Ми маємо справу з типологічно невірним підходом, оскільки оцінка історичних подій двовікової давнини на основі реалій і моральних постулатів пізнішого часу занадто часто створює ґрунт для політизованих спекуляцій, що не мають нічого загального з осмисленням історичного досвіду. Стосовно до розділів Польщі зрозуміти логіку настільки багатомірного, полівалентного процесу — це й значить відплатити по заслугах його учасникам.

Виходячи із цього, представляється, що вийти на не ангажовані, об'єктивні оцінки розділів можна лише за умови системного підходу, що припускає їхній розгляд у рамках еволюції міжнародних відносин у Європі, простеженої протягом досить тривалого тимчасового періоду. Це дає можливість не тільки виявити ретроспективні його джерела, але й урахувати наступний розвиток тенденцій, які його породили.

Справедливості заради треба сказати, що такі спроби робилися як раніше (французьким істориком А. Сорелем, і В.О. Ключевським), так і в останні роки — німецькими дослідниками М.Г. Мюллером і М. Шульце-Весселем, російським Інститутом слов'янознавства, який випустив збірник "Польща і Європа в XVIII столітті. Міжнародні й внутрішні фактори розділів Речі Посполитої " (М., 2000). Зараз, після кардинальної зміни геополітичної ситуації в Європі й світі, подібний підхід представляється особливо перспективним. [5]

І.2 Становище Речі Посполитої в середині-кінці XVIII ст. Причини поділів

Польська проблема була однією з основних у зовнішній політиці Росії протягом усього XVIII ст. Росія була зацікавлена в слабкій і слухняній Польщі, а в перспективі й у поверненні під російський скіпетр польських земель, що колись входили до складу Київської Русі. Кризовий стан польської державності (виборний, майже позбавлений реальної влади король і погано керований сейм, на якому всякий рядовий шляхтич міг накласти вето на будь-яке рішення) сприяв досягненню цих цілей, і вже із часу Петра І Росія фактично диктувала свою волю ніколи грізному супротивникові.

Поділи Польщі були трагічним запереченням однієї з "найгеніальніших" засад міжнародної політики шляхетської Речі Посполитої. Ця засада проголошувала, що власне слабкість держави – держави, яка нікому не загрожує, – є гарантом її існування, ("Польща безвладдям сильна"). Насправді ж слабкість держави спонукала її сусідів до ліквідації Речі Посполитої. Польська політична еліта, перейнята боротьбою за свої вузькі, егоїстичні інтереси, не спромоглася розгледіти ознак грізної кризи, що вже так виразно почали проглядатися з початком XVIII століття. Намагання царя Петра I запровадити певне кураторство Росії над Польщею (що й сталося у 1717 році: за згодою сейму Росія стала гарантом збереження устрою Речі Посполитої), порозуміння між трьома її сусідами щодо "польського питання" виконане без участи самих поляків ("угода трьох чорних орлів" від 1726 року і наступні домовленості), недвозначно вказували на прагнення "дефінітивно розв'язати польське питання". [7, 23]

Проте польські консервативні політики трактували усе це як найвищий гарант її суверенності та непорушності її кордонів. Основним ініціатором поділів Польщі була спонукувана Австрією Пруссія. Обидві імперії непокоїло намагання Росії включити Польщу в орбіту своїх необмежених впливів. Однак поділ Речі Посполитої без згоди та участи в ньому Росії був неможливим.

Ідея поділу знаходила щораз більше прихильників і в самій Росії. Російська політика брутальної, тотальної патронації над Польщею привела до наростання спротиву, що проявилось, зокрема, у формі змагань за трон під час останніх виборів короля, а особливо під час Барської конфедерації 1768-1772рр., у прагненні реформ та в емансипації частини політичної еліти Речі Посполитої (у 1780-1792 роках). З огляду на це в Петербурзі почали усвідомлювати, що тривале і цілковите підпорядкування Польщі буде складним, а то й взагалі неможливим.

Тим часом в оточенні Катерини II з'являлися нові фаворити та їхні протеже, які свої нетривкі підвищення та тимчасові кар'єри прагнули використати не тільки для отримання становища, а насамперед – для здобуття великих маєтків. А це було можливе хіба що у випадку нових територіальних загарбань Росії. Задля цього, власне, Орлови, Зубови та інші "времєнщики" обстоювали агресивну експансивну політику Росії щодо сусідів.

Провадження такої політики супроти Туреччини ускладнювалося, з одного боку, спротивом самої Порти, а з іншого, – побоюванням наддержав за надмірне зміцнення впливів Росії у південно-східній Європі. У такій ситуації почастинний поділ Польщі суттєво послаблював напруження поміж державами Середньої та Східної Європи, а заодно давав змогу – при чому без особливих зусиль – значно розширити свої володіння.

Так, у 1763 р., опираючись на силу російської армії й підтримку Пруссії, з якою заради цього був укладений союзний договір, Катерина ІІ домоглася обрання на польський престол свого ставленика Станіслава-Августа Понятовського. З його допомогою російський уряд розраховував забезпечити в Польщі свої інтереси й, зокрема, вирішити проблему прав польських православних (дисидентів). Але польський сейм і чути не бажав про будь-які поступки православним. Правда, у Польщі існувала партія впливових магнатів Чарторийських, яка домагалася обмеження прав сеймів і встановлення спадкоємної монархії. Чарторийські обіцяли Росії допомогу у рішенні дисидентського питання, якщо та, у свою чергу, підтримає їхні плани. Але підтримати Чарторийських значило порушити умови угоди із Пруссією, яка не бажала зміцнення польської держави. [5, 25-27]

Loading...

 
 

Цікаве