WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Зовнішня политика СРСР в післявоєнний період - Курсова робота

Зовнішня политика СРСР в післявоєнний період - Курсова робота

У 1980 р. загальне невдоволення промосковською політикою влади, що вбачалася однією з головних причин занепаду економіки і падіння рівня життя населення, вилилося в Польщі у гостру політичну кризу. Москва кваліфікувала це як результат "підбурливих дій імперіалізму" й усіляко допомогла новій польській владі "встановити порядок" у країні. Але ставало очевидним, що "соціалістичний блок" починав тріскатися по швах.

На тлі зростання розбіжностей у соціалістичній системі й тривожних симптомів щодо її майбутнього розвитку загострювалася криза й у міжнародному комуністичному русі в цілому. Всі спроби Москви скликати ще одну міжнародну нараду комуністичних і робітничих партій не дали результату. Ледве вдалося організувати в Берліні лише зустріч представників європейських компартій (1976 р.). Але заключна заява цього зібрання вже ледве маскувала серйозні розбіжності серед комуністів. На противагу компартіям соціалістичних країн Східної Європи, які, хоч і не без проблем, але продовжували рухатися у фарватері Москви, три найбільші комуністичні партії Західної Європи — італійська, французька та іспанська (їх Москва називала єврокомуністичними) — заявили про свою окрему позицію і спробували навіть організуватися між собою. Полеміка між партійними блоками зводила нанівець єдність комуністичного руху навіть у рамках Європейського континенту. Тепер, з утратою комуністичним рухом всесвітнього, універсального характеру, східноєвропейський союз дедалі більше зводився до простого блоку держав, у якому домінувала одна "наддержава".

Чималий вплив на розвиток дезінтегративних процесів у соціалістичному блоці здійснювало в умовах розрядки послаблення зовнішньої загрози, особливо з боку Західної Німеччини. У перші повоєнні десятиліття можливість воєнного реваншу Заходу була одним з найголовніших чинників, що згуртовував Варшавський політичний блок. Тепер же, коли саме соціалдемократична Федеративна Республіка Німеччина була однією з найголовніших дійових осіб у процесі розрядки міжнародної напруженості, на перший план у східноєвропейських соціалістичних державах стали виступати економічні, соціальні, гуманітарні питання, невдоволення дріб'язковою опікою Москви. І хоч Радянський Союз, попри власні економічні негаразди, продовжував надавати своїм східноєвропейським партнерам широкомасштабну економічну допомогу, насамперед енергоносіями, в очах дедалі ширших верств населення країн Східної Європи він усе більше виглядав як гнобитель, особливо після вторгнення в Чехословаччину.

Стала переживати кризу й політика СРСР щодо країн "третього світу". Добрі стосунки з радикальними режимами молодих держав Азії, Африки і Латинської Америки трималися переважно на багатомільярдній економічній підтримці, яку надавав Радянський Союз. Після поразки у стосунках з Китаєм така підтримка розглядалася Москвою як компенсація у виконанні СРСР ролі центра світового революційного і визвольного руху.

Однак Радянському Союзові, що сам переживав далеко не найкращі часи в економічному розвитку, ставало дедалі складніше відшукувати можливості для підтримки попередніх обсягів економічних ін'єкцій прорадянським режимам країн "третього світу". Цим скористалися Сполучені Штати та їхні західні партнери, які, перехопивши ініціативу, стали посилювати свій вплив у згаданих регіонах, завдаючи Москві поразки за поразкою. Та й сама політика Москви після серйозного провалу в Єгипті почала давати нові осічки, пов'язані зі складністю прогнозування розвитку національно-визвольного руху. Так трапилося, зокрема, з перебігом стосунків із Сомалі й Ефіопією: у 1976 р. на ХХУ з'їзді КПРС Москва урочисто вітала диктатора молодої сомалійської держави Сіада Барре як "товариша по боротьбі", а через п'ять років, на наступному партійному з'їзді, змушена була з такою ж урочистістю приймати його противника — ефіопського диктатора Менгісту Хайле Маріама (Сіад Барре в цей час вів війну проти Ефіопії).

Зайве казати, що підтримка Москвою радикальних режимів у різних кінцях світу не без підстав розцінювалася Заходом як реалізація цілеспрямованого плану світової експансії, а це призводило до ще більшого ускладнення стосунків СРСР зі США і підриву результатів розрядки. На цьому ґрунті в західних суспільствах зростала недовіра до Радянського Союзу і Варшавського блоку.

Серйозним прорахунком зовнішньої політики Радянського Союзу, що остаточно підірвав результати розрядки, стало введення військ у Афганістан.

Афганістан, розташований на південних середньо-азійських кордонах Радянського Союзу, здавна був об'єктом пильної уваги Москви. Ще на початку свого існування Радянська Росія підтримала Афганістан у його третій війні за державну незалежність і першою визнала суверенітет країни (1919 р.). У 1921 р. було укладено радянсько-афганський договір, що відкрив смугу тісних стосунків двох держав, у яких Афганістан продовжував відігравати започатковану ще в попередніх століттях роль своєрідного буфера між Російської та Британською імперіями в районі Середнього Сходу. У 50-х роках дружній Радянському Союзу Афганістан примкнув до Руху позаблокових країн, що користувався підтримкою Москви.

Радянський Союз постійно підгримував свій вплив у Афганістані, надаючи йому дипломатичну й економічну допомогу (будівництво промислових підприємств, прокладання шляхів, тунелів, спорудження аеропортів, стипендії для студентів, військові місії тощо). Останній король Афганістану Захір (1933—1973 рр.) дозволив навіть своєму міністрові Дауду повністю довірити СРСР озброєння й підготовку армії.

Однак у 1974 р. Дауд, спираючись на підтримку створеної у 1965 р. комуністичної партії, змусив короля Захіра зректися престолу і встановив у Афганістані свою диктатуру, що викликало значну підозру до Радянського Союзу з боку ряду держав, особливо Китаю, у причетності до перевороту в Кабулі. У 1978 р. в Афганістані стався новий державний переворот, організований на цей раз групою офіцерів, котрі закінчили військові академії в СРСР й називали себе марксистами. Один із них, Таракі, замінив поваленого Дауда на посту Президента республіки. Радянський Союз хоч і запевняв у своїй непричетності до цих подій, надав Таракі значну допомогу фінансами й радниками.

Однак незабаром з'ясувалося, що промарксистські ініціатори перевороту не мали достатньої легітимності в суспільстві із значними залишками племінних відносин і мусульманською культурою. Опозиція новому режимові, що дуже швидко переросла у збройний партизанський рух, без зайвих проблем знайшла підтримку у сусідньому Пакистані, а також в Ірані, де саме завершилася ісламська революція. Новий державний переворот, організований соратником Таракі Аміном (також випускником військової академії в СРСР), ситуацію не врятував.

Боячись, і не без підстав, несприятливого для себе розвитку подій і встановлення в Афганістані ворожого СРСР уряду, Москва зважилася на введення до цієї країни своїх військ (рішення про військову експедицію в Афганістан, прийняте 12 грудня, почало реалізовуватися 29 грудня 1979 р.). Під час розгортання цих подій Аміна, у свою чергу, було вбито й замінено на посаді Президента Афганістану Бабра-ком Кармалем.

Радянське військове вторгнення в Афганістан викликало бурхливу реакцію світового співтовариства. 14 січня 1980 р. Генеральна Асамблея ООН 104 голосами проти 18 засудила ці дії як агресію. Навіть традиційно дружня Радянському Союзові Індія приєдналася до цієї резолюції. Стали зникати симпатії до СРСР і в інших країнах, що входили до Руху позаблокових держав. Президент США Картер призупинив ратифікацію договору ОСО- 2; натомість Сполучені Штати стали надавати допомогу руху опору в Афганістані фінансами і зброєю. Таку ж допомогу афганській опозиції надавав і Китай, а Пакистан взяв на себе місію транзитної країни для постачання опозиційних афганських сил, притулку численним біженцям і для проведення нескінченних переговорів між керівниками груп опору. На ґрунті такого співробітництва посилилося зближення США і Китаю. Все це вкрай негативно позначилося на міжнародних позиціях і міжнародному авторитеті Радянського Союзу.

Loading...

 
 

Цікаве