WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Ліберальна модель розвитку Росії - Курсова робота

Ліберальна модель розвитку Росії - Курсова робота

Після початку контрреформ Олександра III головним осередком ліберальної опозиції, яка боролася за введення конституції, стали земства. Ослаблення терористичного опору також супроводжувалося ростом регіональних соціалістичних організацій (надалі стали опорою для есерів) і ліберального народництва. Хоча ліберальне народництво, строго говорячи, не було частиною ліберального руху, воно розвивалося під впливом ліберальних ідей. Його найвизначніший ідеолог Микола Михайловський стверджував, що головне завдання суспільства полягає в створенні умов для розвитку особистості, вважаючи її вищим мірилом суспільного прогресу. Попереджаючи про можливий соціальний вибух, він призивав до мирної заміни "самодержавства царя самодержавством народу" на основі загальних виборів, свободи слова й свободи зборів.

Інший ліберальний народник, Яков Абрамов, думав, що для інтелігенції найважливішою є щоденна робота з реального поліпшення економічного становища селян на місцях: у школах, лікарнях, земських установах і т.д. ("теорія малих справ"). Народники думали, що в Росії можливо здійснити лібералізацію зусиллями тільки інтелігенції й селянства, минаючи капіталізм.

1.5 Лютнева революція 1917 р. та розвиток ліберальної думки

Початок XX ст. у Росії ознаменувалося посиленням лібералізму завдяки розвитку капіталізму і пов'язаним із цим стрімким економічним підйомом. Поразка в російсько-японській війні в 1905 р. привело до того, що невдоволення режимом переросло в революційних рух. Різко підсилилися радикальні течії, включаючи марксизм і анархізм. Під тиском прихильників відновлення ладу серед уряду Вітте, імператор Микола ІІ заснував вищий представницький орган влади Державну Думу і проголосив ряд цивільних прав: недоторканість особистості, свободу слова, свободу зібрання. Виникли перші легальні політичні партії: кадети, октябрісти і ін. Однак деклараціям суперечили практичні дії, що складалися в прийнятті авторитарних законів, державній підтримці екстреміських організацій (як, наприклад, "Союз руського народу") і розігнанні Державної думи.

Одним з лідерів ліберального руху того періоду був Петро Струве, який думав, що капіталізм здатний еволюціонувати убік соціалізму завдяки розвитку економічної й правової захищеності суспільства. [16, 32] Він призивав до синтезу лібералізму і націоналізму у руслі ліберального консерватизму, думаючи, що державність і нація рівною мірою беруть початок від народної єдності (політичної й духовної). Розчарування Струве в завоюваннях революції 1905 р. виразилося в його роботі "Інтелігенція й революція", опублікованій в збірнику "Вехи" (1909 р.) У ній Струве стверджував, що роль інтелігенції складається не тільки в агітації серед народу, але й у вихованні з народу відповідальних виборців. [21, 133] У тому же збірнику була опублікована стаття М.Бердяєва "Філософська істина й інтелігентська правда", у якій він покритикував основну масу інтелігенції за надмірне захоплення ідеями соціалізму на шкоду лібералізму.

Паралельно широкий ряд філософів, юристів, істориків, економістів і соціологів (М.І. Кареєв, С.І. Гессен, П.І. Новгородцев, П.М. Мілюков, М.М. Ковалевський, Л.І. Петражицький, С.А. Муромцев, Б.А. Кистяковський й ін.) продовжували працювати над синтезом ідей лібералізму й соціалізму.

Початок Першої світової війни завдав удару по російській економіці. Ситуація збільшилася грубими помилками в кадровій політиці, у результаті якої імператор виявився в ізоляції. [16, 34] В 1916 р. на тлі глибокої кризи влади знову підсилився страйковий рух. Гостра недостача продовольства в Петрограді привела до масових хвилювань, до яких 24 лютого 1917 р. приєднався Петроградський гарнізон. 2 березня (15 березня по новому стилю) 1917 р. Микола II відрікся від престолу.

Після Лютневої революції влада перейшла в руки Тимчасового уряду, який повинен був підготувати ґрунт для переходу до нової форми правління. [16, 37] Незважаючи на багаторічну ідеологічну підготовку, російські ліберали не мали програми й багато в чому додержувалися абстрактних принципів [26, 11]. Зокрема, Тимчасовий уряд вважав, що він не має права проводити структурні реформи до скликання Установчих зборів, яке повинно було прийняти конституцію і дати правову основу діям виконавчої влади. Тим часом, реальність вимагала термінових заходів для цілого ряду питань, і із цим завданням справлялися місцеві представницькі органи самоврядування — ради, у першу чергу, Петроградська Рада робочих і солдатських депутатів. Виникло двовладдя. Якщо в Тимчасовому уряді домінували ліберальні партії (головним чином, кадети), то в радах переважали соціалісти й марксисти (есери, меньшовики і більшовики). Через нерішучість Тимчасового уряду країна повільно сповзала в анархію, насилу вдалося придушити заколот під предводительством Корнілова. Єдиними працюючими органами влади залишалися ради.

Війна, яку Тимчасовий уряд продовжив, ставала усе більш непопулярною [26, 15]. Більшовики, яких на I Всеросійському з'їзді Рад була меншість, до вересня мали більшість як у Петроградській Раді, так й у Московській. Результатом став переворот 25 жовтня (7 листопада) 1917 р., у процесі якого Всеросійський з'їзд РадII передав владу новому уряду (Совнаркому), який складався переважно з більшовиків.

25 листопада 1917 р. відбулися вибори в Установчі збори. На цих виборах перемогли Есери, які набрали 48,1% голосів.[19, 257] Більшовики посіли друге місце з 24%. Кадети набрали всього 4,7% голосів, і не зіграли істотної ролі в роботі Установчих Зборів.

Згодом, російський ліберальний рух перестав існувати в організованій формі. Деякі представники партії Кадетів примкнули до Білого руху, але після перемоги більшовиків у громадянській війні були змушені емігрувати із країни.

1.6 Ліберали в післяреволюційній еміграції

Виявившись в еміграції, багато російських філософів продовжували роботу над розвитком лібералізму. Одним з них був ліберал-консерватор С.Л. Франк, предметом пошуків якого була політична система, що припускає моральне вдосконалювання й виховання громадян. На його думку, така система повинна гармонійно сполучати традиційні суспільні інститути із творчою ініціативою окремої особистості. Франк також звернув увагу на принципові розходження в класифікаціях політичних рухів за принципом традиціоналізм — раціоналізм, етатизм — політичний лібералізм і анархізм, соціалізм — економічний лібералізм.

Прихильники соціал-лібералізму наголошували на необхідності забезпечення кожному громадянинові права на гідне людське існування. На їхню думку, правова держава повинна забезпечувати не тільки особисту й економічну свободу, але й рівність можливостей, особливо право на прожитковий мінімум і на освіту. Так, С.І. Гессен думав, що якщо держава захищає солідарні інтереси людей, то законодавчі заборони здобувають характер справедливих приписань. Доповнивши перелік прав людини позитивними правами (на працю, освіту, медичне обслуговування, пенсійне забезпечення, участь у культурному житті й т.д.), російські соціал-ліберали також виступали проти монопольної власності.

1.7 Правозахисний рух у СРСР

У Радянській Росії лібералізм, як і всі інші некомуністичні ідеї, виявився під забороною. В 1930-і рр. режим у цілому користувався підтримкою завдяки забезпеченню соціального захисту (розвитку системи освіти, охорони здоров'я, пенсійного забезпечення), індустріальному підйому, а також пропаганді. Іншими відмітними рисами були згадана вище заборона на приватну власність, придушення особистої свободи й особливо довільне застосування вкрай жорстокого карного законодавства на адресу людей, що зробили незначні провини або зовсім невинних.

Навіть серед партійної еліти не було єдності із приводу виправданості такої диктатури, і після смерті Сталіна Хрущов, який прийшов йому на заміну, привселюдно засудив сталінські репресії і оголосив амністію багатьом політв'язням. Ці події поклали початок так званої "Хрущовської відлиги". Незважаючи на масове схвалення, "відлига" супроводжувалася ростом критичних настроїв на адресу радянського режиму, які збільшувалися підозрами, що країна знову стала відставати від Заходу. До кінця 1960-х рр. критика прийняла форму ігнорування негласних приписань влади. Виник дисидентський рух, який (наслідуючи дух інтелігенції) уважав цивільну незалежність — зокрема, свою особисту свободу — основою майбутнього країни. У цих умовах ключову роль зіграла "Загальна декларація прав людини", яку СРСР підписав в 1948 р., але поширення якої на території країни було заборонено поряд з іншими ліберальними текстами. Завдяки їй індивідуальний нонконформізм придбав риси боротьби за дотримання державою взятих зобов'язань — за права людини. Так званому економічному (класичному) лібералізму правозахисники уваги не приділяли.

Першою правозахисною громадською організацією стала "Ініціативна група захисту прав людини в СРСР", заснована в 1969 р. Генріхом Алтуняном. Слідом за нею виник ряд інших організацій, серед яких найбільш великою була "Московська Хельсінкська група", заснована в 1976 р. Юрієм Орловим. Дисиденти, яких по всій країні налічувалося кілька тисяч, поширювали заборонену ліберальну літературу, публікували "відкриті листи" і проводили демонстрації. Одним з найбільш впливових правозахисників був Андрій Сахаров. На початку своєї суспільної діяльності Сахаров, видатний фізик-ядерник, призивав до скорочення ядерного озброєння і до мораторію на ядерні випробування. Майбутнє соціалізму й капіталізму він бачив у формі демократичного соціалізму — держави із широкими цивільними свободами, соціальним захистом, рівністю в рівні життя й націоналізованих монополій. Пізніше він перейшов до критики репресій проти дисидентів й, нарешті, в 1979 р. засудив Афганську війну, за що був позбавлений нагород і засланий у Горький (Нижній Новгород).

Loading...

 
 

Цікаве