WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Ліберальна модель розвитку Росії - Курсова робота

Ліберальна модель розвитку Росії - Курсова робота

Відповідно до плану Сперанського, викладеного ним у "Введенні до Укладення державних законів", Державна Дума також повинна була здійснювати нагляд над урядом і міністрами. [23, 141] Сенат залишався вищим судовим органом, а призначувана імператором Державна Рада здійснювала нагляд над законністю дій всіх галузей влади й направляла закони імператорові на їхнє затвердження. Всьому населенню надавалися цивільні права, включаючи недоторканість особи й власності, право на суд, право вільно розпоряджатися своїм майном. При цьому воно розділялося на три стани. На дворянство і середній стан (купців, міщан, державних селян) поширювалося виборче право, на основі майнового цензу. Третій стан (кріпаки, робітники) права голосу не мали, але в перспективі передбачалося скасування кріпосного права.

Свої реформи Сперанський почав у галузі освіти, заснувавши першу державну середню школу — Царськосельський ліцей. В 1809 р. був випущений указ, відповідно до якого всім придворним, незалежно від титулу, для одержання посади в державному апараті передбачалося пройти державну службу починаючи з нижчого щабля. Відповідно до іншого указу, для одержання посади колезького асессора або вище, чиновникам без університетської освіти покладалося здавати іспити. 1 січня 1810 р. була заснована Держрада. Почалася фінансова й адміністративна реформа, у значній мірі за зразком Франції.

Сперанському вдалося реалізувати лише невелику частину свого плану. Реформи обурили знать й великих чиновників. Критикуючи Сперанського, М. М. Карамзін стверджував, що для Росії "природним" є кріпосне право. До 1812 р. у Сперанського не залишилося впливових союзників, він був відправлений у відставку й у заслання.

1.2 Лібералізм декабристів

На початку XIX століття у Росії не було ні політичних партій, ні неурядових громадських організацій. Їхню роль заміняли численні тайні товариства. Перші товариства майбутніх декабристів почали виникати в 1816—1818 р. на хвилі очікувань конституційної реформи, що, як передбачалося, дозволить Росії наздогнати прогресивні держави Західної Європи. Спочатку вони складалися переважно із представників знаті, що пройшли Вітчизняну війну. Однак, після того, як заколот Семенівського полку (1821 р.) спровокував різку жорсткість цензури і політичного розшуку, ці таємні товариства стали притягати прихильників ліберальної революції, в основному із дрібнопомісного дворянства. Змовники вважали, що необхідно стратити всю царську родину, скасувати кріпосне право. Частина декабристів виступала за унітарну республіку, частина підтримувала конституційну монархію з федеративним устроєм. Незважаючи на запозичення ліберальних ідей від французьких просвітників, опорою руху декабристів було національне почуття і патріотизм. [4, 43]

Урочиста присяга новому імператорові Миколі І, призначена на 14 грудня 1825 р., здалася лідерам руху зручним приводом для заколоту, хоча рух до нього був не готовий в силу поганої організації й відсутності чіткої програми. У випадку успіху, як перша міра після заколоту передбачалося встановлення тимчасової диктатури. Повстання декабристів було легко подавлене, п'ятеро організаторів страчені, понад 3000 чоловік (включаючи солдатів) відправлені у в'язниці, на каторгу або заслані в Сибір. Ставши надбанням громадськості — у перекрученій формі, — ідеї декабристів викликали масове осудження. Протягом усього правління Миколи I лібералізм мав статус ворожої ідеології. Якщо західні ліберальні революції були нерозривно пов'язані з національним почуттям, то після провалу повстання декабристів російські ліберали виявилися в протистоянні з патріотично настроєною частиною суспільства. [4, 47]

1.3 Ліберальні реформи Олександра II

Світогляд імператора Олександра ІІ зложився багато в чому під впливом його наставника В. А. Жуковського, людини ліберальних поглядів. Після поразки в Кримській війні економічна відсталість Росії стала очевидною, і частина суспільства почала рішуче вимагати модернізації. Поряд з оборонними й економічними проектами (такими, як будівництво залізниць), Олександр II здійснив ряд реформ ліберального характеру. Найважливішою з них було скасування кріпосного права 19 лютого 1861 р., при цьому селяни одержали право на викуп землі. Усього кріпаків було 25% від загального числа селян. В 1864 р. була проведена судова реформа, зокрема, були введені мирові суди і суд присяжних. На рівні місцевого самоврядування були засновані представницькі органи влади — земські зібрання. Земські школи стали сільськими центрами освіти. Було розширено багато цивільних свобод, зокрема, ослаблена цензура, зменшено обмеження на релігійні меншості, амністовані політв'язні, скасовані важкі тілесні покарання, скасовано обмеження на виїзд за кордон, введена університетська автономія. Була проведена також військова реформа на окраїнах імперії, наприклад у Фінляндії.

Реформи супроводжувалися ростом вимог поширити їх на область політичних свобод. Під час відсутності системної ідеологічної основи для перетворень, у середовищі освіченої молоді стали здобувати популярність нігілізм і різні радикальні навчання. Влада відреагувала жорсткістю політичного розшуку, особливо після замаху на імператора в 1866 р. Невдалий початок російсько-турецької війни спровокувало в 1877 р. глибоку кризу, з метою виходу з якої Олександр II надав міністрові внутрішніх справ графу М.Т. Лоріс-Меликову широкі повноваження для знищення терористичної "Народної свободи" і при цьому доручив йому розробити план політичної реформи. Передбачалося створення дорадчої комісії, що включає делегатів від земських зібрань, яка б готовила законопроекти для внесення в Держраду. Однак Олександр II був убитий народовольцями саме в той день (1 березня 1881р.), коли він підписав маніфест про свої наміри. Новий цар, Олександр ІІІ, проголосив непорушність самодержавства й взяв курс на нейтралізацію ефекту реформ свого попередника. [2, 54]

1.4 Ліберальні настрої інтелігенції

Незважаючи на тверді цензурні обмеження, серед інтелектуальної еліти ліберальна думка продовжувала розвиватися і в 1830-і рр. В 1836 р. Петро Чаадаєв опублікував вісім "Філософічних листів", у яких він підняв питання про культурну відособленість Росії. Об'єктами критики Чаадаєва були православ'я, кріпосництво й самодержавство. Слідом за Чаадаєвим, західники (А.І. Герцен, В.Г. Белінський і ін.) бачили в Західній Європі реалізацію ідей законності, справедливості й прав особистості. Їм заперечували слав'янофіли (А.С. Хомяков, К.С. Аксаков і ін.), які думали, що в російського "народа-богоносця" свій особливий шлях й особливі цінності: общинний (колективний) початок і соборність (соборність до згоди серед представників громади). Слов'янофіли вважали, що народ повинен займатися моральним саморозвитком, а не прагненням до влади або до особистого збагачення, і підкреслювали, що між ним і державним апаратом існує фундаментальне протистояння: "сила влади - царю; сила думки - народу".

Дискусії між західниками й слов'янофілами подали надію, що ідеї лібералізму можливо адаптувати для Росії, зробивши акцент на соціальній справедливості. [11, 51] До початку 1860-х рр.. частина інтелектуальної еліти перейнялася переконанням, що для подолання відсталості країни недостатньо реформувати самодержавство, а необхідні глибокі політичні перетворення.

Однак західний лібералізм у своєму розвитку опирався на широкий клас власників, якого в Росії не було. Результатом стала поява нового суспільного класу — інтелігенції, який взяв на себе роль опозиції й бази для поширення ліберальної ідеології. Інтелігенція складалася із учителів, інженерів, літераторів, адвокатів і т.д., які прагнули до вироблення єдиної системи соціально-ліберальних цінностей і вважали, що майбутнє національного прогресу залежить головним чином від культурного рівня самої інтелігенції. [11, 54]

Серед інтелігенції було безліч різних течій. Так, ліберальний консерватизм прагнув до синтезу ліберальних свобод із ідеалами консерватизму (порядок, стабільність, релігійно-моральні традиції, національно-культурна спадкоємність). К.Д. Кавелін був одним з перших ліберальних мислителів у Росії, що протиставив лібералізм анархії. Він указував, що забезпечення цивільних прав і свободи особи вимагають всебічної підтримки з боку держави. Провівши аналіз російської історії, Кавелін зробив висновок, що замість того, щоб намагатися негайно перейти до представницького правління, російський лібералізм повинен опиратися на традиції общинного самоврядування й землеволодіння, а також на світову юстицію. [9, 66]

Інший ліберальний консерватор, впливовий професор Московського університету Борис Чичерін (обраний в 1882 р. міським головою), призивав до поетапного законодавчого введення конституції: спершу свободи сумління, слова, преси, потім демократичного формування уряду. На думку Чичеріна, свобода волі не існує без морального закону, а їхнім синтезом є право як "свобода, визначена законом". Тому він наполягав на необхідності сильної влади, що виконує функції нагляду над виконанням закону.

Однак найбільшу активність проявляла група, що дотримувалася соціалістичних ідей, викладених в утопічному романі Миколи Чернишевського "Що робити?" (1863 р.), і навіть вживала спроби реалізувати їх на практиці ("Знаменська комуна" і т.п.)

Loading...

 
 

Цікаве