WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Україна в умовах десталінізації (1953-1964) - Реферат

Україна в умовах десталінізації (1953-1964) - Реферат

організаційні форми (гуртки, спілки, об'єднання, комітети).
По-третє, дисидентство було загальноукраїнським явищем і проявлялося в усіх регіонах України: в центрі і на сході (Київ, Харківщина, Донеччина, Луганщина); в західній частині (Львівщина, Івано-Франківщина, Тернопільщина, Буковина); на півдні(Одеса, Миколаїв, Херсон).
По-четверте, дисидентство, як політично-національна течія, охоплювало різні соціальні прошарки населення - інтелігенцію ( письменники, журналісти, літературознавці, вчителі, юристи, спеціалісти різних галузей народного господарства), студентство, робітництво тощо.
У травні 1961 р. у Львівському обласному суді відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою (УРСС), організованою у 1959 р. Левком Лук'яненком. УРСС ставила за мету домогтися виходу України зі складу СРСР, це право було
зафіксовано конституційними положеннями. Організатор спілки Л.Лук'яненко був засуджений-до страти, згодом заміненої 15-річним ув'язненням у таборах та 10-річним засланням. До різних строків були засуджені й інші члени спілки.
Група Л.Лук'яненка була не єдиною самостійницькою організацією України. Подібні позиції обстоювали Об'єднана партія визволення України, що існувала у 1953-1959 рр., створені у 60-х роках Український національний комітет (УНК), Український національний фронт (УНФ) та інші організації. Судові процеси над інакодумцями відбувалися у різних регіонах республіки. У 1961 р. в Донецьку засуджено групу громадян, яку очолював журналіст Григорій Гайовий. У 1962 році в Запоріжжі пройшов суд над групою з шести осіб, до якої входили Володимир Савченко, Володимир Чернишов та інші. Аналогічні політичні процеси відбувалися в Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві. На основі судових рішень більшість підсудних була репресована. І при цьому радянський уряд без кінця лицемірно заявляв, що в СРСР немає випадків притягнення до судової відповідальності з політичних мотивів, що в СРСР немає політичних в'язнів. У числі дисидентів виявилося чимало "шістдесятників".
У 1962 і 1963 рр. М.Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами літератури і мистецтва. На них він роздратовано, сердито, вживаючи навіть нецензурну лайку, засудив як "відступи від соціалістичного реалізму", так і "прояви формалізму і абстракціонізму".
Слід сказати, що партійний вождь, м'яко кажучи, слабенько орієнтувався у мистецтві. Згодом, вже перебуваючи в опалі, він це визнав. "Я ничего не понимал", - так охарактеризує він незадовго до смерті своє тодішнє розуміння процесів, що відбувалися у мистецькому житті.
Однією з жертв критиканства М.Хрущова був талановитий російський скульптор Ернст Нєізвєстний. Але, як відомо, доля часто кепкує над людьми. Трапилось так, що пам'ятник на могилі М.Хрущова на Новодівочому кладовищі в Москві виготовив розкритикований ним той-таки Е.Нєізвєстний.
Слідом за московськими "проробками" відбулася ревізія "відхилень" у творчості митців України. Проходила вона під виглядом "задушевних" бе-сід у відповідних спілках у Києві, Львові, Харкові, відвідин майстерень ху-дожників, розмов у державних та партійних кабінетах. Засоби масової інформації критикували за "формалістичні викрутаси" Л.Костенко, М.Вінграновського, І.Драча та інших.
Головними акціями, проведеними українськими дисидентами, стали конференція в Київському університеті з питань культури мови, що перетворилася в масову антирусифікаторську акцію, виступи інтелігенції біля пам'ятників Т.Шевченкові в Києві та Каневі.
Широку хвилю протестів у середовищі прогресивної української інтелігенції викликала пожежа у фонді українських рукописів Київської публічної бібліотеки Академії наук УРСР. Характерно, що підпалили бібліотеку під час шевченківських свят 24 травня.
Не всі дисиденти відкидали ідеологічні основи існуючої системи. Більше того, деякі з них звинувачували владу у відході від "справжнього" марксизму. Зрештою, вони самі були продуктом системи і в її "покращенні", "вдосконаленні" вбачали сенс свого життя. Дисиденти-"шістдесятники" прагнули "соціалізму з людським обличчям", як вони говорили. Та, незважаючи на це, всі вони потрапили в поле зору каральних органів режиму.
Залежно від "провини" і "впертості" (стояв чи не стояв "на своєму"; засуджував чи не засуджував свою попередню діяльність) визначалася і міра покарання. Одних було "профілактовано" в КДБ чи кабінетах партійних функціонерів, інших притягли до судової відповідальності.
Після усунення від влади М.Хрущова стала швидко проявлятися тенденція до посилення репресій щодо дисидентів. У серпні-вересні 1965 р. було проведено арешти близько двох десятків правозахисників. Серед них були літературний критик Іван Світличний, художник Опанас Заливаха, історик Валентин Мороз, поет-перекладач Святослав Караванський.
Репресіям піддано і одного з лідерів українського дисидентського руху генерала Петра Григоренка. У відповідь на правозахисну діяльність, виступу на підтримку справедливої боротьби кримських татар за повернення на істо-ричну батьківщину його спочатку було запроторено до психіатричної лікарні, а влітку 1964 р. позбавлено генеральського звання. Коли у квітні 1965 р. його припинили примусово "лікувати" і тодішній Голова Ради Міністрів СРСР О.Косигін дав вказівку поновити П.Григоренка в генеральському званні, Л.Брежнєв заявив: "Цього генерала я знаю... Рано його відпустили. Жаль". Арешти свідчили про початок рішучого наступу системи, кінець "відлиги". Однак реакція на це українських дисидентів засвідчила їхнє непохитне бажання продовжувати боротьбу.
Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів "відлиги" була пра-ця літературного критика з Києва Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи руси-фікація?", перекладена потім на кілька європейських мов. Книга була своє-рідним протестом проти проведених у 1965 р. арештів українських дисиден-тів, звинувачення їх в антирадянській діяльності. Свій твір І.Дзюба адресував П.Шелесту, тодішньому першому секретареві ЦК КП України. Автор сміливо засуджував практику нехтування громадянськими правами укра-їнського народу. Гострій критиці була піддана національна політика Кому-ністичної партії в Україні. Праця, хоч і базувалася на ідеологічних засадах націонал-комунізму, дала могутній поштовх подальшому розгортанню правозахисного руху. Не випадково письменник Б.Антоненко-Давидович назвав працю І.Дзюби референдумом покоління. Вустами молодого публі-циста найактивніша частина української молоді заявила про свій розрив з тоталітарною системою.
Багатьом цей розрив коштував кар'єри; когось він повів страдницьким шляхом в'язнів сумління; деякі поплатилися за нього найвищою платою -власним життям. Але то не були даремні жертви. "Віра виникає тоді, коли є мученики", а "знищені стають прапором", -писав про українських ди-сидентів Валентин Мороз.
У цьому істинне значення їхньої діяльності.
Loading...

 
 

Цікаве