WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → " Поняття ""українське відродження"". Періодизація та регіоналістика ""українського відродження""" - Курсова робота

" Поняття ""українське відродження"". Періодизація та регіоналістика ""українського відродження""" - Курсова робота

Немов би розвиваючи ці міркування, ще один визначний українськодіаспорний історик, нині академік Національної академії наук України Омелян Пріцак в одній із своїх англомовних публікацій середини 1970-х рр. (на сторінках наукового збірника українознавчих студій, підготовленого у Гарвардському університеті США) висловив цікаву думку, нібито започаткування процесу українського відродження саме в Слобідській Україні можна пояснити тим, що вона, на відміну від Гетьманщини, не була пов'язана чисто державницько-політичною автономістичною традицією. Згодом захоплення народознавством серед національно свідомої інтелігенції охопило всі регіони України і протягом цілого XIX ст., за характеристикою Михайла Грушевського, "і поодинокі люди, і цілі групи, гурти, верстви, відбившися від національного життя, чи відірвані від нього, чули потребу вернутися до своєї народності, вчилися наново мови, навіть з книжки, з словника, як чужої, студіювали своє письменство, народне життя й відновляли розірваний зв'язок з своїм народом, своїм краєм, його минувшиною, його будучністю. Щоб чути наново себе синами попередніх поколінь, учасниками їх праці і змагань, поривів і страждань.

2. Періодизація та регіоналістика "українського відродження"

У цій же статті М. Грушевський оприлюднив свою хронологічну схему українського відродження кінця ХVІІІ - початку XX ст. Узявши за критерій розвиток "ідей націоналізму" (зазначимо, що ще тоді в українській, як і в сучасній західноєвропейській та американській історіографіях, термін "націоналізм" не мав того негативного значення, якого він набув в історіографії радянській, коли ігнорувалося навіть Ленінове розуміння націоналізму, що в пригнобленої нації обов'язково містить демократичне начало), він поділив "українське ХІХ століття" на три стадії: першу доводив до кінця 40-х рр., другу — до 70-х, а третю вважав ще не завершеною 1907 р., коли побачила світ названа вище його публікація.

У своїх узагальнюючих однотомних працях з історії України М. Грушевський виклав і результати свого теоретичного осмислення ролі окремих регіонів щодо національного відродження. За його переконанням, цей процес започаткувала Слобожанщина з її першим у Східній Україні Харківським університетом, заснованим 1805 р. Наступний (від 40-х рр. XIX ст.) етап розвитку українського руху вчений пов'язував з Наддніпрянщиною, ще вужче — з Києвом, який з 1834 р. також став університетським центром. А далі, з кінця 50-х і початку 60-х рр. XIX ст., центром українського руху, який виявляє свою близькість і солідарність із загальноросійським визвольним рухом, стає Петербург. Орієнтацію на Росію (чи то офіційну, консервативно-реакційну, чи то опозиційну, прогресивно-демократичну) М. Грушевський підкреслює і в своєму аналізі історії національного відродження на західноукраїнських землях, приділяючи головну увагу Галичині, куди з 1890-х рр. перемістився центр українського національного руху.

Всі ці регіональні спостереження корифея української історіографії не втратили актуальності до нашого часу, коли серед істориків оновився інтерес до визначення ролі і місця окремих регіонів у розвитку українського національного відродження кінця XVIII - початку XX ст. Отже, академік Грушевський, наприклад, допомагає розгледіти помилковість позиції нашого сучасника, українсько-канадського історика Павла Магочия, котрий в опублікованій 1991 р. на сторінках "Українського історичного журналу" (№3) статті категорично протиставив українські землі під владою Російської та Австрійської імперій: перші, мовляв, переважали тільки кількісними показниками щодо території і населення, а другі (особливо Галичина) "відіграли важливу, а то й вирішальну роль у вирішенні напрямку українського національного відродження".

Зовсім протилежної думки щодо цього Іван Лисяк-Рудницький. У своїй розвідці "Роль України в новітній історії", яка, на нашу думку, може вважатися класичною в галузі методології історії українського національного відродження кінця XVIII - початку XX ст., він, аж ніяк не ігноруючи певної відмінності між політичним розвитком двох частин України (Наддніпрянської і Галицької), наголошує на їхній співпраці у справі піднесення української національної самосвідомості і, зокрема, пояснює: "Галицький грунт був духовно радше яловий. Ідеї, що служили натхненням для українського відродження в Галичині, майже без винятку походили з Наддніпрянщини". Тим часом П. Магочий кардинально розходиться і з М. Грушевським, який розглядав у взаємозв'язку два паралельні потоки українського національного руху: один — під владою Російської імперії, другий — Австро-Угорської. І. Магочий, періодизуючи цей рух, насамперед підкреслює для двох територій відмінність у розвитку його стадій, "хронологічні різниці між ними"

Зате цілком у дусі М. Грушевського розглядають процес українського національного відродження кінця XVIII - початку XX ст. як єдиний за своїм змістом і формами українсько-американські історики Омелян Пріцак і Джон Решетар. У своїй розвідці "Україна і діалектика національного будівництва" (опублікована 1984 р. у збірнику статей Гарвардського університету) вони запропонували періодизувати національне відродження в Україні цілком за історико-регіональним критерієм. Таке бачення проблеми вирізнило в українському відродженні п'ять стадій: перша — Новгород-Сіверська (лівобережне шляхетство кінця XVIII ст., "Історія Русів"), друга — Харківська (розвиток нової української літератури: І. Котляревський, Г. Квітка-Основяненко, П. Гулак-Артемовський), третя — Київська ("...український рух починає приймати політичні форми та знаходить свого найяскравішого літературного виразника"; кирило-мефодіївці та Т.Г. Шевченко, журнал "Основа" і громади 1860-х рр.), четверта — Женевська ("...український рух набуває явно політичного характеру; діяльність М. Драгоманова), п'ята — Галицька (починається зі створення першої політичної партії — Радикальної — в 1890 р.; перехід до "самостійницької" програми, створення українських партій у Наддніпрянській Україні).

Може, не зовсім переконливим у цій загалом виваженій схемі є виокремлення як самостійних стадій українського національного руху Новгород-Сіверської — північно-східного закутка України, який ніколи не претендував на таку почесну історичну роль, а також Женеви. Бо якщо вводити зарубіжні центри, то з не меншим правом можна вирізнити Москву і Петербург (згідно з М.Грушевським), а можливо, й Відень, про місце якого в українському відродженні українська історіографія поки що не має виразного уявлення.

Не суперечать історичній реальності й шість українських культурних зон (Слобідська Україна, Гетьманщина, Нова Росія, Правобережжя, Галичина та Буковина, Закарпаття), які вирізняє в українському національному відродженні XIX ст. Омелян Пріцак в одній із своїх англомовних методологічних статей, опублікованій 1983 р. у США в науковому збірнику "Культурний націоналізм XIX століття у Східній Європі. І хоча статичний характер — слабкість цієї схеми, бо насправді українське національне відродження перебувало у хронологічній динаміці, за якою авангардна роль окремих регіонів постійно змінювалась, позитивним є те, що академік О. Пріцак віддав належне усім регіонам України. Кожен із них зробив плідний внесок у розвиток українського відродження, яке підготувало матеріальний та ідеологічний ґрунт для Української національно-демократичної революції 1917 р. А проголошений 22 січня 1919 р. державний акт злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки втілив у життя нестримне прагнення багатьох поколінь борців за волю України до її соборності, тобто, до возз'єднання усіх українських земель у єдиній незалежній державі.

Loading...

 
 

Цікаве