WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українська Народна Республіка (УНР) за доби Директорії_ (1917-1919 рр.) - Контрольна робота

Українська Народна Республіка (УНР) за доби Директорії_ (1917-1919 рр.) - Контрольна робота

останнього чоловіка в своїх рядах за соціальні й демократичні права трудового українського народу та за ту національно-державну форму свого існування, яку визначив і визначить сам український народ".
Одначе вже перша проба сил між Антантою й Директорією, що відбулася в Одесі, показала необґрунтованість надто сміливих декларацій. Влада, що прийшла у Київ на зміну гетьманській, вже перебувала у відчайдушно важкому становищі, бо мала перед собою ворожі сили майже по всьому периметру кордонів. На заході їй протистояли армії Ю. Пілсудського, на півночі і сході - Л. Троцького, на півдні - А. Денікіна. Новий ворог у вигляді регулярної армії Антанти був явно не на часі.
12 грудня 1918 р. війська Директорії після короткочасних жорстоких сутичок з білогвардійцями зайняли Одесу, за винятком портової смуги. Французьке командування оголосило її недоторканною, бо кораблі інтер-вентів, що стояли на рейді, готувалися до висадки військ. Через три дні, коли почалася висадка, Денікін за згодою Антанти організував у Одесі "південноросійський" уряд і призначив свого військового коменданта - генерала Гришина-Алмазова. За розпорядженням Петлюри, якого значно більше турбувало становище на північних, а не на південних кордонах, українські війська відійшли без бою.
Поступово інтервенти захопили, витісняючи українську адміністрацію, чорноморське узбережжя аж до лінії Тирасполь - Бірзула - Вознесенськ - Миколаїв - Херсон. Просуватися далі не було змоги, бо розтягнутий фронт вимагав додаткових сил. Після того, як керівництво Антанти відмовилося перекинути в Україну півтора десятка власних дивізій, довелося покластися на армії Денікіна, нейтралізуючи при цьому війська Директорії на лінії розмежування за допомогою нескінченних переговорів.
Командуючий французькими військами генерал д'Ансельм місяць за місяцем марнував час у розмовах з міністром Директорії. Він дозволяв собі дрібні поступки на її користь: терпів, наприклад, видання в Одесі української газети самостійницького напряму. Проте українським представникам не подавалася надія на те, що Антанта може визнати УНР. Зі свого боку, Директорія не наважувалася на рішучий опір, маючи перед собою більш небезпечний фронт на півночі. За таких умов основну боротьбу з інтервентами взяли на себе українські ліві есери і більшовики, що розгорнули в зоні окупації підпільно-партизанські дії.
Зважаючи на революційну ситуацію в Європі, що була наслідком виснажливої багаторічної війни, РКП (б) робила головну ставку на пропагандистську роботу у військах інтервентів. При Одеському підпільному обкомі КП(б)У було створено пропагандистську групу з пра-цівників, які досконало володіли європейськими мовами,- "Іноземну колегію". Французьку секцію в ній очолювала Ж. Лябурб, сербську - С. Ратков, грецьку - В. Атанасов. На допомогу одеським підпільникам ЦК РКП (б) прислав І. Ф. Смирнова (М. Ласточкіна), який очолив обком, Л. І. Картвелішвілі, І. Є. Клименка, С. І. Соколовську та ін.
На початку лютого 1919 р. радянські війська разом із партизанами підійшли до зони, контрольованої інтервентами. У боях під Вознесенськом добре озброєні французькі, грецькі та білогвардійські частини зазнали поразки й відступили. Ставало очевидним, що розпропаговані більшовицькими агітаторами війська Антанти воювати нездатні. У першій половині березня після тривалих боївчастини Задніпровської дивізії зайняли Херсон і Миколаїв. 6 квітня 1919 р. радянські війська ввійшли в Одесу.
Природа режиму і політика Директорії. Директорія, як уже підкреслювалося, являла собою орган по керівництву повстанням проти гетьмана. Її функції були вичерпані після того, як 19 грудня 1917 р. на Софіївській площі у Києві відбулися військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги. Виходячи з цього, М. Грушевський, В. Голубович, О. Жуковський та інші лідери українських есерів наполягали на поновленні соціально-економічного й державно-політичного законодавства розігнаної окупантами Центральної Ради, а також на не-гайному скликанні цього органу верховної влади.
Проте Винниченко і Петлюра не бажали віддавати владу новому складові Центральної Ради. Було не відомо, чи зберегли б вони свій політичний вплив у такому представницькому органі. Надзвичайно тяжке міжнародне і внутрішнє становище України також, здавалося б, свідчило на користь верховної влади у формі диктатури, а не парламентської демократії. В усякому разі, такий аргумент члени Директорії використовували у відповідь на вимоги про її саморозпуск.
Проте побудова влади у формі диктатури Директорії була зручнішою тільки на перший погляд. Насправді це призвело до кризи влади, яка ще більше посилила загальну кризу суспільства. По-перше, всередині самої Директорії існувала розбіжність думок щодо напряму найближчої політики. По-друге, діяльність її паралізувалася особистим суперництвом Винниченка і Петлюри. Коротко, але вичерпно про це розповів сам Винниченко в опублікованій на початку 1920 р. праці "Відродження нації": "...була цілковита протилежність світоглядів і була безперестанна боротьба їх. Мене піддержував А. Макаренко, а С. Петлюру - П. Андрієвський, Ф. Швець часом схилявся то на один бік, то на другий. "Принципіально", в деклараціях, заявах, навіть у законах більшість Директорії частіш усього була на моєму боці. Але фактична, реальна політика поза Директорією провадилась тими силами, виразником яких у Директорії були С. Петлюра й П. Андрієвський".
Справді, фіктивність Директорії як "колективного" органу влади була очевидною. В ній неухильно зростав вплив Петлюри. Та здатність самого головного отамана володіти ситуацією була обмеженою за умов, коли гетьманська адміністрація розпалася, а німецькі гарнізони фактично зняли з себе окупаційні функції. Реальна влада зосереджувалась у військових структурах, а точніше - у виборних отаманів напівпартизанських загонів, із яких складалися збройні сили УНР. У "Відродженні нації", перевидання якої стало у 1990 р. важливою подією в національно-культурному житті України, змальовано, на жаль, карикатурний образ Петлюри. Винниченко покладав на нього цілковиту відповідальність за анархію і хаос, що панувала в Україні. Насправді ж партизанщина була притаманною й радянським військам. Довготривала війна призвела до збільшення про-шарку людей, які дуже легко вдавалися до зброї, щоб задовольнити свої потреби. Не гребуючи нічим, Троцький утверджував дисципліну у військах за допомогою ВЧК й трибуналів. В українській армії таких сильнодіючих засобів не вживали, і вона розпадалася на окремі, не пов'язані між собою одиниці - майже не переформовані партизанські загони. Вони добре воювали тільки поблизу від своїх осель, а коли складалася несприятлива обстановка - розпорошувалися без бою, прихоплюючи з собою зброю. На час падіння гетьманського режиму Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 р., перед здачею Києва, чисельність її військ скоротилася до 21 тис. чоловік. Директорія урядувала на більшій частині України майже півтора місяці. Чому ж вона так швидко втратила свій вплив? Голова її Винниченко так відповідав на це запитання: "...річ у тому, що отамани не тільки військові справи
Loading...

 
 

Цікаве