WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українська Народна Республіка (УНР) за доби Директорії_ (1917-1919 рр.) - Контрольна робота

Українська Народна Республіка (УНР) за доби Директорії_ (1917-1919 рр.) - Контрольна робота

націоналізації.
Такі перетворення на Закарпатті місцева буржуазія зустріла вороже. У боротьбі з революцією вона розраховувала на підтримку перш за все чеських збройних сил. Контрольовані національними партіями "руські на-родні ради" в Ужгороді, Хусті та Пряшеві 8 травня прийняли постанови про приєднання до Чехо-Словацької держави. Ще раніше таке саме рішення щодо всієї території Закарпаття винесла Паризька мирна конференція. Директорія та уряд ЗУНР не заперечували проти цього. Радянська влада протрималась у Закарпатті тільки 40 днів. Наприкінці липня 1919 р. чеські й румунські війська окупували всю територію Закарпаття та Угорщини. За Сен-Жерменською мирною угодою 1919 р. Закарпаття перейшло до Чехо-Словаччини.
Декларація про возз'єднання українських земель у єдиній державі. Незабаром після проголошення ЗУНР відбулася зустріч діячів Національної Ради з представниками Українського Національного Союзу. Обговорювали проблему, що звучала так: "Чи новій державі треба прагнути до злуки з Українською Державою над Дніпром негайно?" Після дебатів вирішили не проголошувати єдності з гетьманською Україною. В декларації американського президента Вудро Вільсона, підтриманій країнами Антанти, всім народам Австро-Угорщини гарантувалося право на самовизначення, а Росія розглядалась як унітарна держава. За таких обставин возз'єднання могло привести до механічного включення українських земель колишньої Австро-Угорщини в кордони Росії. Під час повстання проти гетьманського режиму уряд ЗУНР вислав своїх повноважних представників до УНР, щоб знову порушити справу про возз'єднання. 1 грудня 1918 р., тобто за два тижні до втечі Скоропадського, у Фастові було укладено попередній "договір про злуку" між ЗУНР та УНР. В першому пункті цього документа говорилося: "Західноукраїнська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою - значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усією своєю територією й населенням, як складова частина державної цілісності, в Українську Народну Республіку". З січня 1919 р. Українська Національна Рада на за-сіданні в Станіславі затвердила попередню угоду, опублікувала її й доручила урядові вжити заходів з метою реалізації великої ідеї про соборність української нації. Остаточно акт про злуку мав бути проголошений у Києві. Для цього в столицю України направлялася повно-важна делегація, складена з представників Галичини, Буковини й Закарпаття.
Урочиста церемонія злуки відбулася 22 січня 1919 р. на площі святої Софії у присутності десятків тисяч киян. Від західноукраїнської делегації виступили Л. Бачинський і Л. Цегельський. Після цього В. Винниченко оголосив Універсал, виданий з приводу цього історичного акту. В ньому вказувалося, що декларація про злуку має бути затверджена Установчими Зборами, скликаними з території всієї України. До того часу Західна область УНР, як стала називатися ЗУНР, залишилася при своїх власних законодавчих і адміністративно-виконавчих органах влади - Українській Національній Раді й Державному секретаріаті. Спроба возз'єднання двох українських держав була приречена залишитися декларацією. Польські війська методично витісняли адміністрацію ЗУНР з території західноукраїнських земель. Існування УНР також ставало дедалі більш проблематичним. Через два тижні після церемонії злуки уряд Директорії змушений був залишити Київ.
9.Відносини з Антантою. Внутрішня політика Директорії.
Інтервенція Антанти на півдні України. Після жовтневого перевороту в Петрограді країни Антанти поспішили поділити між собою сфери впливу на півдні Росії. Територією на захід від лінії Керч - Ростов - р. Дон заопікувалася Франція. І не випадково: у важку промисловість України було вкладено чималі французькі капітали. Восени 1918 р. керівні кола Антанти і Денікін були стурбовані тим, що поразка Німеччини створить вакуум влади в Україні. Щоб перешкодити наступу більшовиків, Антанта прийняла рішення замінити німецькі гарнізони на власні. Прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо надіслав головнокомандуючому союзними арміями на Близькому Сході директиву підготуватися до інтервенції. Німецькій адміністрації в Україні заборонили здійснювати демобілізацію військ, що вже почалася стихійно, і зобов'язали її продовжувати охороняти порядок у місцях розташування гарнізонів до особливого розпорядження. Щоб надати інтервенції "законного" характеру, представник Антанти Е. Енно організував у Яссах (Румунія) нараду з так званою "російською делегацією". У складі надзвичайно строкатої за партійною приналежністю членів делегації (від монархістів до есерів) були відомі діячі: октябрист, барон В. В. Меллер-Закомельський, лідер кадетської партії П. М. Мілюков, банкір і промисловець В. П. Рябушинський. Вони звернулися до Антанти з закликами окупувати Одесу та Миколаїв, сприяти поновленню "єдиної і неділимої" Росії в довоєнних кордонах (але без Польщі), не визнавати незалежності державних утворень, що виникли, як вони вважали, "під німецьким впливом". Мова, звісно, йшла про Україну.
У ніч на 16 листопада 1918 р. флот Антанти ввійшов у Чорне море. Армада союзників складалася з 10 лінкорів, 9 крейсерів, 12 міноносців, багатьох транспортних і допоміжних суден. Незабаром Енно оголосив у одеських газетах заяву, в якій говорилося: "Держави Антанти через свого уповноваженого, французького консула в Києві, заявляють, що вони вирішили не допускати ніякого порушення в справі відновлення порядку та реорганізації Росії, яку розпочали російські патріоти і яку підтримують союзники... А щодо південної Росії, держави Антанти стверджують свою непохитну волю підтримати в ній порядок. Ця непохитна воля в найближчому часі буде підтримана збройною силою в такій кількості, як того вимагатимуть обставини".
До кінця грудня в чорноморських портах від Одеси до Новоросійська висадилися дві французькі дивізії, а також англійські, грецькі, румунські й польські частини загальною чисельністю близько 60 тис. чоловік.
Попередні плани союзників були іншими. Денікін наполягав, аби вони надіслали не менш 18 дивізій. Керівництво Антанти вирішило "обмежитися" 12-15 дивізіями, щоб мати змогу зайняти основну частину України, зокрема Київ і Харків. Таким масштабам окупації перешкодило те, що з'явилася сила, якої раніше не існувало,- Директорія. Поки транспорти з військами союзників добиралися до чорноморських портів, практично вся Україна потрапила під контроль петлюрівських військ.
Появу Директорії Антанта зустріла вороже. Не визнаючи гетьманську адміністрацію, її дипломати не збиралися визнавати й поновлену УНР. Проте Директорія мала за собою десятки тисяч загартованих у боях з німецькими окупантами повстанців, отже могла розмовляти з союзниками досить рішуче. 27 листопада було опубліковано у формі відкритого листа ноту протест проти французького втручання у внутрішні справи України. Нота закінчувалася так: "Виступаючи перед усім світом з протестом проти насильства, яке наміряються знов учинити над українським народом держави Антанти, українська демократія заявляє, що буде боротися до
Loading...

 
 

Цікаве