WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українська Народна Республіка (УНР) за доби Директорії_ (1917-1919 рр.) - Контрольна робота

Українська Народна Республіка (УНР) за доби Директорії_ (1917-1919 рр.) - Контрольна робота

політичних партій поглиблювався розкол. Ліві елементи все більше схилялися до максималістських більшовицьких гасел. Члени Центральної Ради, ліві українські есери В. М. Блакитний (Елланський), П. П. Любченко, Г. В. Михайличенко, лівий український соціал-демократ Є. В. Неронович та інші задумали скинути Генеральний секретаріат, який не влаштовував їх своєю поміркованою політикою, і встановити радянську владу. Незважаючи на протест Грушевського, змовники були заарештовані в самому будинку Центральної Ради під час засідання есерівської фракції. Під впливом наступу більшовицьких військ керівництво Центральної Ради позбулося ілюзій щодо можливостей перетворення Росії в демократичну федеративну республіку. Радянська Росія прагнула позбавити трудящих України державних прав і нав'язати їм "кишеньковий" уряд. Формально відокремлення од режиму більшовицької диктатури ставало проблемою першорядного політичного значення. До цього додавалася необхідність провадити самостійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками, що вже почалися у Брест-Литовську.
Закрите засідання Малої Ради, на якому було затверджено IV Універсал, почалося 9 (22) січня 1918 р. Текст цього історичного документу було опрацьовано на основі проектів М. С. Грушевського, В. К. Винниченка і М. Ю. Шаповала. В ніч на 12 січня на відкритому засіданні в будинку Педагогічного музею Грушевський оголосив останній універсальний закон Центральної Ради. В ньому говорилося: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми дер-жавами, як-то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки. Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу - селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради народних міністрів".
Одночасно з IV Універсалом Мала Рада ухвалила "Закон про національно-персональну автономію". У ньому проголошувалося, що кожна з націй в Україні має право на самостійне влаштування свого національного життя незалежно від місця перебування. Люди однієї національності за бажанням об'єднувались у спілки, які мали право законодавчої ініціативи й користувалися субсидіями з бюджету на національно-культурні потреби. Незабаром В. К. Винниченко під тиском міжпартійних незгод подав у відставку, Раду народних міністрів сформував український есер В. О. Голубович. Новий прем'єр вважав першорядним завданням розбудувати місцевий апарат влади, якого фактично не існувало. Але він протримавсь у Києві не більше десятка днів. До міста підступали радянські війська.
Наступ радянських військ. У середині січня 1918 р. Антонов-Овсієнко об'єднав військові сили, що рвалися на Київ з півночі, Харківщини і Катеринославщини, у так звані "армії". Війська під командуванням П. В. Єгорова, що просувалися на Яготин, складалися з харківських, катеринославських і донбасівських червоногвардійців. До них приєднався загін чорноморських матросів А. В. Полупанова. "Армія" Р. І. Берзіна, що розвивала наступ на Ніжин і Бровари, складалася з московських і петроградських червоногвардійських загонів, солдатів Західного фронту і моряків Балтфлоту. В групу С. Д. Кудинського ввійшли брянські й курські червоногвардійські загони. Командуючим трьома "арміями" Антонов-Овсієнко призначив лівого есера, підполковника царської армії М. О. Муравйова, людину над звичайно честолюбну і хворобливо жорстоку.
Прагнучи полегшити наступ радянських військ на столицю, київські більшовики 16 січня почали збройне повстання. Центром його став завод "Арсенал", який захищали близько 1000 робітників. Минулися часи, коли сутички ворогуючих сторін були майже безкровними. Тепер повсюдно точилася боротьба не на життя, а на смерть. Після п'ятиденних бот "Арсенал" було взято штурмом. Більшість його захисників відступила підземними переходами. Понад 200 робітників, які прикривали відхід, потрапили в полон І були безжалісно розстріляні. Загальні втрати повстан-ців перевищили 1000 чоловік. У ці ж дні "армія" Єгорова зустріла на залізничній станції Крути героїчний опір трьохсот необстріляних київських студентів і гімназистів. Маючи багаторазову перевагу в чисельності, наступаючі зім'яли оборону і винищили багатьох, неберучи полонених. Ті, хто врятувався, спромоглися розібрати залізничну колію і все-таки на кілька днів затримали наступаючі радянські війська. Заволодівши Дарницею, Муравйов зазнав невдачі під час першого штурму. Тоді він наказав відкрити по місту вогонь із важких гармат. П'ять діб ураганного обстрілу перетворили життя киян на пекло. Люди ховалися по підвалах, у місті спалахували пожежі, снаряди сіяли смерть. За таких умов Центральна Рада визнала недоцільною дальшу оборону й віддала розпорядження про евакуацію.
26 січня радянські війська увійшли в місто. У наказі, текст якого Антонов-Овсієнко пізніше наводив у своїх спогадах, Муравйов вимагав від підлеглих "нещадно знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і ворогів революції". Такої кривавої різанини столиця України не бачила з часів татаро-монголів. Кількість жертв вимірювалася тисячами. Через два дні Народний секретаріат телеграфував Раднаркому: "Героїчна боротьба українських радянських військ закінчилася повною перемогою... Радянські війська Української республіки переможно підняли над стародавнім Києвом червоний прапор соціалістичної революції". У першій половині січня загони під командуванням Р. Ф. Сиверса, Ю. В. Сабліна і Г. К. Петрова, в яких налічувалося близько 16 тис. червоногвардійців, витіснили козачі каледінські частини з усієї території Донбасу. Згодом вони оволоділи Таганрогом, Ростовом-на-Дону і Новочеркаськом. Усвідомивши безнадійність дальшого опору, генерал О. М. Каледін склав повноваження отамана і застрелився.
12 січня більшовики почали збройне повстання в Одесі. Після тривалих боїв червоногвардійські загони взяли гору. В середині місяця червоногвардійці встановили радянську владу в Криму, а наприкінці - в Миколаєві, Херсоні і Єлисаветграді.
Мирні переговори у Брест-Литовську. Ініціатива в мирних переговорах належала більшовикам. II Всеросійський з'їзд Рад у день жовтневого перевороту першим прийняв декрет про мир. 8 листопада Раднарком звернувся до країн Антанти з нотою, в якій пропонувалося розпочати переговори про мир. Потім він зв'язався через Швецію з державами німецького блоку і заявив, що декрет про мир слід розглядати як офіційну пропозицію негайного перемир'я і відкриття мирних переговорів. Одночасно В. І. Ленін зобов'язав генерала М. М. Духоніна, який після втечі О. Ф. Керенського поклав на себе обов'язки Верховного головнокомандуючого, негайно запропонувати австро-німецькому командуванню укласти перемир'я на всіх фронтах. Коли Духонін відмовився виконати розпорядження, розгнівані солдати посадили його на багнети.
Країни Антанти навіть не відповіли на радянську ноту, а
Loading...

 
 

Цікаве