WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українська Народна Республіка (УНР) за доби Директорії_ (1917-1919 рр.) - Контрольна робота

Українська Народна Республіка (УНР) за доби Директорії_ (1917-1919 рр.) - Контрольна робота

тис, а в другому- 16 тис. більшовиків. Загальна кількість більшовиків в Україні в цей час дорівнювала 33 тис. чоловік. За чисельністю вони істотно поступалися не тільки російським або українським есерам, а й меншовикам. Та ленінська партія відрізнялася од інших дисципліною і наступальністю.
Наприкінці липня - на початку серпня у Петрограді в напівлегальній обстановці відбувся VI з'їзд РСДРП(б). Оскільки свобода дій для більшовиків у Радах після липневих подій стала обмеженою, В. І. Ленін оголосив про кінець двовладдя і початок боротьби за владу шляхом підготовки збройного повстання. Солідаризуючись із ним, з'їзд тимчасово зняв з порядку денного гасло "Вся влада Радам!".
Працюючи в різних соціальних середовищах, більшовики і українські соціалісти мало стикалися між собою. Будучи послідовними інтернаціоналістами, члени ленінської партії майже не цікавилися проблемами національно-визвольного руху. На словах Ленін гаряче підтримував право українців на відокремлення, але відразу уточнював: "Ми не прихильники дрібних держав". На конференції київських більшовиків, що працювала під час переговорів російських міністрів з Центральною Радою, ленінський "гнучкий" підхід до національного питання було доведено до повної ясності у такому афористичному висловлюванні одного делегата: "Ми, себто більшовики, не підтримуємо сепаратистських тенденцій, ми ведемо агітацію не за відділення, а тільки за право на відділення". Це вже була демагогія без маскування. У резолюціях київської обласної конференції більшовиків навіть не згадувалися ні Центральна Рада, ні українська автономія.
Центральна Рада - крайовий орган влади. Передбачені II Універсалом переговори про поповнення Центральної Ради представниками неукраїнської революційної демократії завершилися успішно. 12 липня відбулося перше засідання Малої Ради у поповненому складі (40 членів - від українських організацій, 18 - від національних меншин).
Повний склад Центральної Ради збільшився до 822 членів. Більше половини місць належало представникам від Рад - Всеукраїнської Ради селянських депутатів (212), Всеукраїнської Ради військових депутатів (158), Всеукраїнської Ради робітничих депутатів (100), загальноросійських неукраїнських Рад робітничих і солдатських депутатів (50).
Другою за чисельністю групою стали представники від соціалістичних партій - загальноросійських (40), єврейських (35), українських (20) і польських (15). Невелика кількість представників від українських партій цілком зрозуміла: діячі національно-визвольного руху делегувалися в Центральну Раду переважно через систему Рад.
Третьою за чисельністю групою були представники від професійних, просвітних, економічних і національних молдавських, німецьких, грецьких, білоруських та ін. організацій. Нарешті, останньою групою були представники від міст та губерній.
Реальне число мандатів значно поступалося цій розкладці, бо не всі партії та організації цілком заповнювали виділені їм місця. Одна Центральна Рада справді об'єднала переважну більшість організацій, що виникли в пореволюційній Україні. Отже, вона стала не тільки національним, а й територіальним представницьким органом.
У своєму розширеному складі Центральна Рада заново затвердила призначених раніше генеральних секретарів на чолі з В. К. Винниченком і запровадила чотири нових секретарства. На чолі секретарства шляхів сполучення став український есер, син священика з Поділля, інженер шляхів В. О. Голубович. Секретарство пошти і телеграфу очолив російський есер, викладач Київського університету О. М. Зарубін. Секретарем міжнаціональних справ став соціаліст-федераліст, син відомого українського історика і сам історик, викладач Петроградського університету О. Я. Шульгін. Секретарство державного контролю віддали представникові Бунду (єврейської соціал-демократичної робітничої партії), перукарю М. Г. Рафесу.
У середині липня Винниченко, Барановський і Рафес виїхали в Петроград, щоб узгодити з Тимчасовим урядом повноваження Генерального секретаріату як крайового органу влади. Їм довелося чекати, поки сформується другий склад коаліційного Тимчасового уряду, а відтак почалися виснажливі переговори, схожі скоріше на двобій. Найбільш конфліктною виявилася, як і слід було чекати, проблема території, на яку поширювалася автономія. Російський уряд зайняв тут безкомпромісну по-зицію. Минуло три тижні, і Винниченку довелося їхати в Київ на сесію Центральної Ради без будь-якого результату. Уже без нього на початку серпня уряд затвердив для Генерального секретаріату "Тимчасову інструкцію".
У цьому документі за підписом О. Ф. Керенського вказувалося, що дії українського уряду поширюються тільки на п'ять губерній - Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і частково Чернігівську. Відступаючи од досягнутої місяцем раніше угоди, російський уряд оголошував Генеральний секретаріат своїм органом, а не органом Центральної Ради. Це означало, що український уряд перед Радою не відповідає, працювати разом з нею не зобов'язаний і міг лише, якщо бажав цього, подавати їй на обговорення свої пропозиції. Виявляючи суто азіатську хитрість, російський уряд бажав зсередини підірвати новонароджувані елементи української державності шляхом розпалювання конфліктів між за-конодавчою і виконавчою владами. До всього Генеральний секретаріат фактично не одержував виконавчих функцій, а ставав лише передавальним органом: губернські власті повинні булинадсилати свої заяви й одержу-вати розпорядження не прямим шляхом, як раніше, а через Київ. Отже, український уряд перетворювався на маріонетку. Проте навіть у передавальних функціях він обмежувався: "у негайних і невідкладних випадках" російський уряд залишав за собою право безпосередньо зноситися з місцевими органами влади. Нарешті, зі сфери компетенції Генерального секретаріату взагалі вилучалися військові і продовольчі справи, пошта і телеграф, суд.
Перед Центральною Радою постала нелегка проблема: що робити далі? В. Винниченко назвав одержаний з Петрограда документ "миршавим клаптиком паперу", але радив його прийняти, бо це була тимчасова інструкція тимчасового уряду. М. Порш запропонував не приймати інструкції, але все-таки використати її як ґрунт для дальшої боротьби. Лунали вимоги відхилити інструкцію й перейти до збройної боротьби з російським урядом. Але Центральна Рада не мала військової сили, до та-кого повороту подій не були готові народні маси і, нарешті, протистояння російському урядові зруйнувало б український фронт і привело б до окупації України німецькими та австро-угорськими арміями. Після бурх-ливих дебатів Центральна Рада взяла інструкцію до відома й стала чекати дальших подій.
Загальнонаціональна криза. Прогресуючий параліч народного господарства, зростаючі соціальні й міжнаціональні конфлікти, остогидла народу війна, безсилля державної влади і анархія на місцях - такою була ситуація через півроку після революції. Насувалася всеохоплююча криза. В. К. Винниченко так описував становище влітку 1917 р.:
"Розхитане війною економічне життя України підупадало. Голод примарою ходив уже по Росії й подихав холодом на деякі частини українських губерній,
Loading...

 
 

Цікаве