WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Козацька доба в історії України - Реферат

Козацька доба в історії України - Реферат

незаперечний моральний авторитет запорожців, бо серед неволі уособлювали вони невмирущу й діяльну свободу. Чи багато знайшлося б таких, що заради одного босяцького романтизму пішли б на Дніпрове пониззя, не страхаючись смерті? Тож не випадково саме волелюбність січовиків приваблює до них митців. Згадаймо лише картину Іллі Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султану" (1880 - 1891).
В основу твору ліг апокрифічний лист-відповідь, який не був пов'язаний з якоюсь конкретною подією, а скоріше відображав ставлення запорозького козацтва до турецьких нападників. Не зважаючи на начебто епізодичний сюжет, художник вкладає у свій задум високу ідею - оспівування мужності, волелюбності, безстрашності лицарів, що присвятили своє життя боротьбі за волю України. Тільки одчайдушно героїчний народ міг так беззастережно насміхатися над могутнім володарем Османської імперії, який загрожував спокою багатьох європейських країн. Художник відтворив історичну постать (отамана Івана Сірка), літературні образи (Тараса Бульби і його синів) та узагальнені (писаря, військового судді, запорозьких козаків).
Поза ідеологією на Запорожжі було все, крім релігії. Правда, козацька натура дуже сильно відрізнялась від християнських чеснот смирення й покори владі, окрім старшини. Ніхто з літописців не помічав у січовиків особливо розвинутої релігійності. У польських джерелах згадується, що першу церкву поставив на Січі Богдан Хмельницький. Та ставши, в силу обставин, оборонцями України, запорожці увійшли в її історію і як лицарі віри. Січова держава не порушила морального закону, за яким жоден народ не міг існувати й розвиватися без національно-релігійних основ. У захисті православ'я навіть здичавілі добувачі, "степові вовки" бачили, писав М. С. Грушевський, "якийсь ідеологічний зміст у своїм буянні на степовому пограниччі".
На території Січі існували 16 церковно-парафіяльних шкіл, а також діяли три спеціальні підвищеного типу.
У казенно штатній школі при Святопокровській церкві під керівництвом уставника ієромонаха Леоніда в 60-х роках учні віком від 12 до 17 років навчалися письма та інших наук. Юнаки-джури, яких запорожці брали в походи, у цій школі відбували суворий курс фізичного і військового виховання. Школярі мали самоврядування, обирали зі свого середовища двох отаманів: одного для дорослих, другого - для малолітніх.
В 1754 році на Січі за ініціативою кошового отамана Якима Гнатовича була утворена школа, яка випускала паланкових старшин, писарів військових канцелярій. Проіснувала вона 15 років - до початку російсько-турецької війни. Керував школою товариш куреня Кущевського Андрій Іванович Крячок.
Існувала на Запорожжі також школа "вокальної музики і церковного співу", яка знаходилась спочатку в слободі Орловщина (на лівому березі Орелі), а в 1770 році була перенесена на Січ. Керував школою Михайло Кафізма. Тут навчали партесного співу, готували читців і співаків для церков.
Школи на Запорожжі продовжували традиції братських, навчання у них обов'язково поєднувалося з вихованням. Їх діяльність була новим етапом в історії освіти на Україні. Це знайшло свій прояв у тому, що навчання у всіх школах на Запорожжі велося рідною мовою.
У художньому житті Запорозької Січі, багатогранному, змістовному і цікавому, найголовніша роль належала музиці, співу і танцям. Тут була добре розвинена військова музика, в якій особливе місце займали духові й ударні інструменти: труби, сурми, тулумбаси, (литаври), барабани та бубни. Духова музика мала велике значення в походах Запорозького Війська та при різних урочистостях. Труби, сурми разом з ударними інструментами використовувались як сигнали в походах і боях і при урочистих зустрічах послів, гостей та ін. Труби як суто військовий інструмент згадуються в народних піснях. Кожна мала певне значення: сповіщати про сідлання коней, посадку вершників, вирушення в похід тощо.
Загони, що вирушали в похід, повинні були обов'язково мати трубачів або сурмачів.
Тулумбаси у Війську Запорозькому використовувались в основному для зв'язку. З їх допомогою скликали ради козаків чи старшин, повідомляли про ворожу загрозу, а іноді навіть передавали різноманітні накази по козацькому кошу чи полку під час бою. Тулумбаси були найрізноманітніші за розмірами. В деякі з них били відразу вісім чоловік. Ці великі литаври називали ще набатами і тримали тільки в самій Січі. У походи брали малі тулумбаси, які довбиші прив'язували до сідел своїх коней. Часто траплялось. Що набати, менші тулумбаси, барабани та бубни використовували під час сутичок з ворожим військом. Сильні, як гарматні постріли, звуки набата разом з гуркотом тулумбасів та пронизливою тріскотнею барабанів і бубнів викликали у ворожому війську замішання.
Протягом багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думи - сувору, мужню, героїчну пісню, драматичну і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Думи мали своєрідну художню форму. Вони виконувались речитативом під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.
Активного дійового характерудуми і народні пісні набули завдяки кобзарям, які нерідко виступали і їх творцями. Кобзарство - це своєрідне явище української народної культури, видатне мистецьке і загалом духовне досягнення запорозьких козаків. Більшість кобзарів були вихідцями з козацтва.
Виконуючи у супроводі бандури думи та пісні, оспівуючи героїв визвольної боротьби, кидаючи заклики до повстання, запалюючи на перемогу, кобзарі підіймали народ на боротьбу проти іноземного панування, кріпосницького гніту. Вони пробуджували і розвивали в українцях національну свідомість.
Але чи не найбільш важливим було те, що кобзарі самі брали участь у боях і походах. Вони офіційно входили до складу Запорозького війська і разом з довбишами, сурмачами, трубачами та іншими виконавцями грали козацьку військову музику. Такі воїни носили бандуру поряд із списом або шаблею, не розлучались з нею ні в курені, ні в походах, ні в боях.
Козаки дуже любили танці. Вони виконували високі стрибки, закидаючи ноги "аж за спину", виявляючи спритність, фізичну загартованість, здобуті у бойових походах.
Найулюбленішим танцем запорожців був гопак, який виник саме на Січі. В минулому його виконували виключно чоловіки. В основі танцю лежала імпровізація, коли танцюристи демонстрували, хто на що здатен. Виконувалися танці як у супроводі бандури, так і цілих інструментальних ансамблів.
У згадуваній вище січовій музичній школі були створені групи виконавців-лицедіїв, котрі своїми силами ставили народне лялькове видовище під назвою "Вертеп".
Козаки були глибоко віруючими людьми, дотримувалися християнської православної віри. На Запорозькій Січі рятувалися від кріпацтва й переслідування люди різних націй. Усіх приймали запорожці. Однак втікачі інших вірувань мали перехрещуватися в православну віру.
Демократичність ладу Запорозької Січі визначала і характер її церкви. Всі найважливіші питання, скажімо, про будівництво нової церкви тощо, вирішувалися на загальновійськовій Раді, на яку збиралися всі запорожці. Тут обирали також священиків від громад, затверджували тих, кого присилали з Межигірського монастиря. Від останніх Кіш вимагав, щоб проповіді читалися не з папірця і лише українською мовою. Не менш важливими були також красномовність, гарний голос, особливо для дияконів, тверезість. А взагалі богослужіння в запорозьких церквах велися щодня і неодмінно. Утримувався хор півчих старшого і молодшого віку.
Активний розвиток церков на Запоріжжі пов'язаний із останньою, так званою Новою, або Підпільненською, Січчю (1734 - 1775
Loading...

 
 

Цікаве