WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Запорізьке козацтво, його звичаї, побут, зброя. - Курсова робота

Запорізьке козацтво, його звичаї, побут, зброя. - Курсова робота

могли прокрастися в море, турки поставили на правому березі Дніпра, напроти Аслам-города, ще й іншу фортецю - Кизикермен, так що запорожцям звідтоді доводилося обминати вже два форпости. Коли й це не допомагало, то турки надумали протягти від Асла-ма ланцюги через усю річку до Кизикермена на те, щоб козаки, як пливтимуть чайками та зачеплять за ланцюги, так вони бряжчатимуть, а турки, зачувши той брязкіт, умить обстріляють ворога з гармат.
Щоб і тут перехитрити турків, козаки підпливали до тих міст темної ночі й, зрубавши з десяток верб, зв'язували з них торок (невеликий пліт), та й пускали його за водою. Торок розгойдував ланцюги, а то й розривав їх, турки мерщій палити з гармат, а запорожці, виждавши, доки вщухне стрілянина, непомітно виходили повз фортеці до лиману.
Ще важче було козакам вертатися з походу. Не раз їм доводилося обминати ці міста суходолом, переносячи чайки на плечах, а часом і потопляючи їх у примітних тільки запорожцям місцях, і діставатись до Січі пішки, розгубивши свою здобич.
Щоб спекатися перепони на Дніпрі, всі заповзяті запорозькі гетьмани починали своє правління з того, що вирушали походом натурецькі подніпрові міста, що, як мовлять, "болячкою сиділи запорожцям у печінках"; доки ж турки поновляли зруйновані фортеці, козакам років 5 - 6 можна було безпечно виходити в море.
Де лиман сходився з морем, козаки мали другу перешкоду до виходу в море - це Очаків. Тільки там морська протока сягала 10 верст завширшки, і запорожцям легше було обійти фортецю, а часом і проскочити повз турецькі галери.
У безкрайньому морі козаки завжди вкмітовували великі турецькі кораблі й галери з високими щоглами й вітрилами далеко раніше, ніж турки розпізнавали низенькі чайки, і через те запорожці завжди мали змогу або обійти турецькі судна стороною, або напасти на них несподівано. Задумавши взяти приступом галери, козаки весь день стежили за ними так, щоб бачити самі тільки вітрила і щоб не виказати себе; надвечір же вони наближалися до галер із заходу, щоб проти сонця їх не могли розгледіти турки, і вже поночі підходили чайками до бортів галер, обступали їх з усіх боків, зачіпали гаками за чердаки и, доки одні козаки стріляли в турків із рушниць, інші видряпувалися по линвах та веслами вгору, стинали турків, розбивали кайдани невольникам, що сиділи біля гребок, переносили з галер на чайки скарби, а потім галери палили або топили в морі, прорубуючи їм днища.
Зате коли на морі здіймалася хуртовина - наставала велика біда: хвилі розкидали козацькі чайки в усі боки, мов тріски, і хоч не могли їх потопити, та заливали водою, перекидалися через них і змивали людей у море. Іноді море прибивало запорозькі чайки до турецьких берегів і кидало їх на скелі. Небагато січовиків рятувалося в негоду, та й ті потрапляли в неволю. Не раз бувало, що з походу верталася додому лише половина козаків, а часом нікому було й звістку подати з моря про те, що все славне товариство, скільки його вирушило із Січі, загинуло в морській безодні. Ну, зате коли похід складався щасливо, то козаки привозили на чайках величезну здобич грішми, золотом, сріблом, шовками, одягом та зброєю.
Як козаки зустрічали Новий рік. Поділ землі і вибір усієї старшини відбувались у запорожців першого січня кожного нового року. Ось як се діялося.
Ще за кілька днів перед Новим роком всі козаки, що жили на зимівниках, на річках, озерах, степах та займались там хто домашнім господарством, хто риболовлею, а хто полюванням, - всі спішили до столиці свого козацького товариства, до Січі, з-за того що зближався час поділу землі і вибору старшини. В самий день Нового року вони вставали вельми рано. Зараз-таки вмивались, вбирались в найліпшу одіж, в "матеріальні", квітчасті жупани, червоні черкески з довгими вильотами, в чоботи-сап'ян-ці, високі шапки, мережані шовкові пояси, озброювались шаблями, пістолями, кинджалами, ятаганами і спішили на відгомін дзвонів в січову церкву Покрови Пресвятої Богородиці. В церкві вони слухали спершу утрені, а опісля обідні, котрі у них співали все два священики, ченці київського Спасо-Преображенського Межигірського монастиря. Від тих священиків вимагали особливої тверезості життя і красноречивості в проповідях. При ченцях було двох дияконів, звісно, з дуже добрими голосами, два дячки, паламар і цілий хор співаків, старших і молодших, що учились читати і співати в січовій школі і жили після осібних товариських прав незалежно від загальної січової управи. Увійшовши в церкву, козаки ставали на осібних місцях: старшина за так званими бакунами, або стадіями, прості ж козаки довгими рядами один за одним серед церкви. Хвалу Божу відправляли з особливою урочистістю: в часі заздоровної єктенії після членів царської родини російського дому споминали по імені чотирьох чоловіків січової старшини: кошового, суддю, писаря і осавула. В часі заупокойної єктенії вичитували імена забитих на війні козаків, прописані на осібній дощечці, котру диякон держав у руці, читаючи перед вівтарем. Коли священик читав Євангеліє, козаки брали за ручки своїх сабель і виймали їх до половиці з піхви на знак, що готові битись за слово Боже з невірними наро-дами.
Коли скінчилась хвала Божа, козаки розходились з церкви по куренях, щоб пообідати. Тут вони молилися перед образами, поздоровляли один одного з святом, відтак здіймали з себе на деякий час коштовну верхню одіж і садовились за стіл, званий сирним, лишаючи все курінному отаманові місце в куті під образами, де висіла невгасаючи лампа і стояли бляшанки, щоб кидати в них гроші. Пообідавши, чим Бог дав: тетерою, щербою, риб'ячою юшкою, рибою, а іноді й дичиною, рідко галушками, а ще рідше варениками і випивши ради великого свята доволі горілки, пива, меду або варенухи, козаки вставали з-за столів, молились Богові, дякували отаманові, курінному кухареві, один одному, кидали по одному, інколи по два, по три шаги в бляшанку на купно їжі на слідуючу днину, а опісля всі висипали з куренів на майдан, на військову раду.
Тут перш усього кошовий отаман приказував військовому довбушеві взяти довбеньки, що опікувався ними довбуш в курені, відтак йти до церкви, де у запорожців переховувались військові клейноди, винести з неї литаври, а опісля бити в них спершу один раз; і на сей звук спішили, як оси на мед, козаки на радний або вічовий майдан, котрий був гладко вирівняний, висипаний піс-ком, обставлений навколо, наче правильна підкова, 38 куренями і кінчився, звичайно, в полудневім боці січовою церквою з срібною при ній дзвіницею, що заступала башту. Вибивши один раз в литаври, довбуш знов входив у церкву, брав звідтам великий військовий стяг, корогву, виносив їх на майдан, ставив коло церкви і відтак знов бив в литаври два рази. Після сього на майдан виступала січова старшина: кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і тридцять вісім курінних отаманів, кожний з знаком своєї
Loading...

 
 

Цікаве