WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Культурно-національний рух в українських землях в 16-17 ст. - Реферат

Культурно-національний рух в українських землях в 16-17 ст. - Реферат

початок XVII ст.) об'єднувало переважно представників середніх верств міського населення - насамперед ремісників і крамарів. У другій чверті XVII ст. керівні позиції у львівській Ставропігії належали вже найзаможнішим українським та грецьким купцям, які своїм багатством не поступалися католицьким патриціям. На відміну від кількох найвпливовіших братств, ті братства, що були в малих містах і на передмістях великих міст, були демократичнішими за складом. Нерідко їхніми членами вважали всіх дорослих чоловіків, що мешкали на території тієї чи іншої парафії. Більшість братств не допускали до своїх рядів духовних осіб. Винятки становили Київське та Луцьке братства, де найвпливовішими членами були православні ченці та шляхтичі. Зокрема, Київське братство змогло розпочати діяльність завдяки пожертві українською шляхтянкою Галшкою Гулевичівною свого двору на Подолі для влаштування монастиря, школи і притулку для прочан 10. Серед засновників Київського братства були вчені монахи Захарія Копистенський, Тарасій Земка, Єзекиїл Курцевич; найактивнішим діячем при братстві був Іван Борецький, який після вчителювання у Львівській братській школі прибув до Києва (мабуть, на запрошення Єлисея Плетенецького) і з 1610 р. був священиком Воскресенської церкви на Подолі. Він був всебічно обдарованою людиною, здобув значний авторитет як громадський діяч, перекладач, автор талановитих публіцистичних творів.
Львівське братство і ті братства, які його наслідували, часто діяли всупереч ієрархії і навіть всупереч священикам-настоятелям парафій, якщо ті не рахувалися з ініціативами членів братств. На початку XVII ст. тривав конфлікт ряду братств Львівської єпархії з єпископом Гедеоном Балабаном. Сприяючи розвиткові освіти, він водночас хотів, щоб вона залишалася привілеєм елітарних верств, насамперед духівництва. Однак, користуючись суперництвом в лоні самої ієрархії, активні діячі братського руху інколи залучали на свій бік київських митрополитів та східних патріархів. Так, скориставшись з перебування на Західній Україні наприкінці 1585 - на початку 1586 р. антіохійського патріарха Йоакима IV Доу, а 1589 р. Константинопольського патріарха Єремії II Траноса, львівські українці домоглися від обох них грамот, що підтверджували статут Львівського братства, визнавали за ним право контролю за діяльністю єпископа. Однак союз патріархів з братством зумовлювався тактичними міркуваннями. Представники ієрархії нерідко обурювалися, що члени найвпливовішого в Україні Львівського братства "не слухають ні єпископа, ні митрополита, ні патріарха".
Скликувані братствами збори сучасники порівнювали із зібраннями протестантів. Явно реформаційні тенденції братства виявляли і в догматичних питаннях, зокрема виступали за усунення деяких обрядів як "ідолопоклонських" (переважно тих, що були дохристиянськими народними звичаями, що їх з часом прийняла і трансформувала церква). Самі члени братств протестували, коли їх називали "лютрами", а союз з протестантами вважали тактичним маневром. І все ж супротивники братств мали рацію, коли визначали певні аналогії між вченням радикально настроєних членів братств і доктриною протестантів. 1590 р. прибічники єпископа Гедеона Балабана критикували діячів братств за те, що останні відкидають як ідолопоклонство освячення паски й води: "Так само починають, як Мартин Лютер, який також почав із свяченої води, а потім виросли великі єресі. Бо і вони [діячі братств] уже почали замахи на інші таїнства, твердячи, що сповіді та причастя не потрібні, хіба що у важкій хворобі при смерті... Виступили і проти хрещення, кажучи, що слід хрестити не в дитячому, а в тридцятирічному віці" 12. Якщо навіть такі звинувачення до певної міри перебільшені, їхній характер відбиває напрям, в якому могли еволюціонувати погляди деяких діячів братств.
На противагу тим міщанським братствам, що прагнули обмежити впливи ієрархії, духівництво за підтримки українських шляхтичів і частини міщан створювало братства іншого типу, тою чи іншою мірою підпорядковані йому. Як тільки позиція православної церкви зміцнювалася, духівництво поспішало і зовсім позбутися контролю з боку світських братчиків. Місце братств у громадському та культурному житті займали монастирі, єпископські кафедри.
Братства налагоджували взаємодопомогу своїх членів, у разі потреби надавали їм позики, для працездатних відкривали "шпиталі" (притулки). Все це допомагало згуртувати навколо братств широкі кола населення. Більше того, активних діячів братського руху звинувачували в тому, що в містах вони "відмовляються коритися владі магістрату, самі собі чинять нові суди і кари, під страхом вічного прокляття не дозволяють звертатися до маґістрату". Тих ремісників і підмайстрів, котрі працюють у католиків, "мають за проклятих..., плюють на них".
Статути багатьох братств передбачали, що виборна братська старшина має судити членів братств, і категорично забороняли звертатися до світських судів. Таким чином, братства, принаймні найактивніші з-поміж них, зробили якийсь крок до створення місцевих самоврядних органів, протиставляючи їх органам державної влади тодішньої Польщі.
Через деякий час після Берестейської унії виникли й унійні братства. Хоч їх статути переважно передбачали повне підпорядкування духівництву, тим не менше, ряд братств довго зберігав засаду виборності священиків парафіянами. В окремих випадках протистояння православних і унійних братств спонукало обидві сторони активізувати культурно-освітню діяльність, підвищувати її рівень. Позиція братств відігравала певну роль і у протидії тій частині ієрархії, яка прагнула латинізації обряду унійної церкви. Те, що братства внесли своєрідний дух змагання в життя православної та унійної церков, сприяло підвищенню рівня релігійного життя, культурно-освітнього руху. Хоч найстарші братства виступали проти унії, їхня діяльність позитивно оцінюється не тільки православними авторами, але й більшістю католицьких вчених обох обрядів.
2. Національне і культурно-релігійне життя в Києві
на початку 17 ст.
Починаючи з 17-го століття, Київ відроджується і стає одним з провідних духовних і культурних центрів Європи.
Це була хвиля незвичайно важлива в історії українського житя. Київ, що кілька століть пролежав в забутті, все більше й більше забуваючи колишнє своє культурне і національне значення, - раптом відродився до нового.
В XVI віцї це була звичайна собі погранична фортеця, де стояла військова залога, тулилося трохи міщанства й іншого стану людей під охороною замку, і тільки старі руїни, а серед них кілька уцілілих монастирів: в першій лінії славний Печерський, потім Пустинсько-миколаївський (тепер так званий Малий Миколай) і Михайлівський нагадували колишню славу Київа. Але і в цих монастирях вигасала потроху пам'ять колишнього їх культурногозначення, книжності та ученості. На архимандритів та ігуменів, як знаємо, попадали люди, які спромоглися заплатити королеві й великому князеві, але їх аж ніяк не цікавили справи наукові й освітні, і величезні матеріальні засоби цих монастирів, що володіли незмірними маєтками, жертвуваними протягом стількох поколінь,-росхапувалися або йшли на сите й пяне життя монахів.
Зведення унії змусило українське громадянство
Loading...

 
 

Цікаве