WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Наукова періодизація історії України. Боротьба за національні автономії Галичини 1848-49 рр. Здобутки та втрати - Контрольна робота

Наукова періодизація історії України. Боротьба за національні автономії Галичини 1848-49 рр. Здобутки та втрати - Контрольна робота

виявився перш за все в утвердженні гласності і політичного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в країні.
Вперше за 70 років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні вибори в органи державної влади. Активно втілювалася в життя реальна боротьба з величезним бюрократичним управлінським апаратом в центрі і на місцях. Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи, ліквідації партійно-радянської номенклатури.
Намітився перехід до ринкових економічних відносин.
Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет України, що у кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності України.
Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по створенню своєї демократичної правової держави.
2. Боротьба за національні автономії Галичини 1848-49 рр. Здобутки та втрати
Після поразки повстання 1830-1831 рр. у Галичині виникає мережа таємних польських організацій, які готували грунт для нового національного виступу. Політична ідеологія польського руху також зазнає суттєвих трансформацій. Відновлена Річ Посполита, твердили молоді польські революціонери, мала бути вільною демократичною республікою. Вони вбачали собі майбутню націю,як політичне об'єднання чотирьох народів - польського, українського, білоруського і литовського, в якому жодна національність на пануватиме над іншими. Польські поети "української школи" здобули великої популярності у Галичині. Потреба привернути на свій бік галицьке селянство зумовила появу в ідеології польського національного руху сильних антипанських мотивів. Група польських діячів проводила агітаційну роботу серед українських селян. Їхні брошури і прокламації, написані місцевою розмовною мовою, мали переконати жителів села, що основним винуватцем тяжкого становища селянства є австрійський уряд".
Однак полонофільска пропаганда не мала особливого успіху. Українська молодь, пересвідчуючись у тому, що всі заклики з боку поляків до "спільної боротьби за спільну волю" є лише прикриттям їх шовіністичної позиції, спробами в черговий раз використати українців для чужої їм мети, поступово почала відходити від польського революційного руху і створювати власні гуртки та організації. Особливо сильного удару польському рухові завдав той факт, що під час революційних заворушень 1846 року в Західній
Галичині польські селяни (мазури) не просто не підтримали повстанців, а влаштували для шляхти справжню різанину. У деяких регіонах були розорені та спалені до 90% відсотків шляхетських маєтків.
Патріотична українофільська позиція напередодні подій 1848 року знайшла свій концентрований вираз у праці "Становище русинів в Галичині", що її опублікував 1846 року в Лейпцигу один з чільних діячів "Руської трійці" Я. Головацький. Виловлені ним у цій праці ідеї, значною мірою, продовжували австрофільські традиції "святоюрської" верхівки греко-католицького духовенства і, в той же час, визначали нові національні пріоритети існування українців на теренах Австрійської імперії.
Я. Грицак звертає увагу на те, що Я. Головацький запропонував нову тактику розвитку національного руху: "Стаття сповнена гострої критики полонізаторської політики польських правлячих класів та прислужництва і злочинної байдужості верхівки греко-католицької церкви до розвитку національної культури. Коли інші слов'янські народи пробудилися до нового життя, галицькі русини, писав Яків Головацький, "під ласкавим пануванням Австрії живуть без літератури, без часопису, без національної освіти, без шкіл, як варвари". Але його критика не зачіпала австрійського уряду".
Він пророче відзначав загрозу можливих революційних виступів підвладних і пригнічених Австрійською імперією народів, у першу чергу, слов'янських. Серед цих народів становище українського є, по-своєму, унікальним - не маючи своєї еліти, він своє національне відродження, вважає Я. Головацький, пов'язує з прихильним ставленням Австрійської монархії. Але ця залежність не є односторонньою. Українська нація розділена між двома імперіями і той з монархів, хто завоює прихильність своїх українських підданих матиме симпатії всіх українців.
Польський дослідник Я. Козік говорить, про те, що "Головацький вийшов з твердження, про те, що майбутнє австрійської держави залежить від політики Австрії щодо народів які входять до її складу і які вона повинна утримувати в повній рівності. У Галичині, стверджував він, це є тим потрібніше, що Українці можуть стати "сильним валом перед революційними махінаціями". Але щоб того досягти Австрія повинна піднести українську народність, впровадити українську мову до шкіл всіх типів, сприяти українській літературі, а в суспільних справах йти слідами Йосифа II, обмежити утиски народу з боку шляхти, "зміцнити середній стан" і, тим самим, отримати симпатії цілого українського народу".
Події 1848 року різко прискорили формування національної свідомості українців Галичини. Як підкреслює польський історик З. Фраз "В половині XIX в. народовий рух український - як тоді ще говорили - русинський, увійшов у стадію остаточної кристалізації. Од Весни Народів справа руська вже перестала бути лише забаганкою етнографічно-мовною і стала проблемою політичною".
Певною мірою сприяла становленню українського національного руху і австрійська адміністрація в Галичині та губернатор Ф. Стадіон. Керуючись принципом "розділяй і владарюй" щодо підкорених народів "клаптикової" Австрійської імперії, її державні чільники були не проти використати український рух, як противагу польським повстанцям. Тим більше, що з часів реформ імператора Йосифа II австрійська влада мала певний авторитет в українського населення.
Зростання національної самосвідомості українців в під час революційних подій 1848 року, після довгих років латентного існування, було настільки потужним і неочікуваним, що серед польських кіл Галичини почала розповсюджувалась інформація про те, що "українців (русинів) видумав губернатор Стадіон". Щодо цього З. Фраз пише, що "У 1848 році Стадіон не мусив "видумувати Русинів", щоб використати їх у боротьбі з Поляками, він тільки швидко зрозумів та оцінив політичні вигоди, які несла підтримка молодого, але автентичного українського (русинського) руху".
Українці, значною мірою, виправдали сподівання австрійських урядовців. За свою вірність монархії вони отримали прізвисько "тірольців Сходу", оскільки саме населення Тіролю на заході імперії виявилось самим лояльним до Габсбургів. З українців було утворено парамілітарні національні організації "Народну гвардію" та
Loading...

 
 

Цікаве