WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Суспільно-економічний лад та господарський розвиток Української Козацької Держави - Реферат

Суспільно-економічний лад та господарський розвиток Української Козацької Держави - Реферат

захоплення магнатами шляхетських маєтків або примусовий їх продаж. Безземельна шляхта наймалася на службу до магнатів, отримуючи невеликі володіння за умови виконання різних обов'язків, в основному військової служби. У Руському і Волзькому воєводствах шляхті належало 1/5 поселень.
Неухильно зростала велика феодальна власність у Закарпатті та Північній Буковині. Після входження Сіверщини до складу Речі Посполитої (остаточно за Полянським договором 1634 p.) було проведено ревізію земельних володінь. Землі, права на які не було доведено, роздавали польським магнатам і шляхтичам. О. Песочинськийзаволодів Стародубщиною, канцлер Оссолінський - Батурином і Конотопом, Р. Потоцький - Ніжинським староством.
У Слобожанщині царський уряд здійснював політику так званих заказних городів, згідно з якою російським феодалам заборонялося купувати землі у південних повітах країни. Це сприяло зростанню землеволодіння служилих українських людей.
Протягом XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулося законодавче закріплення прав магнатів і шляхти на землю. За привілеями 1506 і 1522 pp. великого князя Сигізмунда І землі закріплювалися в довічне володіння ("до живота"). У 30-50-х роках землі роздавалися до трьох "животів", тобто до смерті онука бенефіція землі. Литовський статут 1529 p. (кодекс прав Литовської держави) встановлював, що шляхтич мав право лише на рухоме майно, якщо володів маєтком на основі військової служби магнатові. Привілей 1529 p. великого князя Сигізмунда II Августа гарантував недоторканість шляхетських володінь лише на державних землях за умови, що ними користувалися тільки магнати і шляхтичі, землеволодіння яких не було пов'язане з феодально-службовою залежністю від великого князя або магнатів. Литовський статут 1566 p. остаточно скасував усі обмеження шляхетської земельної власності. Для відчуження вотчини вже не потрібно було дозволу великого князя, маєтками розпоряджалися на власний розсуд. Проте вислужені маєтки і землі відчужувалися лише з дозволу князя, вони роздавалися або до "живота", або з правом передання спадкоємцям чоловічої статі.
Люблінська унія 1569 p. підтвердила звільнення шляхетського землеволодіння від усіх обмежень. Шляхта могла володіти землею в обох частинах держави.
У цей час продовжувало зростати володіння православної, уніатської та католицької церков. Великокнязівський і королівський уряди підтримували церкву, визначаючи її важливу роль у захисті інтересів феодалів. Церкви багатіли за рахунок захоплення селянських земель, відписувань, дарувань місцевих воєвод, магнатів і шляхти, які намагалися схилити її на свій бік.
Великокнязівський уряд надавав землі монастирям. У XVI - першій половині XVII ст. найбільшим землевласником був Києво-Печерський монастир. Маєтки київського митрополита були на Київщині, Переяславщині, Чернігівщині. Великими землевласниками були також Видубицький, Межигірський монастирі. Не поступався перед найбільшими магнатами митрополит П. Могила, якому лише на Київщині належало 2305 сіл і міщанських дворів.
Становище православної церкви різко погіршилося після Брестської унії 1596 p. Під тиском польсько-литевських феодалів, які вбачали у православній церкві опір своїм намірам покатоличення і ополячення українського народу, вона була змушена поступитися частиною своїх володінь на користь уніатської та католицької церков.
Напередодні 1648 p. на Волині, Брацлавщині та Київщині близько 50 маєтків належало католицьким монастирям і костьолам. Багато маєтків католицька церква мала на Чернігівщині та Полтавщині.
Протягом XVI - першої половини XVII ст. у структурі феодального землеволодіння відбулися зміни, пов'язані з розвитком козацького землеволодіння. Основною формою землеволодіння середнього козака був хутір. При козаках були "всякі пожитки" - луки, сіножаті, ниви, ставки, пасіки, гаї, ліси. Хутір часто перетворювався на велике землеволодіння. Заможні козаки, крім землеробства і тваринництва, займалися ще різними сільськогосподарськими промислами, зокрема будували млини, заготовляли мед, курили горілку, торгували продуктами.
Зростання магнатсько-шляхетської земельної власності привело до еволюції права землеволодіння селян. На початку XVI ст. у західних українських землях селяни користувалися наділами як спадковими оволодіннями на основі локаційних грамот. У Великому князівстві Литовському волосні селяни вільно розпоряджалися землею, могли її продавати, закладати, дарувати. Селяни приватних володінь не мали права переходу і поступово підпадали в особисту залежність.
Протягом XVI ст. з розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків, зростанням в Західній Європі попиту на продукцію сільського господарства, насамперед на збіжжя, відбулося обезземелювання селян та їх остаточне закріпачення. Литовський статут 1529 p. заборонив селянам без дозволу панів купувати або брати у заставу землю.
Обмежували права селян на землю фільварки. На відміну від Польщі, де вони були значно поширені, в Україні цей процес відбувався повільно.
Для існування фільваркових господарств суттєво необхідними були доступ до ринків та значна робоча сила. Ці умови існували в Галичині, на Волині та Поділлі, де і виникли перші фільварки. У середині XVI ст. в Руському і Волзькому воєводствах нараховувалось кілька сотень фільварків. На Волині фільварки поширились пізніше, ніж в Галичині.
З розвитком фільваркового господарства безпосередньо була пов'язана волочна реформа польського короля і князя литовського Сигізмунда II Августа, проведена в 1557 p. в його маєтках у Литві, Західній Білорусії та в Україні - у Кременецькому повіті, Ратенському й Ковелівському староствах на Волині. Метою її було збільшення доходності великокнязівських маєтків розширенням господарської ріллі й посиленням селянських повинностей.
До середини XVI ст. переважали селяни-кмети з повним наділом (ланом), які мали змогу широко розгорнути господарство. Найбільша кількість таких повноланових господарів зустрічалась на Лівобережжі, де феодальне гноблення не набуло таких розмірів, як на інших українських землях. Завдяки невеликій густоті населення там залишалося багато вільної землі. До заможної групи належали також селяни, що займалися сільськими промислами, - мельники, корчмарі, рудники, а також сільські старшини - отамани і "вибранці" (селяни, що належали до королівського війська і мали привілеї, такі як звільнення від
Loading...

 
 

Цікаве