WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Етапи інтеграції Східної України в економічну систему Російської імперії. Економічна політика Петра І та Катерини ІІ і її вплив на економіку України ( - Реферат

Етапи інтеграції Східної України в економічну систему Російської імперії. Економічна політика Петра І та Катерини ІІ і її вплив на економіку України ( - Реферат

більш придатними для впровадження нових механічних процесів, прогресивних форм організації виробництва й праці. Важливе значення мало те, що в XVI - першій половині XVII ст. власниками промислів були представники всіх прошарків населення України (купці, шляхта, міщани, козаки, селяни). Найбільшими в економічному та воєнно-стратегічному відношеннях промислами володіла держава. Це зумовило широке використання найманої праці. Однак в умовах фільварково-панщинної системи шляхта почала запроваджувати мануфактурне виробництво, використовуючи не лише найману, а й кріпацьку працю. Отже, в Україні виникали як капіталістичні, так і кріпосні та змішані мануфактури. Формувалися кадри постійних робітників, які жили за рахунокзаробітків у промисловості.
Першими рудниками в Лівобережній Україні були вихідці з Правобережної України і Польщі. Орендну плату внос'или як натурою, так і грішми. Для розвитку залізоробної промисловості велике значення мав указ : Петра І від 1719 p. під назвою Берг-привілей. Згідно з цим ; указом майстрів звільняли від грошових поборів, військо[вої служби, їм гарантували спадкові права власників. У Слобідській Україні рудні не мали великого поширення, їх відомо лише кілька.
Рудні складалися з млина, димарні, де з руди виплавля[ залізо, і кузні. Виробничий процес поєднував залізоруд(добування руди), металургійне та металоробне виробництво. Чисельність працюючих була в межах від 7 до 24 Осіб. Це давало змогу здійснювати мануфактурний поділ праці. Існували такі основні професії, як рудокопи, рудовози, димарі, ковалі, курачі, серед яких також був поділ праці. Робітники на руднях були найманими. На допоміжних роботах використовували примусову працю панщинних селян. Продукція рудень в першій половині XVIII ст. становила по 500-700 пудів сиродутного заліза на рік.
В останній чверті XVIII ст. з'явилися перші доменні мануфактури. Одноступінчастий сиродутний спосіб виробництва був замінений на двоступінчастий, при якому в доменній печі виплавляли чавун, а потім у кричній печі переплавляли його на сталь. На цих підприємствах працювало до 100 робітників. Першими доменними мануфактурами були Високошчанська, Кропивенська, Городоцька в Правобережній Україні. Доменні мануфактури діяли в-селах Мізуні й Демні Стрийського, Смільній Самбірського, Руді Ромажнецькій Жовківського округів Східної Галичини, в Чинадієві й Кобилецькій Поляні в Закарпатті.
Рудні Лівобережжя не перетворилися на великі металургійні підприємства, причиною чого були бідність сировинної бази, низька якість і дорожнеча заліза. Рудні не витримали конкуренції російського заліза. В умовах занепаду рудень їх власники закріпачили рудників.
У першій половині XVI ст. в Україні почало розвиватися паперове виробництво, що виникло у формі початкової мануфактури, минаючи ремісничу стадію. Протягом XVI ст. було засновано 10 папірень, перша в м. Янові (1522 p.) біля Львова. Працювали вони в Перемишлі, Луцьку, Буську, Острозі, Жашкові, Брюховичах, Радомишлі. У Лівобережній Україні перші папірні виникли в кінці XVII ст. Протягом XVIII ст. їх налічувалося 9. Виробничий процес на папірнях характеризувався значною спеціалізацією, здійснювали його робітники таких професій: ганчірники, дереворуби, візники, кочегари, черпальники, формувальники, сушильники. У XVI-XVII ст. власниками папірень часто були городяни, які експлуатували найману робочу силу. Панські папірні були на оренді, працювали на ринок.
У Лівобережній Україні папірні належали монастирям і козацькій старшині.
Особливе місце в промисловості належало виробництву селітри в Лівобережній та Слобідській Україні. Осередком цього промислу були басейни річок Псла, Ворскли, Орелі, нижнього Дніпра та Бугу, райони поблизу Чугуєва і Путивля. У період польсько-шляхетського панування існувало майже 20 селітроварень, виробництво на яких було монополізовано урядом Польщі.
Під час Визвольної війни середини XVII ст. селітровими заводами керувало козацьке військо. У XVIII ст. будувалися казенні та приватні селітряні варниці, що належали козацькій старшині, козакам і городянам.
Сировиною для одержання селітри була земля городищ, старих могил, кріпосних валів і попіл. З 40-х років XVIII ст. поширився штучний буртовий спосіб виготовлення селітри. У кінці 80-х років XVIII ст. лише в Слобожанщині налічувалося понад 500 селітряних буртів.
З кінця 30-х років XVIII ст. були організовані селітряні компанії: Опошнянська (об'єднувала селітрозаводчиків м. Опішні), купця Щедрова, Російська (заводи були в Харківській губернії та в Полтавському полку) та ін.
Основним покупцем української селітри в XVIII ст. була Російська скарбниця. Примусова система збуту негативно впливала на розвиток селітроваріння. Великою була заборгованість скарбниці власникам заводів. Лише в 90-х роках XVIII ст. був дозволений вільний продаж селітри, що залишалася від постачання у скарбницю. Це сприяло розширенню селітроваріння.
Розвивалися лісові промисли: виробництво смоли, дьогтю, лісопильні. Найпоширенішою галуззю було виробництво поташу, що пояснювалося великим попитом на внутрішньому і, особливо, на західноєвропейському ринках, оскільки його використовували у виробництві скла, мила, для фарбування тканин. У середині XVII ст. на українських землях налічувалося не менше 140 буд. Торгівля поташем була монополізована державною скарбницею, її вели через Архангельськ, Ригу. На будах було зайнято від 60 до 100 робітників, насамперед найманих. На феодальних і монастирських будах використовували кріпосних селян. Працювали робітники таких фахів: коритники, поташники, бондарі, пакувальники, пилярі, фірмани.
Розвивалися лісові промисли: виробництво смоли, дьогтю, лісопильні. Найпоширенішою галуззю було виробництво поташу, що пояснювалося великим попитом на внутрішньому і, особливо, на західноєвропейському ринках, оскільки його використовували у виробництві скла, мила, для фарбування тканин. У середині XVII ст. на українських землях налічувалося не менше 140 буд. Торгівля поташем була монополізована державною скарбницею, її вели через Архангельськ, Ригу. На будах було зайнято від 60 до 100 робітників, насамперед найманих. На феодальних і монастирських будах використовували кріпосних селян. Працювали робітники таких фахів: коритники, поташники, бондарі, пакувальники, пилярі, фірмани.
Виникнення великих розвинених мануфактур було тісно пов'язано з воєнними і господарськими завданнями Російської держави, з фінансовою допомогою, яку вона надавала промисловості. Царський уряд підтримував підприємницькі намагання. Держава надавала безпроцентні грошові позики, підтверджувала монопольні права власників мануфактур на скуповування вовни і овечих шкур, дозволяла мати власні вівчарні, завозити з-за кордону напівфабрикати (прядену і сучену вовну). Держава була великим споживачем товарів мануфактурної промисловості, вона часто
Loading...

 
 

Цікаве